Перемога з бляшанкою в руці

За тих ми вмерли, що живуть за нас.
І мертві ми вернулися додому,
щоб пурпурові квіти паперові
десь там, вгорі нам пахли повсякчас.
Каліка, своєчасно що не ліг в сиру,
в літературу перебіг з окопу
і тицяє у вічі друзям по перу
ногою, котру втратив біля Чопу.
І хай він нині патетично ратує
про перемогу в золотих погонах –
вона ж, закутана в шинелю латану
збирала мідяки в ваґонах.

1957

Нова варіяція на стару тему

Та хай Маяковським я став би, проте
чи мову міняв би, як ґольф,
свою на німецьку одне лиш за те,
що шпрехав по-швабськи Адольф?

1957

Повернення

Верніть-но до найближчого гудка
мені мене, що знищувався пляново.
Від першого і до останнього рядка
від нині жити починаю заново.
Одні скосили, инші загребли.
Посохлі стебла
ослів отара лиже.
Народе мій! Я – віть в твоїм стеблі.
Чия коса нам горло переріже?

1958

***

ти не перша і не остання
як скажімо черевики про вжиток
тільки неук ще вірить в кохання
в цей забутий давно пережиток
коли місяць бере на роги
поруч ліжка мої штани
ти кусаєш мене за ноги
бо то твій ідеал вони
та хоч світ тебе звав марою
й рік мені що ти б кров пила
піді мною він був бороною
ти ж крилом лебединим була

1958

Монолог, виголошений по телефоні

Жінко, я вас кидаю напризволяще,
засідаю вивчати партійні рішення.
Вам цього не збагнуть, ви ледащо,
персами за штани підвішене.
Ви до себе не зачиняєте двері.
Не здумайте через них сміття
в наш рід внести.
Невже вам цікаво в безлюднім сквері
розбазарювати рештки гідности?
Он надої вдалося завоювати Гальці.
Подивишся – аж ув очах дво́їться…
Знаю, ви глянете туди крізь пальці,
бо вам кишеня батькова
сім раз на день доїться.
А втім, байдуже,
чи вмієте ви ліпити тісто.
І про аборт не розводитимемо антимонії.
Нас хвилює одне,
чи слугував ваш дід у Махна колись-то
і чи на вас не нейлонові пантальони,
виготовлені з підривною метою в Японії?

1958

Ловці перлів

Пірнав ловець у море аж на дно.
Прощавсь про всяк випадок з моряками.
Але щоразу падав на рядно
з порожніми закляклими руками.

Отак бува в поезії: до дна
пірнаєш раз, а потім ще пірнаєш.
Якби тобі перлиночка одна!!!
Так ні ж, порожні мушельки збираєш…

1959

Давить

Руки уранці мию –
ззаду щось давить за шию.
Вже і в готелі ночую –
душить ще дужче, чую.
В льосі сховаюся навіть –
давить.
Кинув прогулянки лижні.
В дверях принишкнув шашіль.
Давить мене два тижні
кашель.

1959

№95

налились вуста мов полуниці
і поблякли перед ними зорі
чом я не Никифор із Криниці
я б намалював тебе в соборі
і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи́

1959

Нічний гість

Заснути вона не встигає,
як щось увіходить без стуку
і поночі поруч лягає,
із вуст не зронивши ні звуку.
Всю ніч їй, тамуючи подих,
настирливо дивиться в очі.
А вдосвіта тихо по сходах
щеза до наступної ночі.

1959

Сліпці

(Майже за Брейґелем)

– Є то біле, – кажуть їм на чорне.
І вони повторюють: Авжеж.—
А яка образа їх огорне,
коли їх незрячими назвеш!
До поводирів немов прикуті,
втратили відмінність дня від ночі.
Люди, не просіть мене – по суті.
Люди, перевірте свої очі.

1959

№19

доказував розмахував руками
запитував і сам відповідав
раз по раз воду пив
і рвав на голові волосся
то стукав по трибуні кулаком
то бив себе у груди
то замовкав і знову вибухав
не знаючи сліпий
що перед ним
порожня заля

1959

Пісня на два голоси

нам тію простувати стежинкою
що усіх приведе в листопад
я ніколи не стану жінкою
як не стану і жити назад
черепа шашіль точе
в серці нема Різдва
то ж заспіваймо Вовче
нас бо на світі два

1960

Золоті ворота

Золоті ворота. Золоті.
Золоті ворота, та не ті.
Мені княжа донька
не відчинить їх.
Засвербить долонька
на міцний горіх.
Жебонить по вулицях
та й мутна вода.
Спритний, той роззується.
Скаже: не біда.
Вечоріє. Дай-но
пригорну, кохана.
Покривають сутінки
Богдана.
Йдіть, поспіть, Богдане,
А мені коня.
Я не той, гетьмане,
Що в сідлі куня.
Йдіть поспіть, Богдане,
я не склеплю віч.
Золоті ворота.
Ніч.

1961

***

Я програю́
голову в карти свою.
Ні, то не карти!
То тільки жарти
в життя на краю.
Гей, гравці!
Товптеся в коло ви!
Швидше! Та швидше ж!
Я вас чекаю.
Киньте в борщ мою голову –
я до вас на обід завітаю!

1961

***

В чиїх вертепах тільки ми й не грали
отак, в сірка позичивши очей!
А чи хоч раз собою ми бували,
чужі костюми скинувши з плечей?
Ми надто добрі – хоч дери з нас лико.
Усім в нас шлях на покуть, як богам.
Навіть труни Шевченкової віко
ми віддали на хату ворогам.
І хто не знав братів своїх моралі
під місюрою культівської пудри,
той зна мораль морозів на Уралі
і кальорійність моху серед тундри.
Сьогодні бром він мовчки попива.
А взяв би й запитав хоч на півслова:
куди веде дорога стовпова,
де всі стовпи попиляно на дрова?

1961

Керманичу

(Із циклу «Ельдорадо»)

Не вірять тобі й на півшеляга.
Кому-бо секретом є:
що ближче підпливаєм до берега,
то далі до нього стає…

1961

Бомба

О, якби стрястись такій біді,
щоб на нашу хату бомба впала,
ти без рук лишилася б тоді
і мене ногами обіймала!

1962

Полум’я

А, може, полум’я погасне?
А, може, полум’я пога…
Яке у тебе все прекрасне:
рука, нога…

1963

***

Я прожив не своє життя.
Хтось підкинув його мені.
Я не знаю й тепер до пуття,
по чиїй я ходжу землі.
Тлі напхали Христові в нутро.
І не буде йому оновлення.
Мемуари апостол Петро
фарисеям утне на замовлення.

1964

Такі вже є ми

(Із циклу «Африка»)

Такі вже є ми, що своя
нам ближча названої мати.
Такі вже є ми, що імя
з нас кожен хоче власне мати.
Хай платні наймити вірші
нам підкидають. Та, хоч трісни,–
немає пісні в нас в душі,
якщо душі немає в пісні.
І разом з тим ганчірку в роті
котрий десяток літ жуємо?
На трьох по два-бо ідіоти.
Такі вже є ми…

1964

Вмирають поети

На смерть В.Сосюри

Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поетові копають яму.
Коли – знає тільки він сам,
в поезії – білі плями,
ще більше на серці плям.
Неначе потрапив не в свій город,
нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
і Хорол-річка не та.
Поетів вивчають діти.
І слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на пятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
кого там діймають турботи,
що тільки поети вимруть –
не буде для них роботи.
На Байкових студених схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на Півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки…
Поетів не стане завтра –
залишаться члени спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти?
І хто нас запалить, хто?
Он знову на пятій швидкості
помчало когось авто.

1965

Вона

Я лежав на ній. А скільки до мене!
Вона фарбою пахла і гола
впиралася в траву чотирма.
Їй було, мабуть, смішно, що вчора
на мої кретинічні штани,
мов на трофейні знамена,
подивитися, приходило півсела.
І ходило відро з самогоном
по руках край порога.
Потім хата ходила ходором
і билися об заклад, хто більше хильне.
А насамкінець говорили про дядькову ногу,
яку загубив він за Одером,
щоб тепер на коняці возити пальне.
Я лежав на ній, і вона піді мною
ставала гарячою.
Я припадав до неї, мов циган до молока.
Золотоверхий Києве,
я тобі багато в чому завдячую,
хоч і перегачена тобою
двадцятипятирічна моя ріка.
Я лежав на ній. І бив місяць у золоті литаври.
Зазираючи через штахет, хлопці гукали: «Слава!»
Лізли у вічі москалі і таври,
і обливалася підо мною потом…
стара дядькова лава!

1966

Заповіт

«Exesi monumentum…»
Звела б горілка мене в гріб,
неначе зайвий шмат утилю,–
замісць хреста півлітру ви б
мені вкопали на могилі.
Щоб веселіше я варився
в смолі з братами по перу,
та ще я, ще не народився –
я народжусь, коли помру.
Я той, що в шахи грав ногами
і рідну матір народив.
Ділився хлібом з ворогами,
як друзів Бог відгородив.
Мені язик затисли в двері.
Та не покинув я співати.
Хоч на таємній хтось вечері
мене з вас має цілувати.
Простіть, як брав фальшиву нотку
на каламутній хвилі «охів».
Не надриваю більше глотку
у дружнім хорі скоморохів.
Після московської науки
тікали ми до канадійців,
щоб нас Колумбові онуки
відкрили в джунґлях, як індійців.
Мій дід шукав якісь підкови,
а я вогню набравши в рот,
лечу тут сам у літакові,
з якого вистрибнув пілот.

1968

Чоловіча сорочка

(Баляда)

Цілий вік прожила сама,
чоловічу сорочку прала.
Чоловічу сорочку прала,
у суботу на лаві клала.
І не відала, в чому річ:
десь сорочка зникала за ніч.
А у п’ятницю вранці вставала,
то на лаві її заставала.
Певно, хтось в ній ходив на роботу –
Знову прала її в суботу.
Цілий вік, так вже бути тому,
ні хвилини ні з ким не стояла.
Цілий вік невідомо кому
чоловічу сорочку прала.

1969

Хто ми?

Хто ми є? Живі, що мають
прикидатися мерцями?
Чи мерці, що спритно грають
роль живих з двома серцями?
До сирої всі з нас ляжуть
від словесної утоми.
Хробаки тоді розкажуть,
хто ми…

1969

Щось кудись мене гука

ліки пю які попало
а навіщо сам не знаю
серце битись перестало
а проте не помираю
вчора я почув як ріже
щось його в мені й жує
мав підозру я й раніше
ще один в мені жиє
ліки пю які попало
а навіщо сам не знаю
щось вночі на мене впало
й присягалося кохаю
спати звечора лягаю
і лежу мов на ґранаті
через ковдру відчуваю
що не сам я у кімнаті
щось всю ніч по ній блукає
на сопілці награє
щось кудись мене гукає
з неба руку подає

1969

Стіна

Між нами виросла стіна.
І як не крути:
якщо я за стіною,
то за стіною і ти.

1969

Дзвін

Дзвоном безмовним у церкві вишу.
Глибоко мотуз у горло впивається.
Хто б не гадав, що себе задушу,–
той помиляється.
Руки брудні мене скинуть хотіли,
аби зробити кар’єру на тому.
Тільки іще повернути з утилю
друзям моїм не щастило нікому.
Але й життя провисіти німим
в імені дзвону – нікому не зичу.
Де ти, дзвонарю?! Мовчанням своїм
я тебе кличу!

1970

Ви все ті самі

Ту, що колись підманули
і – до сосни косами,
ви серед дня обминули.
Ви все ті самі.
Голову в попіл мочите
й кажете, що не чуєте.
Вірші, мов кров з мене точите,
днюєте в них і ночуєте.
Хочеться кінчик ножа покохати
серцем, яке замучив.
Смерте, завітай до моєї хати,
я за тобою скучив.

1970

№48

і наснилось мені
я на острові наче
щось бреде в тумані
і за островом плаче
спис зиржавлений там
під ногами валяється
і у джунґлях татам
як повія звивається
а на острів той крильця
розправляє вода
і тубілець тубільця
мов колись поїда

1970

***

Тиша приносить на плечі
перших тролейбусів річ.
А на душі в мене вечір.
А на душі в мене ніч.
Не відріжнив, коли треба,
я мордобою від бою.
Клаптик блакитного неба
став поміж мною й тобою.

1972

Драбина

Поставили драбину без перечок:
-Вилазь із ями, годі суперечок!

1972

Троє в наметі

Мали Ви щось від мечеті.
Ах, тая магія віч!..
Літо. Нас троє в наметі.
Я, Ваші губи. І ніч.

1974

Елегія

Літо, літо, літо,
де ти, де ти, де?
На зелене жито
вже зима іде.
Біля ставу гуси
в траурі немов.
Підганяє вуса
заєць до умов.
У безмовне поле
вийшов, наче цар:
і стерня не коле,
й не бринить комар.
Лиш сивіє житечко,
жито молоде.
Літо моє, літечко,
де ти, де ти, де?

1976

Крос

Бігав навколо лісу.
Бігав до забуття.
Вбив собі в голову лису:
в цім його сенс життя.
Бігав, забувши, чи задній,
чи перед инших біжить.
Ницьма упасти був ладний
і не ожить.
Тіло подряпав ожинами,
смеркло, та бігав, сірома.
Судді давно з дружинами
бавились вдома.

1976

Ролі й долі

Десять пєс на сцені грали
упродовж доби до сказу.
Ми на сцені виступали
в десятьох ролях відразу.
І примірювали шати
в відповідності зі змістом.
Хто, скажіть, не мріяв стати
з нас заслуженим артистом?
Неґативні грали ролі
ми у драмах чудернацько.
У зеніт, мов на ґондолі,
шугонуло нас багацько.

1978

Ім’я

Вас положат на обеденный,
А меня – на письменный.

Маріна Цвєтаєва

Ти стоїш у мене на порозі.
Я дивлюся – і не впізнаю.
У кого ти їхало на возі,
по чиїм тинялося краю?
Хто в любові клявся безупину
і в біді, хвалився, не втече,
той обом нам цілився у спину,
ледве ніч торкнула за плече.
Де тебе підстригли так огидно
і підфарбували тебе де?
-За туманом нічого не видно,–
із вікна сусідського гряде.

1984

Аквареля

Кочерги зажурилися край печі.
Холодна піч вугілля вигляда.
Сховав начальник голову у плечі.
Підсадять чи посадять – не вгада.
Несе колгоспниця до церкви мощі.
А дитинча запитує про мед.
І тільки той не тужить, що на площі
рукою хвацько вказує вперед.

1991

Непроханий під вікном

Стоїть під вікном Непроханий
(очі такі невинні)
і щойно одруженим радить,
як жити вони повинні.
Другий, трьохсотий, тисячний
ранок на шибці займається,
а той, із очима нахабними,
стоїть за вікном і всміхається.

1991

Ніч у чумі

(З циклу «Ненецькі мотиви»)

Тундра. Вічна мерзлота.
Українські хати.
Молоді мої літа,
Кірова цитати…
Об. Ямалки ніжна річ
після кухля соку…
Обійму на цілу ніч,
цебто на півроку.
І забудемо усе –
з нафти до горбуші.
Теплу течію несе
Об у грішні душі.
Марить сяйвом оленя.
Мар ти чи не мар ти –
видно й так, хто поганя,
а хто тягне нарти.
– Не пришлеш мені й листа…
– Що ти, мила, що ти? —
У вуста впились вуста.
-Цноти, люба, цноти…
Вже проснулись отамо,
у сусіднім чумі.
О десятій летимо
в напрямку на Суми.
Білі-білі з висоти
бачаться картини.
Тільки иноді – хати
і якісь дротини…

1992

Вода із крана

(Із циклу «Сонце сходить у Кролевці»)

Не купатимусь у грудні
і не питиму жень-шень.
Хто сказав, що пополудні
не поцілив я в мішень?
Тричі вистрілив по птиці.
Ти промовила: «Везе».
І тремтіли твої циці,
наче музика Бізе.
Буря яблуню хитала,
а із яблук капав мед.
Хлопця дівчина питала,
в що впирався Архімед?
На руці моїй до рана
ти лежала молода.
А вода текла із крана,
бо на те вона й вода.
У сусідовій квартирі
щось кахикнуло лишень.
Ти не вір, що я у тирі
не поцілив у мішень.

1993

Освідчення Бабі-Язі

(Із циклу «Сонце сходить у Кролевці»)

Під горою явори,
на горі півонія.
Закохався в кольори,
в кольори червоні я.
На базарі тьма суниць,
кролевецькі півники.
Розкупили чарівниць –
залишились віники.
Не усі, можливо, я
використав козирі.
Що, як доля то моя
плаває ув озері?
Підкрадаюся. Ага,
хоч одну помацаю.
Аж воно шкребе Яга
голі стегна лапою.
Розповім, що удівець
і в роках гармонія.
Кролевець, мій Кролевець,
на горі півонія…

1993

Підозрілий дивиться

(Із циклу «Сонце сходить у Кролевці»)

Зацвіла акація.
Мабуть, провокація.

1993

Поговір

(Із циклу «Сонце сходить у Кролевці»)

Ну і що ти такого зробила,
що тепер хоч під поїзд лягай?
Просто техніку дуже любила
і поїхала з хлопцями в гай.
Підвернулось на танці запрошення
для розминки культурної ніг.
І якеє ти мала відношення,
що не там він коліном наліг?
Із нагоди знаменної дати
пригубила краплину вина.
А говорять: «Водили солдати.
І в кавярні заснула вона…»
Не тягля льовелясів до лавочки.
Налетять – відженешся хіба?
Не скидала, оглянувшись, плавочки.
Просто ґумка попалась слаба.
А циганка давно тобі радила:
«Зупинись, бо кудись занесе».
Не забула мене і не зрадила.
Просто матір’ю стала й усе.

1993

Прощальний вальс

(Із циклу «Ялтинське літо»)

Музику, музику, музику!
Двісті відсутніх лишень.
Дмитре в жидівськім картузику,
витягніть руки з кишень.
Як ви, Тетяно, танцюєте?
Звідки, Сергію, ці па?
Із мікрохвоном гарцюєте,
ніби вхопили ціпа.
Ех би заритися в сіно,
щоб аж по спині мороз!
Ой, не давіть, Валентино,
це не одеський «Привоз».
Впала ціна на олію
в нашого брата в лобу.
Сісти б оце за сулію,
потім погріть коцюбу.
Помню, зграбастаєш дівку
і під осики на став.
Хто це там вже на кінцівку
пану Борисові став?
Знов задиміло у стрісі.
Лесю, давайте чугун.
Що ви моргнули Ларисі,
наче московський шпигун?
В танці, кружляємо в танці.
Кава. Стегно. Реверанс.
Хто там за спинами вранці
ще дограє в преферанс?
Ох, не жили ви на Марсі.
Газ! А які холоди!
В вальсі, в прощальному вальсі
дайте Левкові води.
Нас оточили татари.
Хмару диявол несе.
Пари, ви чуєте, пари!
Ще одне коло й усе!

1993

Голубине

Голубине, Голубине.
Чарлі і граблі.
В небо сонячна драбина,
сорок два щаблі.

Голубиний пояс річки,
на дротах місток,
голубої електрички
голубий свисток.

Голубі штани спортивні,
мрія голуба…
В голубих листочків гривні
вбралася верба.

Прочини, голубко, трошки
двері голубі.
Мені клямка і півдошки,
решта все тобі.

Не візьму з собов ні груби,
ані димаря.
Файні в ґачах лісоруби
і ясна зоря.

Голубине, Голубине,
проковтну я й це.
Півтарілки. Півхлібини.
І одне яйце.

1994

Публікація Володимира Яворського: переважну більшість віршів узято із самвидавчих списків і звірено з прижиттєвими виданнями творів Миколи Холодного, решту – із загальнодоступних джерел, насамперед друкованих.

Есей Володимира Яворського про поета: “Микола Холодний не мав жодного справжнього друга”

Advertisements