Ярослав Поліщук

«Зірка Сіону»

Знаю, що в Польщі є кілька фанів цієї поетки, які люблять розшукувати сліди її присутності. Вони об’їхали кілька міст, знайшли й зідентифікували будинки – у Львові, Рівному, Варшаві, Кракові – де вона свого часу мешкала. Була винятковою в багатьох смислах постаттю. Відтак і до сьогодні привертає увагу своєю неординарністю – як поетка, творча особистість, жінка, подруга. А рання й трагічна загибель назавше надала цій постаті ореолу мучеництва й самопосвяти. Власне у березні нинішнього року минає 100 років від дня її народження. Найвища пора, аби й нам пом’янути поетку, тим паче, що в Україні вона майже не відома.

Доля цієї людини загубилася у воєнному лихолітті. А її національно-культурна ідентичність не відповідала радянській кон’юнктурі, що визначила на тривалий час наш культурний канон. Поетка, знана завдяки своєму псевдоніму, вона запам’яталася сучасникам веселою, неповторною вдачею, вражаючою східною красою (недаремно сучасники порівнювали її з біблійними красунями) та яскравим молодим талантом. І стала легендою, адже трагічно загинула, маючи двадцять сім років, тобто у віці, в якому справжнє життя лише починається і в якому її поетична муза тільки обіцяла великі здобутки в майбутньому. Попри це, вона вповні розділила жахливу долю свого народу, ставши однією з багатомільйонних жертв Голокосту.

За документами Сара Поліна Ґінцбурґ (1917-1944), більш відома зі свого літературного псевдоніма – Зузанна Ґінчанка. Вона провела найкращі роки життя в Рівному. Хоча народилася Сара в Києві, дитячі й підліткові літа минули в тихому волинському місті . Її виховувала бабуся, оскільки батьки розлучились і виїхали за кордон. Бабуся Сари Ґінцбурґ мала власний аптечний склад і кілька житлових кімнат у двоповерховому будинку в центрі міста (він, на жаль, не зберігся). У Рівному Сара здобувала освіту, закінчила польську гімназію, у стінах якої, до речі, почала писати вірші й публікуватись. Ї ліричний голос був свіжим та оригінальним, чим і звернув на себе увагу знаних поцінувачів доброї поезії. А мотиви юної авторки – традиційні. Як і більшість ровесників, вона творила хвалу життю, дивувалася його принадам і сонцесяйним дивам природи. Як-от, у дебютному вірші «Вакаційна учта», написаному пером чотирнадцятирічної дівчини та опублікованому в шкільній газетці польської гімназії імені Тадеуша Костюшка в Рівному 1931 року:

На земній тарелі сірій зеленіють щедро трави,
Ось салат з розкішних квітів, що духмяні та яскраві,
Та із миски в формі сонця, що парує білопінно,
Літо розлива гарячий, золотистий мед проміння.

В іншій мисці, почорнілій, мов опівночі кристали,
Ліг півмісяця баранок, жовтий, товстий і недбалий.
Липень щедро обсипає його боки і чересла
Цукром зір, що незліченні у цукерниці небесній.

П’ю зі жбану чисте небо, піну хмар – очами в просинь;
Кельнер-літо на підносі сонця диню ось підносить.
Угризаюся зубами в ябка днів ясних, червоних
І ховаю в кошик серця шкірки згадок забобонно.

Літературний успіх прийшов у 1934 році, коли несподівано її вірш здобув перемогу на конкурсі варшавського журналу «Літературні новини» («Wiadomości Lіterackie»). По завершенні навчання юна поетка поїхала до Варшави, де вступила до університету на педагогічні студії. Були то непрості 30‑і, коли в Польщі наростала хвиля побутового антисемітизму й ксенофобії, що їх гіркоту вона цілком зазнала на собі: дівчині-сироті непросто було потрапити в тогочасний культурний бомонд.

За кілька років варшавського життя вона здобула авторитет у літературно-культурному середовищі передвоєнної Польщі. Захоплювались її красою й дотепністю провідні поети й прозаїки, серед них – Юліан Тувім, Вітольд Ґомбрович, Юзеф Лободовський, Чеслав Мілош . Її називали «єврейською газеллю» й «зіркою Сіону». Зузанна встигла видати одну поетичну збірочку в 1936 році, також публікувала свої твори, зокрема політичну сатиру, в тогочасній періодиці . Її вірші – серйозні й дотепно-сатиричні – публікували популярні часописи тієї пори, як-от «Wiadomości Literackie», «Skamander», «Szpilki» та ін. Це загалом досить скромний літературний набуток, проте треба пам’ятати й історичні умови, в яких довелося жити й працювати.

Про ту епоху інший поет, Олег Ольжич, слушно написав: «Доба жорстока, як вовчиця». Та навіть за таких умов Зузанні вдалося заявити про свій яскравий і неординарний талант, а також виявити зрілу громадянську позицію, що вирізняла її серед сучасників. Один із товаришів по перу, пізніше відомий поет і впорядник її першої посмертної збірки 1953 року Ян Спєвак, так характеризував цю самобутню авторку: «Від початку була собою, поеткою свого неспокою, своєї палкої пристрасті, поеткою здивування перед світом і страху перед історією, поеткою, що накидала на страх маску жарту, дотепу та самоіронії». Досить-таки влучна оцінка, адже Ґінчанка упродовж кількох років творчої активності зазнала значної творчої еволюції: вона уважно вивчала досвід поетів-скамандритів, вдавалася до авангардистських експериментів, полюбляла різного роду стилізації й пародії, і при цьому зберігала власний голос, власну неповторну інтонацію.

У дружньому колі її найчастіше називали Саною, Сарою або Ґіною. Про винятково відкриту вдачу й вірну дружбу свідчать не лише спогади, що їх вдалося зберегти найближчим друзям. Досить подивитися на збережені фотодокументи, а це переважно групові портрети, на яких Сана незмінно у центрі уваги, весела й заповзятлива. Щоправда, її веселість зовсім не означала безжурності чи легковажності. У поезії Зузанни постійно переплітаються два настрої – оптимізму й фатуму, бентежної радості життя й містичного передчуття загибелі. У польській літературі її стиль можна порівнювати з манерою Юліана Тувіма та Юзефа Чеховича. У тогочасній українській напрошуються паралелі Павла Тичини (не випадково бралася за його переклади), Богдана Ігоря Антонича й Олени Теліги. Остання – особливо виразна, оскільки пронизує не лише творчість, а й біографію, що стала невіддільним елементом літературної легенди цих авторів.

«Маю в собі смерть неухильну»

Наприкінці 30-х років життя Зузанни Ґінчанки круто змінилось. Улітку 1939 року вона назавжди покинула Варшаву й повернулася до Рівного. Починалася Друга світова війна, яка обернулася кривавою завірюхою, що поглинула життя мільйонів земляків, які опинились на цих «кривавих землях» (Т. Снайдер). Ще напередодні Ґінчанка, як видно з її віршів та спогадів, чудово розуміла фатальність часів, що надходять, а ще тонше їх відчувала й передчувала. Ув одному з автобіографічних віршів писала: «Маю в собі смерть неухильну, як голка, що плаває в жилах». В іншому творі дар провидіння малює в її творчій уяві кошмарні видива:

…А коли в темнім лісі темна спливала долина,
ковзала по черепахах і грузла в мурашиних гніздах,
я бігла через потоки і падала в мох, та гонила
твій далекий усміх, що в сутінку зблиснув.

…Нічого з лиця дорогого. Нічого – лиш риси неясні,
тінь в оці, і з твого обличчя лише череп.
Примарні хмарини споминів, з вітром погаслі,
зникли з обрисів, ніби з гір, западаючи в терен.

У вересні того ж 1939 року Зузанна опинилась у Львові, де мала надію найти роботу й перечекати непевні часи. Львівський період її життя тривав кілька літ, однак це були дуже драматичні й непрості часи – поміж радянською окупацією та нацистським режимом. У 1939–1941 роках поетка бере досить активну участь у літературному житті Львова . Її приймають до Спілки радянських письменників України, вона перекладає поезію Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Маяковського (тексти перекладів публікувались у періодиці й збереглися), виступає на літературних вечорах. Очевидно, разом з іншими переживає тривогу щодо завтрашнього дня . Її вражала творча несвобода й обов’язки радянського письменника, який мусив хвалити Сталіна й партію. Через те переважно перекладала, а з власних віршів опублікувала тільки два, написані явно задля заробітку, в дусі панівного тоді соцреалізму.

Відтоді, як у червні 1941 року німці захопили місто, Сана переховувалась з допомогою друзів, жила нелегально. Завдяки своїй фізичній красі, відкритій вдачі та гострому розумові вона мала немало шанувальників у чоловічому товаристві. У Львові вийшла заміж за критика мистецтва Міхала Вайнцігера, набагато старшого за себе, – імовірно, задля порятунку, бо разом переховувались і мали надію врятуватись. Один із драматичних епізодів того час у став приводом до написання її найвидатнішої поезії. Мова про облаву 1942 року, яку вона заледве пережила: тікала в останній момент. Виявилось, що донос на нелегальне проживання Сани склала власниця будинку, пані Хомінова. Після цього інциденту вона під прибраним ім’ям та з підробленими документами виїздить до Кракова.

У Кракові Гінчанка мешкала так само нелегально, користуючись добрим ставленням її приятелів, що допомагали вижити в цих умовах. Арешту все-таки не вдалося уникнути восени 1944 року. Поетка мужньо трималась у застінках катівні й не зізнавалась у своєму єврейському походженні, незважаючи на фізичні тортури. Гітлерівці розстріляли Сару Ґінцбурґ власне перед приходом радянської армії . Її безіменна могила знаходиться в передмісті Плашув, де знайшли вічний спочинок численні єврейські жертви нацизму. Таким чином – і в житті, і в смерті – Сара Ґінцбурґ розділила долю свого народу, для якого випробування Другої світової обернулося катастрофою.

Найвідоміший вірш Зузанни Ґінчанки, завдяки якому вона – вже у повоєнні часи – повернулась у культурну пам’ять польського суспільства, став вірш-заповіт, вірш-реквієм, вірш-пророцтво «Non omnis moriar». Це вражаючий документ людської трагедії, яку довелося пережити авторці. Написаний за два роки до смерті (авторці тоді було 25) в окупованому гітлерівцями Львові, він зазнав дивовижних пригод, перш ніж потрапити до читачів. За спогадами сучасників, Зузанна упродовж воєнних років, коли переховувалась у підпіллі, багато працювала творчо. Однак нічого з написаного нею тоді не збереглося, попри зусилля друзів і розуміння ними винятковості її таланту. І тільки один цей вірш, що був записаний на картці й переданий подрузі, якимось дивом уцілів, щоб аж по війні, коли стали відомими обставини трагічної загибелі авторки, потрапити до друку. Його вперше опублікував інший поет, Юліан Пшибось, що відчував моральний борг перед загиблою товаришкою.

«Не вся умру» / «Non omnis moriar»

Культ Зузанни Ґінчанки зберігся у спогадах її товаришів і колег, що пам’ятали поетку ще з 20‑30‑х років, а пізніше присвячували ностальгійні вірші її пам’яті. Так, Юзеф Лободовський ушанував її спеціальною збіркою віршів «Пам’яті Суламіти», що вийшла друком у Торонто 1987 року. Це окрема історія, бо автор, замолоду закоханий у Сану, писав поетичні присвяти їй упродовж усього життя – від 1936 року до 1980‑х. Він згадував про Ґінчанку як про культурну легенду довоєнної польської столиці й тогочасної літератури.

Справжнє повернення Зузанни Ґінчанки відбулося відносно недавно. Перша посмертна публікація припала на 1953 рік. Однак уже в період незалежної Польщі її поезія набула популярності й були багатократно публікована, особливо в останні роки. Поштовхом до популяризації цієї незвичайної постаті слугувала дослідницька праця Ізольди Кєц, що з’явилася в 1994 році. Цій авторці вдалося не тільки знайти маловідомі матеріали та тексти призабутої поетки, а й поспілкуватися з багатьма її знайомими, однокласниками й друзями, що виразно пам’ятали молоді роки Зузанни, зокрема рівненський та варшавський періоди. Архів частково зберігся (з варшавських років) та нині міститься у фондах Музею літератури імені Адама Міцкевича, що у Варшаві. Є там, між іншим, чимало фотознімків, які зафіксували образ молодої поетки. Черговим кроком наближення до неординарної постаті поетки стала дослідницька праця Аґати Арашкєвич «Оповідаю вам своє життя». Меланхолія Зузанни Ґінчанки» («Wypowiadam wam moje życie». Melancholia Zuzanny Ginczanki»), написана з феміністських позицій (2001).

Смерть стояла за плечима, дарма що якийсь час її ще вдавалося обманути. Найвідоміший її твір став пророцтвом ранньої смерті, навіть у ретельно змальованих деталях. Це вірш-заповіт, своєрідний іронічний переспів заповіту Юліуша Словацького «Non omnis moriar» («Ні, весь я не помру» – переклад рядка з Горація). Поетеса докладно відтворила ситуацію розпачу, зради й жаху, що її пережили мільйони таких, як вона. Тоді Сана кілька років поспіль провела у стані постійного страху, переховуючись у знайомих і незнайомих людей, під постійною загрозою арешту. Цей стан глибоко відтворено у вірші – між тінню фізичної загибелі та усвідомленням незнищенності духовного вогню, яким вона горіла. Із сумною іронією й гострим відчуттям невідворотності передчасної смерті Зузанна Ґінчанка зобразила зникнення того малого приватного світу, в якому жила, в якому минули її найкращі роки і де навіки пропали не втіленими великі мрії про майбутнє. Із цього світу залишається кілька речей, та й ті – по смерті її власниці – нікому не потрібні, приречені на небуття:

…Нехай п’ють цілу ніч, а як світляна латка
Зблисне в небі, шукати йдуть злота і перснів,
У диванах, матрацах і в килимах перських.
O, з яким же запалом візьмуться до праці!
Віхті кінського волосся й сіна найперше,
А затим подушок і перин оболоки
Пристануть до рук, ніби крила, а зранять, як терня.
То кров моя зліпить пір’їни із пухом вологим
І окрилених раптом у янголів оберне.

Зв’язки польськомовної поетки єврейського походження Зузанни Ґінчанки з Україною ще цілком не досліджені, хоча це цікава й захоплива тема для студії. Адже поетка дуже тісно пов’язана з нашою країною – і узами свого походження, і численними деталями біографії, і окремими образами творчості, що апелюють до українського фольклору та народної культури. До великого жалю, і постать, і творчість Зузанни Ґінчанка ще по-справжньому не відкрита нашим читачем. Причина банальна – бракує перекладів її поезій українською. А потреба знати більше існує. Тим паче, напередодні сторічного ювілею цієї талановитої жінки, що увічнила своє ім’я у вірші-реквіємі «Non omnis moriar». Аби виправити це прикре становище, пропоную кілька власних перекладів з Зузанни Ґінчанки.

На обкладинці: Зузанна Ґінчанка, 1938 (фото Muzeum Literatury / East News)

Advertisements