Зузанна Ґінчанка (1917–1944)

Вакаційна учта

На земній тарелі сірій зеленіють щедро трави,
Ось салат з розкішних квітів, що духмяні та яскраві,
Та із миски в формі сонця, що парує білопінно,
Літо розлива гарячий, золотистий мед проміння.
В іншій мисці, почорнілій, мов опівночі кристали,
Ліг півмісяця баранок, жовтий, товстий і недбалий.
Липень щедро обсипає його боки і чересла
Цукром зір, що незліченні у цукерниці небесній.
П’ю зі дзбану чисте небо, піну хмар – очами в просинь;
Кельнер-літо на підносі сонця диню ось підносить.
Угризаюся зубами в ябка днів ясних, червоних
І ховаю в кошик серця шкірки згадок забобонно.

(«Echa Szkolne», Równe, nr 1, 1 października 1931 r., s. 2)
Рівне, надрук. 1.10.1931 р.

День

До смеркання – до смеркання – до смеркання
сотні ватхів, лонґінесів1, циферблатів
ніби жорна – важкі жорна – гострі жорна
день розмелють на муку секунд і втратять –
і по стелі буде ймення розтягатись,
по підлозі замете години тайно
(не навчили мене, ні, отак чекати)
до смеркання – до смеркання – до смеркання –
а навчили казати: хоч –
а навчили: іди в життя ж ти)
розслимачився день, як корч,
і забув, забув розсвітати –
(а навчили мене: линь до блиску,
блиску і зблисків, блакитних ливнів,
Перешкодам на шкоду, близько
Ніг похитування звабливе).
В день зурочень усе клеїться погано,
Навіть білі молитви і заклинання;
Я чекатиму бліда тебе, коханий,
до смеркання – до смеркання – до смеркання.

Вага

По чім пізнається кохання? Чи по тремтінню бентежнім,
що огортає, як бачиш вигин плеча обережний,
солодший семикрат, ніж інші? Чи по убраннях крилатих,
що їх вишивають ниткою і квіти вплітають дівчата,
щоб гарними бути і гідними променя в оці?
Чи, може, по парному, звично злагодженім, кроці,
чи спільному видиху й теплій руці, що на благо
завжди іншу руку знаходить, також дотику спраглу?
А може, по дрожі, з якою вертаєш із марень
до свого обличчя, немов корабель в рідну гавань
з далеких-далеких мандрів? Чи може, по тому,
що зрадою вбитий, ти крикнеш і зірвешся,
впадеш і піднімешся знову і крикнеш,
і тіло ослабне, як голуб, прошитий стрілою на вежі?
По чім пізнається кохання? В обіймах спочили,
стоять обоє, і чують тремтіння тіла,
і мовчки шукають знаків.
Дві постаті невеселі побачиш під небом низьким, над водою,
в якій дві форелі
женуть хмари відбиток чи всеночно, до рана
переслідують знаки – Козерога, Лева, Риби, Барана.
Обійми їх поєднали над водою, під хмарою. Справді?
У дзеркалі ручаєвім поволі зважують справу.
Оце ж бо очі в очі, і на вустах он очі,
і вуста ув устах. По чому ж їм доля тепер пророчить?
Чи по убраннях крилатих, чи по убраннях крилатих,
що їх вишивають ниткою і квіти вплітають дівчата?
Ваги знак малюється владно – то зі струменя, то із неба
І каже з великим жалем: «По тому, що знаку не треба».

Медитація

Втік Пегас попідвороттю
і розвіявся по вітру,
розгрібаю вже самотньо
я проблеми цього світу –

б’юся вперто перед муром
схоластичних розумовань:
чи любов буває здуру,
чи дуріють із любові?

Випадок із приватного життя

Чи то розтріпана була я,
Чи в мріях мандрувала хвацько,
Що і ні з того і ні з сього
На Вас наскочила зненацька.

Чи Ви замріялись, нівроку,
чи бунтував у Вас неспокій,
що захотіли розминутись
із лівого (нечемно ж!) боку.

Ах, вже давно б забути справу,
щоб не винити в ній нікого,
чи Ви зійшли, чи я з дороги
й не розминулися, на Бога!

Жахлива то була помилка,
Хоча тривала тільки хвильку –
Таку малу, маленьку хвильку,
Таку малу маленьку хвильку!

І хай вини не мучать пута,
що вибрали – без шуму й герцю –
Не правий бік, як має бути,
а навпаки, отой від серця!

Епітафія

…А коли в темнім лісі темна спливала долина,
ковзала по черепахах і грузла в мурашиних гніздах,
я бігла через потоки і падала в мох, та гонила
твій далекий усміх, що в сутінку зблиснув.

…Нічого з лиця дорогого. Нічого – лиш риси неясні,
тінь в оці, і з твого обличчя лише череп.
Примарні хмарини споминів, з вітром погаслі,
зникли з обрисів, ніби з гір, западаючи в терен.

…Такий же твій усміх: блакитні фрегати згадок,
рожеві фрегати мрій, що вперше до лету готові,
під вітрилами пружними. Твої скроні і брови без вади.
Вуста! Ті кохані вуста, що їх пристрасть забарвлює знову.

Non omnis moriar2

Non omnis moriar – моя горда вітчизна,
Луки моїх скатертей, фортеці шаф важенних,
Широкі простирадла, коштовна білизна
І сукні, ясні сукенки залишаться після мене.
Я тут не маю нікого й нічого у спадку,
Хай же юдейські речі долоня твоя затопче,
Хомінова3, львів’янко, розторопна дегенератко,
Хижа стукачко, матере фольксдойча.
Твоє, хай твоїм і послужить, бо навіщо – комусь-то?
Мої рідні – не лютня, не порожнє імення.
Пам’ятаю про вас. Коли йшла ота муштра,
Пам’ятали ж про мене. Згадали ж про мене.
Хай же друзі мої, при бокалі засівши,
Поминають мій скін і свої також статки:
Килими й покривала, полумиски грішні,
Нехай п’ють цілу ніч, а як світляна латка
Зблисне в небі, шукати йдуть злота і перснів,
У диванах, матрацах і в килимах перських.
O, з яким же запалом візьмуться до праці!
Віхті кінського волосся й сіна найперше,
А затим подушок і перин оболоки
Пристануть до рук, ніби крила, а зранять, як терня.
То кров моя зліпить пір’їни із пухом вологим
І окрилених раптом у янголів оберне.

Переклад з польської Ярослава Поліщука

Читайте статтю Ярослава Поліщука «Поетка неспокою й самоіронії» про Зузанну Ґінчанку


1 Ватхи, лонґінеси – види наручних годинників (за назвами фірм, що їх виготовляли).

2 «Ні, весь я не помру» (з лат.) – відома сентенція, рядок із вірша-заповіту «Exegi monumentum» Горація.

3 Прізвище господині будинку у Львові, де переховувалася авторка. Вона справді донесла окупаційній владі, а поетесі заледве вдалося тоді врятуватись од загибелі. Після війни, в 1948 році Зофія Хомінова була засуджена за колаборацію з нацистами.

Advertisements