Богдан Смоляк

Пізнай самого себе – і пізнаєш увесь світ.

Але чи збережеш при тому належну об’єктивність суджень, чи не спробуєш накинути комусь власний, завше ближчий суб’єктивізм? І чи не мудріше чинить той, хто, не відкидаючи золотої поради старожитніх (див. вище), водночас приглядається до себе у дзеркалі іншого-ближнього? Десь, гадаю, на півдорозі між тим і тим – пізнанням себе і пізнанням свого візаві – лежить терен, сказати б, власної достовірності, якою, зрештою, завжди переймаємося. Свідомо чи несамохіть. Бо що ж тоді наш неослабний інтерес до життя видатних і пересічних землян усіх часів, як не щойно описана мною метода самопізнання в дії?

Зрозуміти ближнього не легше, ніж себе. Часто й неможливо, якщо людина так чи інакше «не відкривається»… Зате зрозуміння це, хай навіть не йдеться про повне порозуміння, неоціненне і варте заходів.

Відтак стає очевидним: книжка Зиновія Суходуба «Любов’ю-Пам’яттю Причастя. Діалоги з Поетесою» (Львів: Апріорі, 2016. – 148 с.), що має фактично двох авторів, адже основний її вміст – записані п. Зиновієм дві різночасові розмови з Ліною Костенко (найповніша є власне полілогом при відвіданні невеличким товариством столичного цвинтаря), в людинознавчому, костенкознавчому просторах виняткова. Своїм глибинним фактажем порівнянна, скажімо, з обсяжною монографію про життя і творчість п. Ліни.

Тож Ліна Костенко, Зиновій Суходуб – обоє вони вельми цікаві мені як найбільше причетні до появи цієї книжки, як особистості, як люди; про них і пишу, здаючись на читацьку, в тім і їхню сприйнятливість, із надією угледіти в люстрі писаного бодай тінь незнаного себе…

Ліна Костенко

Не впевнений, що є ще десь інший поет, так само відомий своїм краянам. Без пересади, мільйони людей в Україні й у світах мають уявлення про її поетичне слово (бо читали його) як про справжність, рівноварту повітрю, воді, хлібові… У Львові, до книгарень якого найкращі книжкові новинки надходили колись пізніше і в меншій кількості, ніж до київських або навіть хорольських, золочівських чи мукачівських тощо (відомо чому), а попит на них зашкалював, наприкінці 80‑х вигулькнув піратський наклад тоді найбільшого «Вибраного» Костенко, що, заповнивши загрозливий вакуум, порятував багатьох поезоманів, хоч і, зрозуміло, обурив видатну авторку; про «Неповторність» (1980) уже й не кажу – заледве роздобув цю збірку в Києві, в редакції «Літературної України». Це аспект читацький, однак є і потужний авторський! Принаймні за піввіку народились і змужніли (а дехто встиг постаріти) сотні українських поетів, причетних до «школи поетичного слова Ліни Костенко»: одні – начебто щиро взоруючись за нею, хоч на ділі оминаючи манівці в самопошуку; другі – начебто щиро бокуючи від неї, хоч на ділі караючи себе довшим шляхом до себе правдивого. Минають роки, а парнасівка, котра живе серед людей, вчить і вчить українських поетів творчого стоїцизму й аскетизму, непереможної любові до слова рідного, чистого, гармонійного, мудрого, неповторного. І починаєш усвідомлювати, що горизонти поетичного сподіваного, дедалі розширювані саме Ліною Костенко, так точно сходяться з найкращим очікуванням українця в цьому світі, як пруги неба і землі.

Тому-то може видатися, що знаємо її дуже й дуже добре. Але чи так це насправді? Картини навіть найповніших наших уявлень не дораховуються тут багатьох «пазлів». Узяти бодай два стилі, життєвий і поетичний: перший, що його завважив ще Василь Симоненко, 1963 року присвятивши Ліні Костенко свого «Перехожого» («Струменіла дорога, / Далеч у жадібні очі текла»), мабуть, завжди більше недолеборчий, аніж себеборчий; другий – радше гостра словесна різьба в дереві-камені-металі (з чіткою локалізацією, додатковими вимірами й намацальним нюансуванням), аніж там догідна багатьом акварель. Стосовно другого ж стилю: її метафора – як рішуча формула, котру, прийнявши, мусиш доводити своїм щоденним життям…

Звідки усе це; ще й такою мірою, що робить її вічною непримиренною опоненткою всіх новітніх українських влад і руйначкою нашої всенародної моругості, а в родині й товаристві – непоступливо принциповою? Книжка підказує: передовсім успадковане.

Оце в мене є вірш «Тіні незабутих предків»… Так оце той погріб… Чуєте, бабуня моя (мати мого батька), у неї був характер, у неї був якийсь такий характер інтересний, що коли… Вона ні з ким ніколи не сварилась, але коли їй щось не подобалось – вона замовкала… […] …І вона йшла в цей погріб. Слухайте, так це вона зачинялась у цьому погребі, а вся сім’я.., а якщо сказати, що в неї було 19 дітей – вони з її чоловіком ходили навколо льоху і просили: «Мамінько, вийдіть з льоху». А мамінька мовчала, мамінька глухо мовчала. Вона мовчала кілька днів, могла – тиждень, а був випадок, коли вона мовчала два тижні! І коли я серджусь (у нас дома бували колізії всякі, особливо, коли мені щось заважало працювати), то я тоді втрачаю всяку рівновагу і я починаю вириватися, а мені треба писати… (с. 98–99).

Та вже з кількарічного віку Ліна зазнає недитинного гарту, разом із дорослими переживаючи війну, втечу від бомб, життя безхатченків… – у Ржищеві, руйнівні київські водопілля та інше… Це онтологія (набуття, переймання, призвичаєння тощо), особливо відчутна за раннього дитинства. Ті часи або ламали характери, або робили їх не просто сильнішими – непереможними. У неї, зі всього видно, саме цей, другий.

Розмова торкається її початкових віршованих рядків. Як і в поезії «Мій перший вірш написаний в окопі…» Невідомо, про що він, але в такий спосіб, удавшись до віршування, дівчинка, певно, мусила позбутися навальної, аж до жорстокості, жорсткості обставин; реальність словесна поглинула власне реальність – і полегшало (про це ж через літа й літа: «Як невимовне віршами не скажеш, / чи не німою зробиться душа?!»). З часом це стане звичкою, методом, у життєвому розмаїтті – щоденною творчою потребою.

А я йшла з сином, із маленьким Васильком… Дивлюся, – а картина геніальна: вже відомий на весь світ Миколайчук – косить траву. (Він спиною до нас стояв)… І я отак дивилась на нього і зразу почало мені писатися.., почав писатися оцей вірш. А «Іваночку..?» Часом, як любиш людину, то людина навіть не знає… (с. 18) –

каже вона, як про щось буденне; а проте й тут маємо звичайне диво утручання в реальність, правда, не задля її перетворення, а продовження, увічнення:

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Та й обмовка про анонімність любові невипадкова, позаяк і поезотворчість – таємниця…

Стійка вдача потребує відповідної противаги. У неї це, бачу, – чутливість, чуйність. Чутливість-чуйність до світу в його щоденно небуденних виявах; до моментів психологічно-ключових, визначальних, знакових, метафізичних, а загалом – поетичних. Погодьмося, що тільки такі й можуть бути хлібом та сіллю поезії. (Принагідне, теж невипадкове: коли кажемо про «українське поетичне кіно» – розуміймо його поетичність саме так, а не як певну ліричність та сентиментальність; з огляду на це воно, ментальне, – назавжди).

Згадані моменти – це і речі, і дні, і труди, і люди. Те, що навічно проростає у свідомості. Пригадується само собою. Становить матрицю вдячної пам’яті. У книжці маємо цілий розсип таких моменів-діамантів. Ось візуально пов’язані з рукою: її «рука в чорній рукавиці» (с. 46), що гарячково розгрібає сніг у пошуках периметру від могили Івана Стешенка; рука дружини Данила Демуцького, яка «вже відходила з цього світу», в її руці («Я пам’ятаю цей дотик… Як на мене, то в людських стосунках це – найголовніше, а не: хто куди пішов, хто що сказав…», с. 54); рукою «поставила хрестик на снігу» перед могилою Михайла Грушевського («Це тоді ми ще поняття не мали про все», с. 74); рука присмертної матері («оте, що вона мене перехрестила, мені здається, що мене врятувало», с. 90). Ось про м’ячика з єврейської біди (с. 102), «чорні губи» пораненого (с. 103), «клекіт штикового бою» (с. 104), 16-річну дівчинку «зі стрункими ніжками в міні-спідниці» й американця у високих ботфортах на підступних чорнобильських теренах (с. 116)… А ще – про «геніальні» місця та краєвиди, що їх так нищили й нищать, про дошки через підмерзлий Дніпро, про… Вражає її увага до явищ малозрозумілих і незбагненних, як ото уродини одного з Максимом Рильським календарного дня, приємність душевних мандрів у давніших століттях, смерть після жартування зі смертю тощо. І все ж:

…що може бути по-людськи красивішого, ніж сидіти в царстві мертвих, дарувати їм свою любов, свою пам’ять, своє життя… і боятися звідси йти, бо в житті буде страшно одиноко. Мені ж тільки тут добре (с. 124).

Сила цього вислову, лише формально містичного, звертає думку до товариства незабутніх українців, похованих на Байковому цвинтарі в Києві. У спогадах та уяві прохідників по некрополю ці люди живіші за живих, бо названі, вважай, перед самим лицем Господа. І названі насамперед нею. Василь Симоненко, Іван Миколайчук, Михайло Брайчевський, В’ячеслав Чорновіл, Леонід Коваленко, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Надія Суровцева, Микола Зеров, Михайло Орест, Григорій Епік, Михайлина Коцюбинська, Роман Корогодський… Чи не кожному дарує вона сутнісну згадку, чи не кожного прописує у просторі надзвичайності. Симоненків смуток, Миколайчукова природність, Чорноволів іскристий темперамент, Коваленкова надійність у скруті, Сосюрина поважна ліричність, зрештою – незглибима батьківська любов Епіка до сина, задля продовження якої на крок поступився він червоному звірові… Раптом дізнаємося, що й сама вона вчинила непередбачувано: в готовому до публікування матеріалі з описом Епікових поневірянь у Сандормоху смужечкою паперу заклеїла згадку про його надаремне каяття – «щоб не брать на душу гріха» (с. 84). Напевно, якщо щось і може стати виправданням надлому в собі, то лише правдива любов…

Доопівнічна мандрівка Байковим закінчується біля могили її чоловіка Василя Цвіркунова – того, хто «мав бути завжди» (с. 127). Відбувається невеличка тризна, триває трохи довша розмова про неї. Та й увесь цей прохід від могили до могили нагадує своєрідне духовне тризнування (за п.  Зиновієм – причащання). І саме межова енергетика місця останнього спочину спонукала її (та й інших) до думок і слів не раз гірко-інвективних, як прозріння й одкровення:

Ви знаєте, це такі речі, їх треба пам’ятати і ніколи не забувати про свою причетність і до такої історії. Чому так сталося, що об українську історію почали витирати ноги? Я ніколи не прощу тим, хто витер ноги об українську історію у перші 12–14 років незалежності. Вони ж фактично підготували капітуляцію духовну і психологічну! (с. 69)

…український письменник – це біда! Тому що нема того випробування, нема тої біди, якої б він не зазнав, того приниження, того утиску, якого б він не зазнав, немає тої глибини пізнання, куди б він не пішов і не дізнався, тому що у нього все було забрано, в нього все віднято. Через те український письменник наш не знає, що він часом цікавіший, ніж дуже багато західних письменників. Він цього не знає (с. 115).

А все це вкупі – згадки, роздуми, переживання, мовлені й немовлені молитви – витворило багатющий образ її української душі, що вміє літати ще змалку… Душі поетичної, з життям поетичним.

Зиновій Суходуб

Особистість поліфонічна.

Не музикант, але звукові тони й напівтони для нього видаються визначальними: м’який басово-баритонний голос, любов до співу й декламації…

Мовлю ж про природне поєднання розмаїтих схильностей і талантів. Якщо триматися біографічної канви, то тут фігурують «нарисова» журналістика, «краєзнавче» редакторство, літературне «радійство» (від «радіо»), теле-кінодокументалістика, історико-культурне дослідництво, літературознавство, новелістика, бібліофільство та дещо інше. Ці його життєві амплуа й хобі, що явно переросли себе, зумовлені, як на мене, і родовими особливостями – передовсім жвавістю, артистичністю й романтичністю вдачі, і світоглядом життєлюба й соборника.

Легко мені уявити його в образі запорожця, що, можливо, занадто особистісне (як він сам каже, інтимне…). Та щось таке і здатне зачепити людину зі внутрішнім чуттям на справжнє-красиве, викликати симпатію, сприйматися в ситуаційному розгортанні й розвитку. Тому не дивуюся, що саме йому поталанило успішно перейти костенківське поле відчуження од світу, і заприятелювати з п.  Ліною; звідти – вже крок до «спільної» книжки…

У книжці за ним – вступні й завершальні слова, участь у розмовах (то як заводія, то як бесідника) та їх перенесення на папір, інкрустація діалогічних текстів її віршами й ілюстрування власними світлинами, довідки-примітки-коментарі ще й відеодиск із сімома файлами перегляду (фільми, інтерв’ю, поетичні композиції). І все перейняте любов’ю до рідного, українського, все аж сочиться любов’ю до поезії – насамперед її поезії!

Впадає в око (вухо теж не байдикує) висока налаштованість (патетичність, піднесеність, захопленість…) його слова; писане підтягується до мовленого, розпалившись – не раз перевершує в цьому мовлене. Ось приклад із ремаркової частини:

Годинникова стрілка повільно минула 23‑тю і беззвучно попливла далі… Надворі вже тотально владарювала ніч, дзвеніла комариними «трелями», кусалась колючими зірками… А нам було неспішно і надзвичайно добре разом… Разом із тими, кого ми бережемо у серці, яких ми довірили одне одному, множачи пам’ять-тугу-біль-любов… (с. 127).

Найбагатшою на слова високі, ліро-епічні, схвильовано-розчулені й загалом дуже проникливі виявилася його своєрідна автобіографія «Віч-на-віч з Україною (Освідчення кіномузою)» – текст, жанрово, здавалося б, чужий словесній піднесеності. Та ні, бо він зумів, перевисаючи до візуальності, побачити себе очима своїх любовей, зберегти глибоке почуттєве коріння фактів:

Серед найхвилюючіших життєвих вражень – багатолітня участь в експедиціях археолога Ігора Свєшнікова на місцях козацьких бойовищ під Берестечком. Незабутній і гордий досвід обпікаюче-холодної, важкої козацької шаблюки, повіспленої об ворожу зброю. Болять порубані козацькі голови-черепи.., до сліз розчулюють знайдені у козацькій сумці під кулями – разок простого намиста, перстенець – для зсивілої у тузі, виплаканоокої дівки-молодиці-удовиці, котра не дочекалась із походів вусатого лицаря – оборонця України… Обпікає серце цей неодержаний віки тому гостинець для коханої, оживаючи-зігріваючись у твоїй долоні (с. 135), –

душевне сприйняття цих, як і часово ближчих реалій:

Найсильніше пережиття – екс-стольного, екс-українського Харкова – розтоптаного і, на жаль, не воскреслого. Німі іконостаси-розп’яття вікон письменницького будинку «Слово» з назавше впечатаними ликами Миколи Хвильового, Михайла Ялового, Валер’янів – Підмогольного та Поліщука і десятків-десятків інших впікаються своїми страдницькими очима в саме серце… (с. 139), –

виводить особисте, не покидаючи його, у простір спільного.

Треба сказати, що ця патетичність – не ознака, хай і вельми помітна, а наскрізна властивість книжки. І несе її не тільки слово його (й не тільки слово); так, п. Ліна, поетизуючи живе й живлюще, маю враження, постійно перебуває у стані піднесеності (це як політ понад землею), навіть тоді, коли йде «за часом, як за плугом», – тоді тим паче, адже правдиві лише зміни на краще… Якщо поетична творчість стає долею, життям, то й воно, життя, – поетичне. (Її патетика включає стильову, а тому м’якша й менш помітна; у книжці це – як на долоні).

Що стосується розмов, то дуже скоро Зиновій Суходуб забуває про зручність своєї професії; вже після перших запитань-зачіпок щодо Львова тощо його репортерська допитливість і наполегливість поступаються місцем, передовсім, шляхетній мові «присутності» (подібно діалогізують й інші мовці – Атена Пашко, Володимир Панченко, Таїсія Шаповаленко). Відтак найчастіше він нагадує самовидця, котрий тільки зрідка – задля повноти й достовірності загального-спільного – утручається у плин слів та подій. Він пише, записує, передчуваючи непересічну реакцію радіослухачів і, дасть Бог, читачів; і це його затаєне передчуття ледь зраджують спорадичні репліки, що їх (для прикладу: «Дуже живі Ваші ХVI, ХVІІ століття…», с. 76; «…І говоримо, згадуємо, – і вони разом з нами. Це неймовірно!», с. 119) не вимовити без внутрішнього трему.

Але найбільшою мірою сутнісна відособленість п. Зиновія виявляється, звісно, в його теле- й кінодоробку та озвученій новелістиці, які склали основу дискового додатку до самої книжки. Тут він автор сценарію, режисер, ведучий, рецитатор… Високий патріотично-культурницький тонус козацтва від Байди до Берестечка, Доля (з великої літери) українського Відродження через катарсизний трагізм вельми талановитого Валер’яна Поліщука – фільми; село в довженківсько-вінграновсько-суходубівському ключі, «Вітер» (разюче сумісний із Симоненковим «Перехожим») і прозирущий «Сліпий» – новелети. Фільми монументально-пронизливі (з елементами стилістики народних дум), новелістика сповнена експресією Відродження. У цій же низці – талановите авторське художнє оформлення книжки з домінантою блискучих «фотометафор-символів» (визначення п. Зиновія), якими відкриваються всі її розділи й оздоблені форзаци. Все творилось упродовж десятиліть, а ніби відразу й добиралося для цієї книжки. (Книжки, любовно посвяченої Поетесі!). Найзначущіші фрагменти «причащання словом» на Байковому продубльовані варіантом звуковим. Загалом маємо унікальну нагоду відстежити ознаки своєрідної дифузії жанрів та видів мистецтва, перетікання слова журналістського у письменницьке і мовленого у писане, миті світлинної в кіномить. І йдеться вже про явну зручність-перевагу цього мобільного книжкового проекту над проектами, можливо, значно обсяжнішими.

***

Здається, і я, передовсім звичайний читач, піддався українській чарівливості особистостей, так яскраво репрезентованих цією книжкою. (Досі лише здогадувався про таку свою схильність). Віддавши належне критичній аналітиці, стаю поруч із перечулено-філософським і завше рішучим її видавцем (див. післямову) – Юрієм Николишиним, а відтак з якимось новим, бентежно-таємничим чуттям беру до рук уже не раз го́ртаний томик поезій…

Бо час пізнавати – ненастанний.

Дякувати Богу.

12.01.2017

Advertisements