Надія Мориквас

Правду кажучи, мова піде про перше прочитання – 2001 року, коли вийшла книга, бо перечитань було багато і ще будуть. А тоді, на межі тисячоліть, ця книга засвідчила, що література – живий організм, підвладний змінам, як саме життя. Що письменник може творити сюжетну канву художньої повісті на документальному матеріалі і говорити про себе, про свій рід чи про своїх сучасників. Це було справді обіцяючою тенденцією в Україні. І більше того, в усьому світі відбувався такий процес: літературний світ, здавалося, втрачає цікавість до творів чистої белетристики. «У світі дедалі більше зростає вага ось такої літератури факту, документу, історичної літератури, біографічної – листи, щоденники, спогади, есеї, автобіографічний роман – яка нині досягла рівня белетристики й переживає свій ренесанс», – стверджував найплодовитіший український письменник у цьому стилі Михайло Слабошпицький. І справді, художня література має тенденцію до «одокументалення» і навпаки. Чи витримується тут чистота жанру? І якщо не витримується, – то чи є це вадою сучасної літератури, чи – свідченням певної її «лібералізації»? І чи не тому заслуженої популярності набув саме художньо-документальний есей – з його найбільш вільною, особистісною формою висловлення, яка так пасує до оповіді від першої особи.

Суспільство занурене в минуле століття – там було всього. Література ХХ століття принесла підтекст (модерн), експерименти над людьми і над культурою. Українські автори і їх читачі стали свідками раптового вибуху інформації, що породило масу публіцистично-політичної, так званої «звинувачувальної» літератури, яка насправді нічого спільного з літературою не мала. Такі книжки з’явилися після 1991.

Підвищений інтерес до правди, до факту, до статистики – природний для людей, які вийшли з тоталітарної системи, де не було доступу до джерел інформації, де був факт і »факт», де велася подвійна статистика. Однак «гола» правда перестала нас задовільняти. Так само, як багатьох перестали задовільняти «надумані історії». Життя цікавіше за будь-які фантазії. Сенсу набули правдиві історії, повідані письменниками. Вибух художньо-документальної прози, зокрема мемуаристики, можна пояснити й тим, що письменники набувають певного архіву пам’яті… А це річ – суб’єктивна і часто дуже емоційна.

Книга Лариси Крушельницької – це лірико-драматична оповідь від першої особи – про події, які вже минули, але які дотичні до нас, сьогоднішніх…

 

Коли 1990 р. на сторінках львівського журналу «Дзвін» були надруковані «Спогади галичанки» Лариси Крушельницької (що згодом лягли в основу книги), були вражені навіть ті, хто начуваний про трагедією її великої родини. Правда перевершувала і народні перекази про страхіття, що ставалися з галичанами, які повірили радянській пропаганді та з власної волі, як і Крушельницькі, виїхали за Збруч. Адже розповідала цю правду єдина вціліла з того смертельного вояжу Крушельницьких – одна з найавторитетніших людей у Львові шанована пані Лариса і водночас – маленька дівчинка, яка в Харкові, що став початком хресної дороги усієї родини, пережила як найбільше горе смерть улюбленого собаки Льокарно… «Неживий Льокарно був для мого дитячого серця символом найбільшої втрати. Химерність дитячого сприйняття – ця смерть собаки на моїх очах заступила для мене втрату батьків. Відійшов останній мій захист, усім стало не до мене»… У книзі, щедро ілюстрованій фотографіями з родинного архіву, є і світлина щасливої маленької Лариси з улюбленим собакою – це з тих часів у Львові, коли вона зростала в колі своїх талановитих душевно щедрих родичів. Дід Антін любив, щоб усі діти мешкали і працювали коло нього. Він любив повторювати: «Мої діти талановиті і працьовиті». «І це справді було так! – стверджує авторка. – Усі мої стрийки, тітка і родичі, які у нас мешкали, – одні дуже поважні, інші навпаки – легковажні, – але усі вміли інтенсивно працювати від наймолодших років. .. Дорослі працювали переважно вдома. Всі мали окремі кімнати: кожен син із дружиною»… На таких паралелях – епізодах творчої праці тодішньої галицькогої інтелігенції, в яких знаходимо цікаві й вичерпні характеристики кожного члена родини, і – подальшої її трагічної долі, й побудовані Спогади, злютовані в єдине ціле співпереживанням й співучастю у цій великій трагедії самої Авторки.

«Спогади Лариси Крушельницької можна було б прочитати за одним диханням, якби витримало серце. А воно якраз не витримує. Тут авторці не треба було вдаватися до відомих письменнцьких прийомів, щоб заволодіти помислами читача. Досить було лишень бути документально точним. А за інтригу, кульмінацію та розв’язку відповідала сама доля розтерзаних галицьких родин (зокрема Крушельницьких)…» – написав у рецензії на цю книгу Мирослав Маринович (газета «Поступ», 23 травня 2003 року).

Факти – промовисті, історично й морально, доростають у цій книзі до метафор. І ця їхня багатошаровість, оперта на конкретний час і спрямована до нас, сьогоднішніх, творить і стильову багатошаровість… Факти, як чорно-білі кадри кінохроніки – без кольору, без золотої середини, без компромісу.

Перша частина книги під назвою «Родина Крушельницьких» (бо була й ще родина Левицьких – матері Авторки) починається словами: «Оцю оповідь присвячую моїй Бабуні – Марії Слободівні-Крушельницькій, відомій колись артистці, письменниці, чарівній жінці, доля якої може бути символом найжорстокішої трагедії. Шукаю міфологічного чи історичного образу, який можна було б порівняти з образом цієї Великомучениці, і не знаходжу»…

8 травня 1934 Крушельницьких на Велику Україну, здається, проводжало «пів Львова». 1935 року у »Новій хаті», № 20 галичани прочитали некролог, підписаний криптонімом «М»: «Перед двома роками вибралася ціла родина Крушельницьких на Україну після смерти Хвильового, Скрипника і Стронського. Сказали собі Contra spem spero! – і понесли новій батьківщині свої спосібні голови й роботящі руки. Марія Крушельницька – дружина Антона. А діти її – 4 синів, одиначка доня і дві молоденькі невістки. Та ще й внучка поїхала, маленька Лярісса, дочка поета Івана й п’яністки Галі Левицької. А сьогодні Марія Крушельницька не жиє. Померла самітна в харківській лічниці – на серце. Яке серце витримало би стільки болю, що пережила вона! (…) Синів двох розстріляли, чоловік і другі діти на засланні. (…) Колись життя її стане літературним сюжетом…».

(І це не єдиний, «емоційний документ» цієї доби, яким оперує Авторка).

За час великого гвалту, який переживала Велика Україна у тридцятих роках, майже усіх Крушельницьких винищили. В книзі є фото, яке опубліковане в численних виданнях у нас і за кордоном – як символ знищеної більшовицьким режимом української інтелігенції: «Розстріляна і знищена родина Крушельницьких. Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса (вона залишилась жити!), батько-Антін, Остап, Галя, Іван, Наталя, Богдан». Увагу притягує обличчя голови родини – письменника, редактора, ученого, видатного педагога і просвітителя Антона Крушельницького. Це те обличчя, яке побачила його онука на Сікірній горі, коли в червні 1989 разом із сестрою Марією – дочкою стрийка Тараса – уперше побувала на півночі Росії, на запрошення дирекції Соловецького музею-заповідника на відзначення Дня пам’яті. «Найбільше слідів соловецьких страждань збереглося у штрафному ізоляторі – Вознесенсьій церкві на Сікірній горі (…). І враз – на дерев’яних дверях нашвидкоруч олівцем намальований портрет, люто почерканий. Чий? Ми плакали з Марією… Височезний лоб, характерна лінія уст. А очі! Невже це можливо? Невже це – ДІДУНЬО?!» Лариса зробила копію. Тепер цей малюнок чи радше ескіз став ще одним документом, метафорою епохи безглуздих жертв. І чи не сам Антін Крушельницький перекреслив кількома лініми своє обличчя донкіхота? Чи може хотів передати вісточку онуці, що ось тут він відійшов у вічність? …Це той, що найбільше був «зачарований на схід»(цю пафосну метафору Гаврилюка, яка тільки згодом відкрила нам свій зловісний сенс, я пам’ятаю зі школи). Деякі галичани й досі не можуть простити Крушельницьким того, що вони піддалися радянській пропаганді

Але чому ж вони поїхали, чому?

Невже не знали правди про голод і репресії в Радянській Україні? На це запитання відповідає мати Лариси – знаменита піаністка Галя Левицька: «Не було роботи. Дев’ять висококваліфікованих осіб не могли жити в таких умовах (криза в Польщі, ставлення до українців – ред.). Планували виїхати до Канади, але батько чоловіка хотів працювати для своєї Батьківщини, навіть під червоними прапорами. Помилився. Не було там Батьківщини – були більшовики». Галя Левицька збиралася поїхати в СРСР дещо пізніше, але вчасно дізналася, що сталося. Вона залишилася жити, щоб врятувати життя своїй маленькій донечці. Ларису, яка опинилася, фактично напризволяще, в Курську, і була вже на грані смерті, знайшли через Міжнародний Червоний Хрест… Фото стриженої на голо виснаженої дівчинки-хлопчика: «Лариса Крушельницька в день повернення до Львова з Москви. 01.Х1.1936». А перед тим телеграма з Варшави: «Приїхати до Варшави 23 жовтня по Ларису Крушельницьку. Червоний Хрест»… «Коли наступного дня ми переїхали трамваєм по Варшаві, Мама заговорила до мене по-українськи, я перелякано скрикнула: «Нє говорі на етом язике, мама!».

Мама і дочка стали особливо близькими. Усіх Крушельницьких завжди вирізняло високе почуття людської й національної гідності. Мати і дочка до того ж були ще й красивими жінками, і вони про це знали. Ці легкі інтимні інтонації надають цьому, вкрай насиченому драматичними подіями, сюжету оптимізму …Вони, як щемкі акорди з-під пальців віртуозної піаністки Галі Левицької (ця постать, як і кожного з родини Крушельницьких займає свою, особисту нішу в українській культурі). Так, мати і дочка жили з пам’яттю про соловецьку трагедію, із звістками про трагедії інших, які стали жертвами чи то німецьких, чи совецьких окупантів, а чи загинули на еміграції, – на сторінках книги десятки імен з точними цікавими характеристиками. (Безцінний матеріал для істориків!)… Матері з дочкою довелося рятуватися від гестапівця Лязера, і в листопаді 1943 вони залишили Галичину. Вони голодували, хворіли… Лариса дуже боялася, коли бомбили місто Штутгарт, де мамі вдалося влаштувати її на навчання в академію мистецтв… Але саме тут визнали, що вона відповідає вимірам ідеальної арійки. Саме тут вона закохалася і бігла на побачення до свого хлопця під бомбами … разом з мамою і з валізами, бо до їхнього чергового поїзда у світи залишалося якихось пів години… Життя прекрасне у своїй багатоманітності і справжності! І на одному розвороті книги поруч: усміхнена молода студентка Академії і – фото на трамвайному проїзному квитку, Штутгарт, 1944. А поруч інше посвідчення-перепустка: Лариса Крушельницька на примусовій роботі в одній з фашистських концтабірних фабрик, Зінген-Гогентвіль, 1944–1945. Насуплене обвітрене обличчя, міцно стулені вуста, погляд – просто в об’єктив і на чверть фотографії номер – 4287. Образ спійманоїї гордої птиці, готової боронити себе до останнього…

Фотоматеріал, зібраний в кінці обидвох частин книги, самодостатній – здається, що по ньому можна прочитати цю історію без тексту. Тут теж, як і в підборі фактів, проявляється майстерність мемуариста. Зрештою, це і його перевага над белетристом, можливість впливати на читача ще й візуально. З іншого боку, є у цій книзі безліч чисто вербальних моментів, які сприймаюься читачем як сцени, як картини – настільки промовисті факти! У розділі «Нємецкіє овчаркі» (так називали українських дівчат, які поверталися після війни з Німеччини додому) є такий епізод в лазні. «…Коли барак був повний жінок, з другого його боку відчинилися ворота і до середини загнали добру сотню голих чоловіків. Зчинився страшний вереск. Дівчата, жінки кинулися втікати, але вхідна брама з нашого боку була зачинена. Ми збилися докупи. Я озирнулася за Мамою. Ніколи не забуду цієї картини: вона стояла одна посередині бараку – чудова, горда постать, ще зовсім юна як на її сорокарічний вік, мов застигла, і дивилася в бік голої маси чоловіків. І вони відступили. Вони мусили відступити. Відчинилися ворота»…

Автор передмови до книги Л. Крушельницької Іван Денисюк трактує так цей епізод: «…Ця мужня жінка, зупиняє стадо самців, знайшовши й промовисте слово, «що й озвірілих в люди повертає». Але чи не зайве тут таке трактування? Не було ніякого промовистого слова – лиш єдиний промовистий факт. І тут підневільні чоловіки теж викликають співчуття, цей глум – і над ними. Як зазначає Авторка, згодом вона довідалася від одного з в’язнів гулагу, що такі «експерименти» належали до програми, спеціально розробленими енкаведистами власне для приниження гідності людей. «Це, безумно, – правда. Але таку людину, якою була моя мама, принизити було неможливо!»

Це високе почуття гідності, яким досі вирізняється серед нас Лариса Крушельницька, виплекане було не на голому місці. Ця книга – про два великих роди. Друга її частина присвячена родині Левицьких, які «…були не схожі на Крушельницьких», хоч обидві родини з галицької інтелігенції. «Читаючи історію життя цих цікавих працьовитих людей, – пише Авторка, – я раптом усвідомила, що їх доля не менше трагічна від долі Крушельницьких. Може, не так яскраво виражена. Скромні трудяги Левицькі (багато священників у родині – ред.) гинули так само «скромно», як і жили, і ніхто ними спеціально не поцікавився (за винятком, хіба що, Костем Левицьким).

Таланти цих двох великих родів не пішли в землю… Постать Лариси Крушельницької й справді вирізняється серед нас. Вона ніколи не була, як сама каже, суперпатріотом (принаймні – на словах). Її українство дуже природне, і серед талановитих, висококультурних й високоінтелігентних людей, які справді працюють на Україні, вона – перша. І може, найбільше, що зробила вона, то це – оця книга, яка має бути в школах. Її високо поцінувала критика: Андрій Содомора, Андрій Павлишин… говорили про Шевченківську премію – і це було б справедливо.

Не буває великих і малих родів, стверджує дослідниця Віра Огірчак. Графічне зображення роду, за Ларисою Крушедьницькою, має звичайно форму трикутника. «Нагорі поставлена одна пара прародичів, від якої розширюючись, відходять гілки родин їх нащадків – аж до широкої, іноді навіть дуже широкої, основи, що складається вже з численних сімей. Генеалогічний рисунок родини Левицьких має вигляд оберненого трикутника. Від величезної родини зверху її скорочено до якихось кількох осіб знизу. Та хіба тільки Левицьких? Рисунок «оберненого трикутника» – це геометричне зображення родоводу більшості сімей Галичини і, напевно, родин всієї України. Зображення наслідків їх тотального винищення».

Роман-есей Лариси Крушельницької «Рубали ліс» – це спроба записати час. І тепер, спогадуючи саму Авторку, яка також відійшла у засвіти, услід за своїм родом, розумію, що ми живемо у вік пошуку особистостей, які розвіють наші сумні думки. Наші читачі спраглі відкритої і відвертої розмови, відгукуються на довірливий тон розповіді від першої особи, не проти публічної сповіді «ліричних героїв», адже всі ми – загнані в те саме коло проблем. Мабуть, це вимагає від письменників чесності і професійної мужності – зрештою, як і в усі часи. Тим більше, що число непрофесійних літераторів зростає з кожним днем. Це – один із наслідків одокументалення літератури. Адже не кожен може писати, але чи не кожен має за плечима цікаву власну історію.

Колись Михайло Слабошпицький розповів мені, як його вразила одна книжка про Естонію: «Мене здивував Ненарт Мері (потім він став президентом Естонії) – письменник-документаліст, який написав багато документальних книг про естонців, розсіяних по світах, скажімо, в нього була цікава книга про якихось 30 естонських родин, які жили в Криму. Я його запитував тоді: невже може бути цікавою така книга? Я не дозрів ще тоді як читач до значущості цього. І автор відповідав мені: «Нас так мало на світі, ми повинні всі бути записані, зареєстровані. Вам цього не зрозуміти! Ви – великий європейський народ, вас стільки… І можливо, у вас звідси якась така ваша безпечність і ненастороженість, і невміння захиститися й оборонитися…»

Книга – це вже історія, це зафіксована історія. Це – час, люди, які вже не помруть. Вони вже живуть у слові… Як Лариса Крушельницька. Неймовірна наша сучасниця!

На фото: Лариса Крушельницька перед від’їздом до Львова. Швенінген, 1945.

Advertisements