Серед культурних подій того року – столітній ювілей поетеси Зузанни Ґінчанки, що був урочисто відзначений у кількох містах України та Польщі (Рівне, Луцьк, Краків, Познань, Варшава). Відкриття цієї визначної постаті стало для багатьох краян приємною несподіванкою минулого року. Наш часопис уже публікував ювілейну статтю Ярослава Поліщука, який безпосередньо прислужився до поширення інформації про Ґінчанку та до організації її ювілею на батьківщині.
Сьогодні, підсумовуючи попередній рік, розмовляємо про це та інші актуальні справи з відомим літературознавцем-україністом, доктором філологічних наук, професором Ярославом Поліщуком.

– Пане Ярославе, говорять, що саме Ви відкрили Зузанну Ґінчанку для українського читача. Як це сталося?

– Інтерес почався зі згадки про цю авторку, яку знайшов у польській періодиці. Мене заінтригував факт її зв’язків з Рівним: тут провела роки дитинства, саме наше місто вважала своєю батьківщиною й охоче поверталася сюди вже в дорослому віці. Потім сягнув до літературознавчих та історичних, спеціальних джерел, знайшов поетичні тексти, спробував перекладати. Зузанна Ґінчанка  (1917–1944), що стала зіркою польської мистецької богеми 30-х років, а потім жертвою Голокосту під час Другої світової війни, мала яскравий талант і, безумовно, за інших умов мала би стати видатною постаттю в літературі та мистецтві. Але вона прожила коротке, сповнене драматизму й випробувань, життя. Уявіть собі, загинула, маючи всього лише 27 років, а перед тим кілька літ переховувалась, зазнавала утисків та дискримінації… Від кінця 30‑х років її ситуація була взагалі непевною – в завірюсі Другої світової війни жінка-поетеса, та ще й єврейка, не зуміла не тільки самореалізуватись як митець, а й просто вижити фізично. Одначе минули трагічні часи, й тепер ми згадуємо про неї вже з відстані іншої епохи, по-новому відкриваємо її поезію. На щастя, ця поезія пережила авторку й має всі шанси на присутність у сьогочасному культурному просторі, де вона здобуває популярність.
Але, власне, повертаюся до суті питання, яке Ви задали. Про творчість і долю Зузанни Ґінчанки я писав ще в 2008 році, включив інформацію про неї у книжку «Рівне: мандрівка крізь віки», друге, доповнене видання якої побачило світ у 2009 році. Однак тоді це не викликало ширшого відгуку, на жаль. А от минулорічний 100‑літній ювілей поетеси таки привернув увагу наших краян. І на цій хвилі вдалося зробити значно більше для вшанування цієї непересічної авторки.

– А що конкретно?

– Не буду перелічувати всього. Вистачить сказати, що в березні 2017 року в Рівному відбувся великий урочистий вечір з цієї нагоди, а в обласній науковій бібліотеці була розгорнута чудова виставка з фотодокументами про життя і творчість Зузанни Ґінчанки. Подібні заходи відбулися в Луцьку. Віддаючи належне активним культуртрегерам, які цим опікувалися, не можна оминути також участі польських партнерів: Генеральне Консульство Польщі в Луцьку плідно долучилося до цієї ювілейної дати й надалі сприяє популяризації Ґінчанки в нашому краї.

– Однак у мас-медіа були й гострі дискусії з приводу цього ювілею, зокрема щодо того, як вшановувати пам’ять Ґінчанки в Рівному. Чому це викликало такі різні судження?

– Ви маєте на увазі дискусію, яка точилася щодо встановлення пам’ятника поетесі на Театральній площі в Рівному? Так, було. Дискусія перетворилася майже у сварку, що в контексті ескалації польсько-українського напруження, мабуть, не випадковий прецедент. Газета «Волинський монітор» якось попросила й мене про коментар ситуації. Здається, намір ставити пам’ятник, та ще й у такому місці Рівного (нагадаю, що на малій площі, де архітектурною домінантою є обласний театр, уже встановлено пам’ятник Уласові Самчуку), був поспішним і необдуманим. Він викликав несприйняття частини нашої громадськості. Зрештою, я також критично сприйняв таку ідею. Вшанування поета через пам’ятник – не найкраща ідея в наш час. До того ж, місце явно невдале, там пам’ятник не буде сприйматися належним чином. Саму ідею пам’ятника чи пам’ятного знака можна втілити по-іншому, більш креативно, так, щоб це відповідало і духові творчості Ґінчанки, і сучасним нормам міського культурного ландшафту. І про це треба думати. Найпростіше, звісно, було би зліпити якийсь кічуватий (у дусі соцреалізму й стереотипних образів жінки-вітчизни-матері) монумент, але чи він буде достойним відзначенням пам’яті, і чи буде такий проект виправданим?

– Я чула, що Ґінчанку все-таки гідно вшанували. Адже зовсім недавно вийшла друком перша книжка її поезії українською. Вітаю Вас із цим успіхом – як автора перекладів та передмови до цього видання. Розкажіть докладніше про цю новинку на книжковому ринку.

Так, на завершення 2017 року маємо гарну книжкову новинку, до того ж, знакову. Це книжка вибраних віршів Зузанни Ґінчанки в українських перекладах. Видано її було спільними зусиллями кількох ентузіастів та організацій, а також завдяки фінансовій підтримці Генерального Консульства Республіки Польща в Луцьку. За реалізацію ідеї взявся «Форум видавців» у Львові, особисто Олександра Коваль, якій належить особлива подяка за оперативну та якісну роботу.

– І чим же особлива ця книжка?

– Варто назвати кілька ознак, завдяки яким вона особлива. Насамперед відзначу, це перше видання поетеси українською, досі були публіковані лише поодинокі її вірші в періодиці.
Отже, вперше український читач має змогу ознайомитись із поетичним доробком землячки, пізнати її ліричний талант та своєрідний стиль. По-друге, видання планувалося як білінгва, тобто подані оригінальні тексти польською, а поруч їхні переклади – можна відтак відчути письмо цієї авторки. По-третє, це збірка вибраного, тож я подав такий вибір поезій з різних років, який би гідно представив талант Ґінчанки в різних його виявах: інтимно-ліричному, баладно-епічному й сатиричному. По-четверте, до поетичних текстів додано коментарі та матеріали, які ознайомлять читача з цією видатною постаттю: це моя передмова до збірки, а також есе Кшиштофа Вільмана та Ізольди Кєц. По-п’яте, книжка чудово оформлена художніми інсталяціями Кристини Пйотровської, в основі яких прижиттєвий фотопортрет Ґінчанки. Усе це надає їй особливого шарму. Зміст і форма, як на мене, тут досягли гармонійного поєднання.

– Добре. Нехай повіримо, що ця постать цікава, хоч би з краєзнавчої точки зору. Але як вона вписується в нашу сучасність? Зузанна Ґінчанка не була українкою. Що, крім походження, пов’язує її з нашою землею?

– Слід розуміти, що сучасне уявлення про Україну охоплює не тільки етнічних українців, а й усіх, хто жив і працював на нашій землі, хто творив її добру славу у світі. До таких і належить постать Зузанни Ґінчанки.

Її слід розглядати на пограниччі кількох культур, з якими була безпосередньо пов’язана. Так, належала до єврейської спільноти, що була в Рівному численною й складала в 20–30‑х роках ХХ ст. більшість місцевого населення. Свідомо вибрала польську мову як мову освіти і творчості. У період 1939–1941 років, як знаємо, перекладала також твори з української літератури – Лесі Українки, Павла Тичини. Так чи сяк, контакти з Україною й українським культурним життям Ґінчанка мала, але ця сторінка її творчої біографії ще по-справжньому не досліджена.

– Ви писали також про зв’язки зі Львовом…

– Так, і ці грані життєпису Ґінчанки також не з’ясовані до кінця: часи були небезпечні, спогадів обмаль, документів – тим паче, а свідків уже немає в живих. Львівський епізод життя поетеси припадає на 1939–1942 роки: спочатку вона мала легальний статус, працювала як літератор, а вже після червня 1941 року переховувалася від нацистів, котрі фізично знищували євреїв. У 1940 році Зузанна стала членом Спілки письменників України у Львові, що в складі Західної України був приєднаний до Радянського Союзу. Щоправда, це по-різному оцінюють, адже письменник у підневільних радянських умовах не мав вибору. На літературній мапі Львова її імені досі не зазначено, але це треба зробити, і це буде зроблено, не сумніваюся.

– А от у польсько-єврейському культурному просторі її вже добре знають і цінують, правда ж?

– Безумовно. Можна сказати, що завдяки цьому багатокультурному контекстові сьогодні творчість Зузанни Ґінчанки набула світового розголосу: її видають і читають у США, Австралії, Італії, Ізраїлі тощо. При цьому, зрозуміло, найбільше пошанована поетеса в Польщі: є кілька книжкових видань, кілька спеціальних досліджень, художні виставки, театральні вистави та фільми за її творчістю.

– А чому Ви вважаєте, що творчість Зузанни Ґінчанки, поетеси з уже віддаленої епохи 1920–30‑х років, зацікавить нашого читача?

– Підстави так вважати дає сама ця поезія. Коли перекладав її твори, переконався, що вони звучать цілком актуально і для нас, читачів XXI сторіччя. Щоб не говорити загальниками, зверну увагу на кілька чинників. По-перше, вірші Ґінчанки цікаві тим, як у них зображено природний та культурний колорит волинського міста й Волині в цілому. Особливо – рання поезія, що була створена в Рівному в першій половині 1930‑х років, починаючи з віршів, друкованих у шкільній газеті. У них постає романтичний образ затишного містечка з гарною природою й приємними людьми – може, трохи ідеалізований, але ж у юності саме так сприймається світ, піднесено й залюблено. По-друге, Ґінчанка була майстром інтимно-любовної лірики, яка відзначається оригінальністю та силою почуттів у її доробку.

Читач знайде тут характерні переживання дівчини, що вступає в дорослий світ, і жінки, яка одважно бореться зі злом у цьому світі, відстоюючи власне «я», утверджуючи право власного голосу й власної позиції.

По-третє, гострі сатиричні образи поетеси вказують на моральні та політичні вади, і в цьому також лишаються актуальними в наш час. Це – якщо коротко. Але само собою, насолоду від пізнання лірики Зузанни Ґінчанки отримає той читач, який налаштований на ліричний лад, який спраглий високого поетичного слова та сприймає світ у художніх метафорах. Мені хочеться вірити, що сучасний український читач буде мати неабияку радість від пізнання цієї поезії, хоча усвідомлюю, що моя оцінка суб’єктивна: можливо, перекладаючи, я вже так зжився з художнім світом цієї авторки, що не зауважую меж поміж ним і запитами нашої сучасної культури. За великим рахунком, Ґінчанка писала про любов і смерть, як усі майстри світової літератури, оскільки ці ключові теми не втрачають актуальності в будь-яку епоху.

– Що ж, залишається побажати книжці щасливої дороги до читача. А поза цим проектом, чим для Вас був позначений минулий рік?

– Минулий рік був насичений різними подіями – і приємними, і стресовими. Недавно був обраний на посаду професора кафедри україністики Познанського університету імені Адама Міцкевича. Тепер зміцнюю україністичний напрямок цього славного закладу освіти в Польщі. Мені вже й раніше довелося працювати за кордоном, проте сподівався, що в Україні таки настав час для рішучих реформ, а мій досвід і знання дуже стануть у пригоді тут, на рідній землі. Але в цій ілюзії доводиться розчаруватись: реформи у вищій освіті – це швидше казки й імітація, ніж реальні зміни, яких керівництво вишів просто боїться. Недаремно говорять про розгул «ректорського феодалізму» в українських університетах. Навіть нові законодавчі акти ректори та їхнє оточення змогли використати для закріплення своєї влади, консервуючи безвідрадний і злиденний стан освіти. Дуже мені жаль талановитої молоді, яка марнує час у таких університетах і стає жертвою корупції в різних її проявах.

– Шкода, що Вам доводиться реалізуватись як фахівцеві поза Україною. Але повертатися будете?

– Я себе остаточно не відчуваю емігрантом. На щастя, в наш час є мобільні засоби комунікації й не існує абсолютних бар’єрів. Україною так само цікавлюся й переймаюся, роблю певні корисні речі. Робитиму й більше, коли будуть інші умови, а поки – все, що можу. Наукова праця, популяризація української літератури та культури за кордоном – у пріоритеті.

– Що ж, хай новий рік буде для Вас вдалим і успішним!

– Дякую щиро. Вам та Вашим читачам також зичу всього світлого, гарного й приємного в цьому році.

Розмовляла Надія Мориквас

Advertisements