Оксана Смерек

***

Бувають люди розлогі, як карта світу.
Острови замість очей.
А там живність усяка,
Рослинність небачена.
Твердь між ними
До неба простягається.
Повітря сьорбаєш:
“Хай цей острів не закінчується,
Хай вода з нього питною буде,
Сіль священною,
Камінь великий – не спотиканням…”
Рівно до того місця,
Де місяць у водах дині скибку ховає,
У потойбіччя плине.
Бувають люди, як сувої згорнуті.
З руху першого відкладаєш
Мовчиш так, ніби всіх твої мови
На крапці зупинилися.
Очі дрібні, за стіною заховані,
Що на ній ноги проковзують,
Тіло звисає.
“Прірва,” – кажеш
І берега пускаєшся…

***

В оселі речі осілі
Ті що по них без руху
Очі твої ходять
З дерева сталі пуху
Сонця дощу духу
Скла і паперу
Стіни з вадами слуху
Просто води вухом
Далі живі потрети
Вічно живі
Виловлені з Лети
Прадіда діда птахи
Часу в якім мурахи
Лазять по спині
Кажеш це естафета
Вірю тобі нині
Дід трохи за сорок
Очі такі дитинні
Профіль його в морок
Він перетнув пустиню
Раптом сказав ти
Треба складати речі
Треба здавати хвости
І наступив вечір

***

З того вітру що я ростила в собі
На погонича зимних днів
І зими у чорнезній робі
Залишився лише спів
Відпускаю себе Боже
На вітрила і вітряки
Що на тебе достоту схожі
Як далекі легкі зірки
Поганяй і мені в спину
Теплим дмухом коли одна
Тільки ґнотику ти винен
І вогню якого нема

***

За вікнами парк читай бароковий вічний
Глід що завис між кущем і деревом
Може назавжди може лише до січня
Світить дрібно обсипаним черевом
Трави заходять під жовтолиций музей
Тут волонтерять аби відігнати старість
Двійко жінок сивих як сизий глей
Вже не гончарний просто собі наріст
Звідси кажуть пішов колись монастир
Не пережив хрест гупання
І тепер це садово-парковий тир
Стріляють качок під жаб кумкання
За вікнами з того боку так білостінно любий
Ці дощані стелі ці оленячі роги люди
Ці дрімотно-млосні свічки канделябри
Я розгортаю легені чи то вже зябра
Хай воно з миром буде
Ми окупуємо разом чорний диван
Він називає мене безумно файною
Звісно питає про свій данський дизайн
Очі мої сливи я відійду з тайною
Паркова осінь так доладно підметена
Так докладно прочитана
Кожне дерево нігтем обведене
Найкраща книжка не видана

***

Дорога моя роздвоєна
У неї язик зміїний
Як злочин у думці скоєний
І напис уже настінний
На кожен дорожній знак
Сонце іде субтитрами
Дико цвіте мак
Вітер сидить із цитрою
У всіх малих потрясінь
Такі великі заглибини
Що сіль моїх воскресінь
Щільно міцною глибою
Та доки живий страж
Сік тече під тканиною
Любові перший тираж
Просто бути дитиною

***

Коли трава у ставі мутному
Лягає плазом до дна ближче
Меншає день шляхом додому
Сонце прикручене нижче
Осінь спускає жовту провину
Із павуком літа
Скрипка з чохла з мене дитина
З паркових тіл квіти
Бог на одвірку сушить траву
Ліки на свій вирій
Пізній чебрець і кропиву
Сіє туман сірий
Думаю Боже раптом мені
Бракне твого чаю
Стій при мені як при стіні
Доки я трави збираю

***

Кучерява дівчинка
Без дна очиці
У них форель водиться
Водорості пальці мамині
У хвостик пасмами
Зрачки-медузи
До тіла липнуть
І не пече від них зовсім
Тільки пісок в пасочки
Небо до литки
У воді плаває
Рибалки жодного
Лише дівчинка
Доросте до хвилі
Форель у море повернеться
Небо з мілиною
Канат тягатиме
І там приляже
Де хвилі за людину
Вищі…

***

Людино смертна не маєш дна
По штормі раптом зрозуміло
Ти далі дивишся з вікна
Як фрукт на таці твоє тіло
Безсиле дно коли одно
Рукою виймеш наче з миски
На кожен вік своє судно
Старому віддано і близько
Як зерна птасі на руці
Малому синь і далечінь
І від колиски довга пристань
А потім смерть цілком одна
Як дно без дна

***

У цьому світі випадкового щастя
Гіркого шоколаду пишнотілих дерев
Життя кожне тільки цятка рухома
Будь-яке зречення
На постріл влучний приречене
Знайди собі власну суть
Між війною і миром
Серед людних доріг
Галасливих пабів рік дрібних
І берегів сипких
А коли пишнотілі дерева
Змарніють на щепку
Піди з миром
Якого більше нема
У натовп стрімголовий
Бога на себе клади
Руками навхрест
Стинай і стенай
Ці струни на вітер напнуті
Хай звучать до тієї миті
Коли день у пляшку
Як записку в море
Не забудь за Бога свого
Відповідальність узяти
Ти спізнився приблизно на два життя
Про які я не маю найменшого здогаду
Але думаю десь і хтось
Ліпив мене вже з глини
У великій світлій гончарні
Де навколо пташки-свистульки
Очікують на дотик
А потім звучать довго
Далі добрий гончар
Ріки теплі заливши
Виліпив з мене мале горня
Кожен стражденний
Напитися міг
Так ніби він спраглий
І все б нічого
Якби не вушко надщерблене
Та коли через два життя
Ти прийшов і узяв долонями
Усі пташки-свистульки злетілися
Не збий просимо
Нема вже тієї гончарні
Щоб на третє життя стало

Advertisements