Віктор Палинський

***

…Щось у нічному листопаді
Холодить душу.
…Хтось безнадійно човгає
Під вікнами,
Здіймаючи листяний
Неспокій.
Бухикає та кряхтить.
А згодом приглушено
Крякне,
Ніби добряче причастившись
Оковитою;
Не дочекавшись вранішнього
Похмілля.

…Це моє безсоння
Можливо, є лише передчуттям
Снігу,
Що його, мабуть, привів
З собою отой осінній
Блукалець,
Любитель нічного абсенту.

***

Дивна птаха живе
У заростях дикого винограду.
Подеколи вона співає
Просто посеред густого листя.
Навіть зараз, восени;
Навмання посеред ночі.
І я чую в своїй мансарді
Цей спів.
І не можу його порівняти
Ні з чим іншим.
…Хіба що, він подібний
До забутого голосу жінки
З густим каштановим волоссям
Та очима кольорів
Морської хвилі,
Яка колись давно
Була моєю
І жила тут.

…І раптом я зрозумів:
Так починається
Мій сон.

***

Я розумів, у вечір цей
Не вдасться завершити тексти
Видінь,
Аби зафіксувати Боже вілля.

Я думав, осінь ця не так
Почнеться.
А ось: сльота, вологість;
І зовсім мало дня,
І много ночі. І діймає хаос.

І чи придатними для вжитку
В час оцей
Є келих
Неосіннього вина
І ця осіння безгомінна мряка?..

Сновиддя на деревах як листки.
Пірнув у буду злий-презлий
Собака.
…А чи його нема?!.

Я думав осінь ця…
…Аби зафіксувати Боже вілля.

***

Осінь. Зимні такі сльози
Скапують звідкісь згори.
Можливо, – це Туман?..
Але може бути й Хтось
Інший?
У кого осіння глевка
Депресія
Змусила заплакати
Зболену душу.
І Він воліє робити це
Десь там, нагорі;
Одинаком самотнім:
Подалі від скляних очей
Нерозуміння
І кришталевого серця
Снігової Королеви.

Туман. Крапають сльози.
Чиясь зболена душа
Чайкою квилить
У нашій далекій від моря
Місцевості.

***

Це п’ята ранку.
І падуть дощі.
Сягаючи аж сонної
Землі.
(І тут потрібен вірш.
Чи не потрібен?..).
Дописую рядки
І залишаю все –
Рецензія дощу
Не забариться
Уже найближчим часом.
(Так чую це;
І так собі гадаю.
І думаю, що дощ
Сюди прийшов,
Не випадково
Вибравши неділю).

Так, – це неділя.
І мої вірші́.
Й метафор помаранчі
На столі.

***

Ти знаєш, сьогодні осінь.
Так приємно читати Війона
Та Рільке.
Розмовляється лише серцем
І хочеться почерпнути
Найчуттєвіших почуттів
У вічності.
Легко торкаюся правою рукою
Маленької кишеньки ліворуч
На грудях,
Де зберігаються нещодавно
Записані
Поетичні тексти осені…

Можливо, це – безсоння?
Але ні; просто не сплю
Цієї ночі.
Напевне, в передчутті
Листопаду.

***

Приблудний пес
Прибився до моєї
Лавки
У парку осінньої
Негоди.
Зупинився просто
Посеред калюжі
І уважно дивиться
На мене;

…Мабуть, захотів
Погрітись біля вогню
Моєї блимаючої
Цигарки.

…Тільки цигарка
Вже майже
Згасла.
А я навіть не помітив
Цього.

***

Тобі сьогодні треба
Більше серця;
І трохи більше сонця,
І тепла…
Та, все одно, на осінь
Ти не сердься:
Вона негаласлива
І сумна.

І упаде листок побіля
Тебе,
І неба трохи. Осінню бринить
Сьогоднішня дорога,
Що до себе
Приводить спалах –
Сокровенну мить.

І вже зафіксувався
Порух квітки –
Вона осіння і вона
Твоя.
Вона такою не була
І влітку.
Вона – увересневлена зоря…
Осінні зорі – це така
Молитва,
Самовіддаленість твоїх
Передчуттів.
Ця зустріч із собою –
Мимолітна.
І сон твій вересневий
Відлетів…

Тобі належить неповторний
Вечір.
І щедрість, обумовлена
Дощем.
Така свобода!!!
І жіночі плечі.
І сум барвистий
Міниться у щем…

***

Цей вірш збентежив
Опале листя
І воно самочинно
Закружляло
Посеред Стрийського
Парку;
Хоч вітерець ніде
Навіть не шелеснув.

Кілька листків долетіло
До сусіднього шпилястого
Собору
І припало до пощерблених
Гранітних плит
Перед входом…

Цей вірш збентежив…
…Вітер не втручавсь.

***

Знову вірші мої
Увіходять в осінні
Неквапні пейзажі.
Знову кетяг калини
Червоний такий,
Аж гіркаво-важкий.
Знов шляхетні
Ці винно-осінні
Коронні купажі
Викликають цей
Драйв,
На усі віртуозні
Смаки,
Золотий.

***

У цьому тумані
Зовсім незлецько.
Хтось випливає,
Звісно, зненацька,
Ніби якийсь
Обранець осені,
З львівського ранку.
…Так чудернацько.
Так чудернацько…

Де ж ті дерева
Златоголові,
Де ж ті листки
Міддю позначені?!.

У цьому тумані –
Розгублені й сови.
Так чудернацько…
…Так чудернацько.

***

Я мушу чекати на осінь
Біля цього великого вікна
Без футрини;
Без якогось різьбленого
З витребеньками підвіконня;
Без шибок, звичайних,
А чи навіть вітражних.
Без того відособлення,
Що конче з’являється,
Коли дивишся крізь щось.
Без розмитих поглядів
Ззовні…
Слід лише дочекатись,
Коли зійде колір за кольором –
Аж до найпершої барви,
До Речі, що співзвучна осені;
До того нічного вітру,
Що зачаївся у вчорашніх
Сутінках
І його немає наразі.
До… Небо.

Хіба це було вже колись,
Чи завтра буде?

Котиться колесо осені
Попід великим вікном
Без футрини
І монтує вітражне
Видиво.
Диво.

***

Зближаюся з осінню.
До неї прихиляюся щокою;
Єством своїх осінніх текстів.
Я – тут. Чую, як мене сприймає
Найтонша пригасла травинка…

Листаю листи листяні листопада.
Тішуся, що вони для мене…

І бачу жінку
В багряних осінніх настроях.
Наближення до себе осіннього.
(Світить осіннє око). До неї.

Люцина залишається зі мною
У віддаленому горіховому гаю;
– Аю; – аю; – аю! Люцина.
Я спізнаю́ся з осіненою тінню;
Єднаюся з нею через оцей
Принишклий вечір. –
І через його терпеливість
До раптового короткочасного дощу.

Я – тут. Я приятель найтоншої
Пригаслої травинки;
І тішуся цією приязню.

Зустрічаю жінку в неймовірному
Богемному вбранні; Люцина.
У кольорі винної сльози,
Осінніх медитацій барви.

Найшляхетніші осінні стани;
Вони повертають нас до себе.
Ось-інь.

***

Ці вітри, напевне, летіли
Аж з далеких північних
Берегів,
Освячені холодними дощами.
Ось вони вдерлися в мою
Браму,
Ось вони гасають моїм
Подвір’ям,
Ось вони несамовито накинулись
На мій сад,
Як люті передвісники снігу…

І лише добротна мурована
Будівля
Мого давнього родинного
Обійстя
Незворушно споглядає
За дійством:
Осінньо-осіннім.

***

Такий сад зчорнілий
Незворушно.
У досконалу графіку
Зав’язаний.
Вибудований в кілька
Планів:
Аж до даленіючого лісу,
Аж до горизонту,
Аж до осені,
Аж до неба…

…І самотня маленька
Пташка –
На галузці, що погойдується
Поряд зі мною.

***

Поволі згасає колір.
Тиняється майданом
Якийсь блукалець,
Осінений осінню,
Що годен їй воздати
Осанну,
І завтрашнє скупе осоння
Витратити останнє,
Аби повернути життя
Кольорам,
Бодай ще на якийсь час…

***

Осені такої крутіж;
Нестримні барви
Проникають крізь серця,
Ділячись кольорами
Непригасаючого вогню…
…І хочуть мені щось залишити,
Аби назавше прилучити
До цього дійства.

…Барв невагомих тінь
Прихильно лягає на мою долоню,
Назавше долаючи давнє
несприйняття невігласа.

Конче залишмо те,
Що просіялося крізь серце,
Породжене протуберанцями сонця;
Крізь твої, ще не спогадані, слова.

***

Хто се осінньо
Проходить,
Шурхотить мідним
Сумом листвяним?..
Трохи жовтого часу
Й багряного,
Навіть гранат
Присутній в цій
Гамі…

Знаю його здавна:
Це спозаранку
Вітер,
А, можливо,
Віктор,
Творець цієї
Маленької
Драми.

…Шурхотить мідним
Сумом листвяним.
Осіння пані

Ось тінь. Ось інь! Осінь.
Чекаємо її ми досі.
Із непроминанням
в небуття,
З проходами: з відчуження
в життя.

Хлопчина так уклінно
просить:
– Віддайте в наречені осінь.
– Ти що?!., – йому отець
відповіда,
– Тобі потрібна, сину мій,
весна!..

…А я знав жінку: вистояна
осінь!
Таку, що серце й нині
заболить.
Подеколи у снах прийде
і просить:
– Тож напиши мені ту осінь,
що горить…

Осінні ріки тихі й печальні.
З джерел над ними воду вже
не пити.
Із кольором волосся «мідна
панні»:
Такої осені нам вже
не пережити.

***

Якийсь порятунок
Потрібний цієї днини
Від мідного погляду
Невблаганної красуні;
Застиглого осіннього
Погляду.

Можливо, слід лише
Віддалитись від себе
І не озиратись назад;
І тільки тоді помітити,
Як тобі незле
У цьому просторі
Згасаючого погляду
Байдужої красуні;
Погляду, що даліє.
Погляду.

***

У якомусь моєму
Давньому вірші
Синій помаранч
Котився в бік річки,
Дивуючи осінь
Своєю барвою.
(Навіть себе
Подивовуючи
Своїм о-синім
Звучанням).

Цей синій помаранч
І досі котиться
В бік річки.
…І це триває так
Довго,
Що синій колір
Став барвою
Мого апельсина
Назавше.

***

Вганяється у ніч
Цей листопад.
Як у тунель гірський
Стрім електрички.
…І десь в кінці тунелю
Гасне свічка. –
Чи листопаду рухатись
Назад?!.
Та ні! Безсоння
Й листопад:
У них така є
Безконечна звичка –
Минати й повертатися
Назад.
Осіння ніч.
Безсоння.
Електричка.

***

Дощі падуть.
А деколи ідуть.
А то і так:
Тупцюють попід
Хатою.
У вікна заглядають.
І снують усякі сни
Уявою багатою.

Дощі осінні.
Слухаю цей сум:
До ранку ще далеко,
Як до обрію.
Ось це вікно. –
Невідворотність дум. –
І ніч оця,
Що є до мене
Доброю…

Львів, 2012

Advertisements