Ярослав Поліщук

Практика міфологізації

Тема Львова незмінно інтригує упродовж останніх століть. Про культурний простір міста чимало написано, причому нерідко подибуємо радикально відмінні оцінки. Це, з одного боку, пов’язано з тими державними ідеологіями, які мали вплив на місто, оскільки Львів перебував під різними владами. З іншого боку, йдеться про різні національні версії, що трактують місто як своє та прагнуть надати йому якомога виразнішої етнічно-культурної ідентичності. 

Поезія як вразлива мембрана, яка  реагує на найтоньші відблиски світла, які ще відбиває найглибша темрява і які ось-ось зникнуть, або на те, що за межами досвіду. Та хто з нас  може судити про досвід душі поета, який пише не-словами, між словами  і – музикою? Можливо, він творить поетичний постскриптум до нашого світу…

Ольга Кіс

Історія кожного народу наче дорогоцінним камінням позначена особистостями, що своїм чином та жертовністю стали для нього неперебутнім скарбом. Постать о. Маркіяна Шашкевича – Будителя Галичини, славного сина свого народу, стоїть поруч з українським генієм Тарасом Шевченком. Гірка плата о. Маркіяна за обстоювання права свого підневільного народу говорити та творити рідною мовою у всуціль спольщеному середовищі – найбідніші парафії, злиденне виживання, смерть від туберкульозу у 31 рік, захоронення в чужому гробівці і загроза вічного забуття. Та його апостольське післанництво справедливо стало незабутнім. Через 50 років, 7 жовтня 1893 року, його прах урочисто перенесли із занедбаного цвинтаря села Новосілки, де був похоронений, на Личаківське кладовище у Львові. Тодішня газета «Діло» писала: «Тож і кождий з нас поспішить, щоби нову Єго могилу зросити слезами вдячности і на тій могилї ободритись до дальшого труду для народу, для котрого Маркіян жив і співав…».

Насправді поезія Уляни Глинчак оприявнює жіноче обличчя на тлі війни чи, радше, воно випливає з тіла війни – як символ жінки, матері, яка чекає, вірить і бореться власне своєю вірою в життя. Авторка народилася та виросла у Львові, з 1991 року перебуває в Канаді. Відтак її поетична візія сучасної України і національне світовідчуття творяться та увиразнюються, без перебільшення, на межі світів.

Про нову книжку Ярослава Поліщука

“Сім поглядів на війну” – таку назву має нова книжка Ярослава Поліщука, яка щойно з’явилася друком у видавництві “Дух і Літера”. Ця подія і стала приводом до нинішньої розмови з автором. Тема розмови, як і тема книжки, цілком поважна. Проте не хотілося б повторювати основні думки цієї праці, щоб не розкривати перед читачем її таємниць чи не тригерити, як модно тепер казати. Тому спробуємо поточити розмову довільно, торкаючись – у широкому сенсі – як проблематики, так і емоційного тла нової публікації.

Надія Мориквас сторінками «Книги Присяги»

Василь Глинчак, відомий тележурналіст, культуролог і мистецтвознавець, видав обсяжний том блискучих культурологічних розвідок: Книга Присяги: публіцистика. (Львів, Сполом, 2024. – 404 с.; іл..). Книгу, що є важливим доповненням і стимулом нашої новітньої культурно-визвольної боротьби. Саме так, бо ця боротьба за людські серця та уми досі триває – за звільнення їх від нав’язаних стереотипів, за правдиві знання про нас, про наших світочів і наші цінності. Який «опір матеріалу» доводиться долати людині, яка розуміє відповідальність за свої знання як потребу передати їх іншим!

Надія Мориквас про «Кримський літопис» (Київ, 2023)

В’ячеслава Гука я відкривала разом з Ігорем Калинцем чи радше з Марією Шунь й Оленою Кицан – упорядницями антології українського верлібру «Ломикамінь» (Львів, 2018), на сторінках якої ми були надруковані.

Надія Мориквас

Ці слова належать ченцю Йосифу Даниловичу – одному із 83 персонажів книги, що вийшла наприкінці минулого року з-під пера ченця-василіянина, члена НСПУ о. Климентія Василя Стасіва, ЧСВВ: «Пастирі підпільної Церкви». – Львів: Місіонер, 2024. – 575 с.

Михась Ткач

Говоритиму про нову поетичну книжку «За Господнім плечем» Станіслава Новицького, надпотужного поета, автора восьми збірок, який увірвався в українську літературу кілька років тому, як метеорит у стратосферу (по-іншому не скажеш) і осяяв її палким неповторним словом. Без сумніву, вона є однією з кращих у доробку автора. Я прочитав її не без помітного хвилювання, бо сприйняв не так розумом, як серцем.

Іван Липчук

З Іваном Липчуком я познайомилася під час незабутньої поїздки «львівського десанту» в Торговицю – батьківщину Леся Мартовича (про світло цього села і його людей варто написати окремо). У програмі святкування 154-ї річниці з дня народження письменника відбувся й концерт фольклорно-етнографічного ансамблю «Торговицькі вечорниці», який вразив нас маловідомим репертуаром та особливою, гречною манерою виконання, характерною для покутської народної традиції.

Надія Мориквас

Сама назва книжки – «Ритми і рани» (Київ, 2024) – загострює слух на наше драматичне сьогодення. Ця громадянська лірика, звернена до суспільства, зачіпає найболючіші його проблеми – насамперед рани війни, які найбільше кровоточать у материнських серцях. Ця поезія покликана зцілювати, бо писалася чистокровним ліриком, тобто серцем, я би сказала – знаючим серцем.

Небачених масштабів і нечуваної жорстокості війна, яка точиться нині на теренах нашої Вітчизни, збиває з пантелику, дезорієнтує, шокує і вкотре вганяє в ступор, ставлячи одні й ті ж питання, що виникають з нав’язливою впертістю, але також – невідворотністю . Чому так сталося? В якому моменті історії ми завернули не туди? Чи нинішню трагедію можна було би відвернути? У пошуках відповіді збиваємося на крайнощі. А нерідко лунає теза (чи не з ворожої пропаганди родом?), що поворотним пунктом у сучасному конфлікті стала Революція гідності. Саме від неї почалося непримиренне протистояння сил, яке вже не вдалося приборкати жодним чином. 

Надія Мориквас

Є щось надзвичайно зворушливе в читанні поетичного рукопису, немовби ти стаєш причетною до авторських шукань… Виявляється, можна заблукати і в лабіринтах світла – саме до таких роздумів спонукає назва майбутньої книжки Станіслава Новицького – «Лабіринти світла».

Надія Мориквас

Новий психологічний роман Лесі Бернакевич «Мужчина, з яким нічого не було» (Львів: Простір М, 2024) викликав щире зацікавлення в колег-спілчан і був прочитаний ще до його презентації, яка відбулася минулого місяця і на якій модератор Богдан Смоляк закинув декілька спойлерів. Отож текст зачепив наші серця несподіваністю і водночас упізнаваністю емоційних ситуацій настільки, що під час обговорення прозового твору звучала й поезія… Головна героїня Софія – вчиться на психотерапевта, а поки що заробляє на хліб друкаркою у співочо-танцювальному ансамблі. І це й інше дає їй багатющий матеріал для спостережень.

***

Якби я була вишнею,
Я б встеляла білим цвітом
Землю цю грішну,

Якби я була птахом,
Я б розсікала небо,
Сизим крилом,

Оксана Лозова

Гостинець маю. Питаєте, чи солодкий? Ой ні… Такий, що душу зігріває та водночас розтривожує – тож беру до рук часом із усміхом, а часом – і з тихим зітханням. Не скажу, що дуже тішуся, бо уявляю, наскільки легшим, просвітленішим, можливо, романтичнішим, сповненим щастя-радості, він міг би бути в інші часи, але дякую і дякую за нього… Саме за такий – справжній, як «рідного дому образ».