Пошук

РІЧ

тексти і візії

Категорії

Поезія

“Де місяць у водах дині скибку ховає”

Оксана Смерек

***

Бувають люди розлогі, як карта світу.
Острови замість очей.
А там живність усяка,
Рослинність небачена.
Твердь між ними
До неба простягається.
Повітря сьорбаєш:
“Хай цей острів не закінчується,
Хай вода з нього питною буде,
Сіль священною,
Камінь великий – не спотиканням…”
Рівно до того місця,
Де місяць у водах дині скибку ховає,
У потойбіччя плине.
Бувають люди, як сувої згорнуті.
З руху першого відкладаєш
Мовчиш так, ніби всіх твої мови
На крапці зупинилися.
Очі дрібні, за стіною заховані,
Що на ній ноги проковзують,
Тіло звисає.
“Прірва,” – кажеш
І берега пускаєшся… Continue reading ““Де місяць у водах дині скибку ховає””

Advertisements

МИКОЛА ХОЛОДНИЙ: Зацвіла акація. Мабуть, провокація

Перемога з бляшанкою в руці

За тих ми вмерли, що живуть за нас.
І мертві ми вернулися додому,
щоб пурпурові квіти паперові
десь там, вгорі нам пахли повсякчас.
Каліка, своєчасно що не ліг в сиру,
в літературу перебіг з окопу
і тицяє у вічі друзям по перу
ногою, котру втратив біля Чопу.
І хай він нині патетично ратує
про перемогу в золотих погонах –
вона ж, закутана в шинелю латану
збирала мідяки в ваґонах.

1957 Continue reading “МИКОЛА ХОЛОДНИЙ: Зацвіла акація. Мабуть, провокація”

Поезія Зузанни Ґінчанки

Зузанна Ґінчанка (1917–1944)

Вакаційна учта

На земній тарелі сірій зеленіють щедро трави,
Ось салат з розкішних квітів, що духмяні та яскраві,
Та із миски в формі сонця, що парує білопінно,
Літо розлива гарячий, золотистий мед проміння.
В іншій мисці, почорнілій, мов опівночі кристали,
Ліг півмісяця баранок, жовтий, товстий і недбалий.
Липень щедро обсипає його боки і чересла
Цукром зір, що незліченні у цукерниці небесній.
П’ю зі дзбану чисте небо, піну хмар – очами в просинь;
Кельнер-літо на підносі сонця диню ось підносить.
Угризаюся зубами в ябка днів ясних, червоних
І ховаю в кошик серця шкірки згадок забобонно.

(«Echa Szkolne», Równe, nr 1, 1 października 1931 r., s. 2)
Рівне, надрук. 1.10.1931 р.

Continue reading “Поезія Зузанни Ґінчанки”

«ЖИВИ І ЛЮБИ, ЛЮБИ І ПИШИ», – кажуть мені голоси

Дмитро Журавель

***

писати для тебе вірші означає лишатись живим,
означає ще відчувати тепло онімілих судин.
рядки, що написані двічі, навряд чи когось здивують,
та мрії всіх нас годують. та мрії всіх нас годують.

писати для тебе вірші – розмовляти з самим собою,
слова не витримують пауз, вони непідвладні контролю.
писати для тебе вірші – любити тебе по-новому,
і, замість крапки в кінці, за звичкою ставити кому. Continue reading “«ЖИВИ І ЛЮБИ, ЛЮБИ І ПИШИ», – кажуть мені голоси”

Левко Скоп: «Ми просто народилися, щоб жити»

Надія Мориквас

Навіть якби Левко Скоп не писав віршів, сутністю його є поезія – у всьому – в малярстві, в музиці і в самому його існуванні на нашому світі. Про його вірність Евтерпі, Музі поезії і музики, засвідчує насамперед і нова-ненова збірка «Сон в електричці на межі Підсвідомості» (Дрогобич, 2016). Це перевидання – вже раритетної – першої збірки лірики, яку колись видали студенти Львівської Національної академії мистецтв, художники з творчого об’єднання «Кактус», як подарунок до 50-ліття своєму вчителю – Левові Андрійовичу Скопу… Навіть якось незвично йменувати художника і поета по імені-батькові. Вся його постать не підлягає жодному офіціозу, так само як його поезія не визнає канонів. Цей вільний (часами аж надто вільний) вірш має свою гармонію і ритм, притаманні якоюсь мірою манері виконання музичного гурту «Чорна дебра». Continue reading “Левко Скоп: «Ми просто народилися, щоб жити»”

ОСІННІ ОДКРОВЕННЯ

Віктор Палинський

***

…Щось у нічному листопаді
Холодить душу.
…Хтось безнадійно човгає
Під вікнами,
Здіймаючи листяний
Неспокій.
Бухикає та кряхтить.
А згодом приглушено
Крякне,
Ніби добряче причастившись
Оковитою;
Не дочекавшись вранішнього
Похмілля. Continue reading “ОСІННІ ОДКРОВЕННЯ”

Входжу як ремарк у чужому пальті…

Олександр Тарасенко

***
входжу
як ремарк
у чужому пальті
в темінь
залишаючи позад себе пусті сліди
залишаючи позад себе густу тінь
залишаючи позад себе ще якусь дещицю

і на денці
залишається масний слід зубрівки
гранчак
виколотий опуклою точкою
на прямій координат
на перетині мінус-один — мінус-один
графічно —
[-1; -1]

Continue reading “Входжу як ремарк у чужому пальті…”

ОСІНЬ ГОЙДАЄ ТИХО ТУМАНІВ КАДИЛО…

Роксолана Жаркова

***

Дійшли вже до краю. Два кроки. Спини.
Вкладаєш слова у порожні набої.
Укрий мене світлом у краї війни.
Укрий мене тілом, поки ще двоє.
А Бог смужку неба ховає в тили.
Янтарно горить німа лісосмуга.
Мій сум до свого на мить притули –
Народиться туга.
Горобини пульсують зернятками скронь.
Серпами громів перші зажини.
Ти житимеш вічно між ліній долонь.
Ти житимеш тихо в зіницях ожини. Continue reading “ОСІНЬ ГОЙДАЄ ТИХО ТУМАНІВ КАДИЛО…”

“ЖІНКО… З ЯБЛУКОМ НАДКУШЕНИМ…”

Оксана Смерек

 

***

У розчахнуту хату заходять взутими,
Не знімають холодний стрій…
Тут суміжні світи зі спокутою,
Лялька картата і мамин крій.
То назавжди, бабуся сплакує.
І зі сліз вибігає дих,
Як найменше зерно макове –
Пригощайтеся, мій пиріг.
Але ми мовчимо лунами
І натягуємо до стель
Довгі жили твердими струнами,
Як уламки балканських скель.
І тоді видихають стіни
Білі стигми живим вапном.
І невбрані маленькі тіні…
Над бабусиним пирогом…

Continue reading ““ЖІНКО… З ЯБЛУКОМ НАДКУШЕНИМ…””

ПОВНОТА ЩАСТЯ. Вільні вірші

Богдан Чепурко

Самостояння

Слухай це єдине що має глибину
Метеоритний дощ перекочується
В клепсидрі часу
Муравлі перекочовують
У нові трансформації міфу
Жало стогне від самовдоволення
Залишаючи бджолу вільною
Я йду нічого не чую не бачу не знаю Continue reading “ПОВНОТА ЩАСТЯ. Вільні вірші”

ВЕЛИКДЕНЬ З МАМОЮ. Земля тримається на китах

Олександр Клименко

1
Мама каже: – Мабуть,
до мертвих молитися – гріх, але нічого –
я молюся. До батька й матері.
Кажу:
«Ви допоможете – я знаю»… Коли ж чоловік
насниться – обов’язково захворію.
– Мій батько?
– Так. Сниться з баяном на колінах і крилами
за спиною: зрештою,
до сорока п’яти років
він не пиячив… Continue reading “ВЕЛИКДЕНЬ З МАМОЮ. Земля тримається на китах”

«Присплю Твій сон і сяду біля нього трепетом…»

Оксана Смерек

 

Ти – велика Земля,
Ти – лукава планета.
Суходолу катма,
Тільки крові комети.
Твій конічний вояж
У залюблене тіло:
хто там пан, хто там паж –
як по світлому білим…
Лиш на ранок дощі
І дрібною стернею
Залягаєш в душі
Малою землею… Continue reading “«Присплю Твій сон і сяду біля нього трепетом…»”

НЕВБИТІ ВІРШІ 1. Дивися на вогонь, в якому не згориш!

Богдан Чепурко

Творилець

На кручах Творильця з-під тайн праглибоких
Прорвалось до Бога неміряне Око.
Купається в ньому душа моя вільна
Й веселим потоком пливе в нероздільне. Continue reading “НЕВБИТІ ВІРШІ 1. Дивися на вогонь, в якому не згориш!”

МОТРЯ

Оксана Лозова

Поема

Немає сліз.
Є іскри на снігу.
Нема жалю,
щоб розтопити кригу.
Лише чужих вітрів
недобрий гул
І хмари заступають
зірку тиху. Continue reading “МОТРЯ”

Марія Брацило: «Я ніколи тобі не мину»

20 червня поховали на острові Хортиця українську поетесу Марію Брацило – вона народилася 36 літ тому у Запоріжжі.

Це – останній оприлюднений текст Марини:

А він мовчить – затерплий в горлі голос:
Чи то не вперше краще промовчать
Про те, що стільки ніжності навколо,
Про те, що стільки сумніву в очах.

Continue reading “Марія Брацило: «Я ніколи тобі не мину»”

ЛЕВ СКОП: «А ВІТЕР – МІЙ БРАТ УСЬОМУ ПЕРЕЧИТЬ». З книги «Новий день – старі сліди» та інших

Поетичну теку Левка Скопа нещодавно доповнили дві збірки: «Ти було» і «Новий день, старі сліди», що вийшли одна за одною у Дрогобицькому видавництві «Коло» (2013). Ця поезія викликає безліч асоціацій, намагатися аналізувати її марно, а відчути своєрідний ритм – навіть у свідомому порушенні ритмомелодики вільного вірша чи задля «наївної» рими – можна. Цей світ впізнаваний в окремих речах – духовних і матеріальних, які автор любовно перемішує. І оця мішанка, ця мозаїка – абсолютно його, вона неповторна, бо це зачудування автора перед Божим задумом. Це просто про те, як «Така собі мить гуляла по світу». Continue reading “ЛЕВ СКОП: «А ВІТЕР – МІЙ БРАТ УСЬОМУ ПЕРЕЧИТЬ». З книги «Новий день – старі сліди» та інших”

Любов Бенедишин: «А МАЙБУТНЄ – СЕБЕ УЖЕ ЗГАДУЄ…»

Любов Бенедишин

Скрижальний жаль

Не віриться, що тут був Рай…
Бедлам!
Чи Сам-Один людину в пекла виборю?
Я все їй дав.
Я душу в неї вклав.
Вручив найголовніше – право вибору.

Я не стеріг ту яблуньку в саду…
Застерігав од щастя бутафорного…
Скрижальний жаль.
І слово – у чаду.
Свічу, дивлюсь
у вічі дневі чорному.

Гнобити – зась.
І гніватись – дарма.
Латентний абсолют – ні кроку хибного.
Я Бог.
А в Бога – вибору нема.
(Казав: не сотвори собі подібного!) Continue reading “Любов Бенедишин: «А МАЙБУТНЄ – СЕБЕ УЖЕ ЗГАДУЄ…»”

Блог на WordPress.com .

Up ↑