Надія Мориквас

Мова піде про нову книжку поезій В. Палинського «Ріка тече» (Львів, «Апріорі», 2017). Так називається і один з її семи розділів. (Назви інших: «Сад тиші», «Ностальгія за справжнім», «Осінні одкровення», «Синій сніг», «Повернення снігу», «Тінь древа»)… Саме широкий, майже епічний, плин ріки (а не бистрої річки) найліпше передає настрій цієї поезії і її автора.

Це настрій людини великого міста, яка вміє цінувати природу – зиму та осінь, що їх так полюбляють самітники; так само ця людина прагне душевного затишку. А цього не віднайти на галасливих міських площах. Вона вчиться жити і писати неквапно. Здається, Палинський-поет сам віднайшов ключ до розуміння його поезії:

Твоя неквапність слів –
Знак золотий
Для королів мовчання.
І дарування.
Дарування слів.

Отже, кожне слово має бути на вагу золота…

Це поезія дуже візуальна , хоч не про окремий вид мистецтва йдеться. Можливо, ці тексти на грані поезії і малюнка пензлем – радше акварель чи гуаш, аніж густа олійна фарба. Хоч трапляються і «трагічні полотна», як от приміром:

Важка юрба
Довкола –
Гамселять одне
Одного. Хтось аж заплакав,
Спересердя увігнавши
Стилет
У чужу шию.

Це видиво – гідне пензля автора картини «Смерть Івана Грозного». Але це радше той виняток, що підкреслює правило. Бо зазвичай Палинський створює тоньші, ескізні малюнки:


Запах одвічних морозів
У ніздрях собак-волоцюг,
В очах нічних пройдисвітів,
У білій осяйності
Віддзеркалення опівнічного
Часу…

Або:

Пильнуйте. Вже тумани
Клубочаться понад безоднею.
І очі якісь наймення твоє
Вимовляють.
І пастуші ватри палають
Посеред ночі.

У цій картині навіть огонь пастушої ватри не затьмарює отих клубків туманів «понад безоднею», що раптом набувають сили застереження. Так само, як видих безпритульного собаки на морозі, ці клубки туманів, очевидно, може зауважити лише той, хто живе на околиці мегаполісу або, ще ліпше, в містечку. Бо лише там, де видно зорі над головою, можна прочитати знаки-застереження. Втім, наш поет – насамперед естет, а що з його образів, що, на позір, творять канву пейзажної лірики, випливають і коди, і сентенції, і застереження, – то така вже природа слова, яке творить само з себе.

Цим поезіям властива якась новелістичність: заключний останній рядок зазвичай «підтримує» перший, інтригуючий. Це стосується як цілого вірша, так і його окремої строфи:

Знадвору світло
Цей ліхтар несе…
В якому світі
все це;
У якому?!.
Така вузенька
Стежечка додому.

Тут, здається, маємо алюзію на «світло в кінці тунелю», яке бачать ті, що долають межу між світами, повертаючись «додому». Бо й справді, хто знає, чи можна наш тимчасовий прихисток вважати домом?

«Ріка тече» – сьома книжка поета, і вона засвідчує насамперед вірність верлібру. Бо В. Палинський належить до того покоління «дев’яностиків», що починали з вільного вірша задовго до того, як цей вірш став модним. Отож можемо прослідкувати еволюцію поета-верлібриста: від описового до споглядального – відтак філософського вірша, від епітета – до розлогої метафори, якою часто є власне ціла поезія, а не окремий її образ. Незмінним залишається ліричний герой, який наділений хистом бачити і відкривати істинне, небуденне. І ці відкриття часто запнуті серпанком смутку, зітканим з осінніх туманів, чи з передчуття снігу, який невдовзі спеленає тебе сумом-тривогою і відчаєм, що й не продихнеш. Бо все справжнє – трагічне. Але якраз у причетності до цього трагізму – високий сенс поезії. Навіть якщо про це – тільки одним неквапним рядком, одним ажурним малюнком на зимовому вікні.

П. С. Не знаю, чи варто порівнювати тут Палинського-поета і Палинсього-прозаїка? Хоча, може, й цікаво. Адже не часто трапляються письменники, які однаково інтенсивно працюють у двох іпостасях: у Палинського сім книжок поезії і сім – прози. В поезії автор – більш драматичний і щирий. У прозі – як і годиться, він більше, прагматик, часом скептик, а часом – романтик … Але й у своїх химерно-реалістичних текстах Віктор Палинський також шукає поезію. Як от у новелі «Повернення Жовтого Привида». Недаремно саме вона розпочинає книгу його найкращих прозових текстів «Бібліотекар» (Львів: «Апріорі», 2013) … Пригадуєте? Там якийсь маргінал, що трапився нашому героєві у вечірньому парку під готичним храмом, сповнив простір дивною тривогою. Він виявився давнім знайомим, примарою, що здавна нипає у цій частині міста: «Її не завжди можна побачити; подеколи лише чують, як хлипає собі або ж бурмоче десь у темному закутку»…

Цей блукалець-примара – товаришує В.Палинському і в поезії (чи радше навпаки: спочатку була поезія).

***

…Щось у нічному листопаді
Холодить душу.
…Хтось безнадійно човгає
Під вікнами,
Здіймаючи листяний
Неспокій.
Бухикає та кряхтить.
А згодом приглушено
Крякне,
Ніби добряче причастившись
Оковитою;
Не дочекавшись вранішнього
Похмілля.

…Це моє безсоння
Можливо, є лише передчуттям
Снігу,
Що його, мабуть, привів
З собою отой осінній
Блукалець,
Любитель нічного абсенту.

У цій поезії «блукалець, любитель нічного абсенту» сприймається як розлога метафора безсоння, а в новелі: Жовтий привид – то просто справжній привид!

Але тут і там – автор насамперед естет, який смакує словом так, як він смакує життям. Втім, які порівняння?! Коли приходить поезія, всі замовкають (з автографа на моєму примірнику «Ріка тече»)…

Advertisements