Надія Мориквас

Саме в такому просторі відбуваються нині різні колізії навколо приватних книгарень. З одного боку, їх провадження важко назвати успішним бізнесом – радше, даруйте за тавтологію, – важким бізнесом. Бо їхні власники – часто люди покликання, справжні книгарі, які розуміють значення книги в розвитку суспільства та особливо не розраховують на великий прибуток. Ба більше – справжньою нагородою за свою діяльність вони вважають зростаюче число читаючих і думаючих українців. То ж не дивно, що їхня праця переростає рамці підприємництва і стає суспільною, громадською. Як от для цих двох книгарів з різних кінців України…

 

28 грудня, в один із «літературних четвергів», у Стрийській книгарні «Ідея», що на Львівщині, відбулася знакова подія, і то з кількох оглядів. Директорці книгарні Любові Хомчак було вручено – як Голові ГО «Книжкова толока» –приз «Сіль землі»: «за великий внесок в розвиток української мови, зв’язок письменників і поетів з читачами, розповсюдження української книги, культури, в тому числі на Донбасі». Хто не знає – то це розкрита книга, висічена з суцільної брили солі, вийнятої із 300-метрової глибини з самого серця донецької землі. І привіз цього незвичайного приза, вагою понад 6 кг, його ініціатор – Володимир Дериведмідь, директор Дому книги «Еней» у Бахмуті, єдиної на Донбасі української книгарні, автор месиджа «Книги важливіші за танки» .

Звичайно, якби не літературний четвер (у Стрийській книгарні не пропустили жодного за 9 років), то ця зустріч могла б відбутися у Миколаєві над Дністром. Тут цього березня відбудеться вже 12-а Книжкова толока – витвір і дитя Любові Хомчак, завдяки якій (ініціаторці і Толоці) маленьке містечко на Львівщині раз на рік стає найпривабливішим майданчиком для книголюбів України – письменників , читачів і видавців. Або ж вона могла відбутися при ширшій аудиторії – у львівському «Книжковому дворику», якому 14 січня має сповнитися чотири роки і доля якого вирішується буквально в ці дні: через підвищення орендної плати книгарня може закритися. А сюди добре знають дорогу багато авторів та шанувальників книги! Іншими словами, «Книжковий дворик» – це круглорічна постійна книжкова толока, також під орудою Любові Хомчак. А якщо додати до цього, що з початку війни на Сході – туди, у прифронтові зони, вирушав багато разів «Книжковий дворик на колесах» з волонтерами, письменниками, книжками та незмінною панею Любою, то стає зрозумілим знайомство і дружба двох визначних книгарів з різних кінців України.

У Миколаєві-над-Дністром стіни списують поезією… Оксана Болотюк, Володимир Дериведмідь і Люба Хомчак.

– Я познайомився з Любою Хомчак 2016 року на книжковій толоці в Краматорську, коли я почув, що буде форум «Кальміюс»… – розповідає Володимир Дериведмідь. – Це була перша книжкова толока в наших краях, я списався з Дарою Корній, якій було подарував енциклопедію народних вірувань, потім познайомився з Оксаною Просєлковою, місцевою вчителькою, та з іншими. Я ж там розпитував усіх, чого так багато зі Львова, що таке ГО «Книжкова толока»? Дара мені й каже: зв’яжись з п. Любою Хомчак – вона все знає, всі телефони, всіх. Всі дороги ведуть до Люби Хомчак! І ми тоді познайомилися. А після того я спостерігав – як Люба працює. Її майже не видно в якомусь офіціозі, в картинках, тобто вона себе не фотографує, не просуває, вона дотримується одного правила, яке існує і в нашій книгарні. Всім, хто пробує прийти до нас, я кажу: в нашому магазині нас нема – є культ справи, яку ми робимо. Так от, це є в Люби.

– Пане Володимире, ви приїхали до Миколаєва, щоби вручити «соляний» приз Любі Хомчак. А ви не знали, що закривається книгарня «Книжковий дворик»?

– Знав, бо по дорозі телефонував їй, з Києва. Але вважав за необхідне саме в цей час підтримати колегу. Тому що знаю, скільки вона робила і на півдні України матеріально, завжди приїжджала на Донбас – як одна з основних організаторів і учасників – вона привозила книги, не тільки сама. Наприклад, коли Микола Зубков привіз «Кобзаря» найкращого свого (“Кобзар” Т. Шевченка: задум, упорядкування, коментарі та післяслово М. Зубкова. — Х.: ВД «Школа», 2014, 576 с. – ювілейне, подарункове вид. – ред.). Я кажу : якщо це найкращий «Кобзар», то мені потрібно, але в мене зараз нема грошей. А він каже: ну я вас тільки побачив… Я кажу: хто може бути для вас гарантом? А він: от, пані Люба! Люба: можете дати спокійно, він гроші поверне!

Питання в тому, що ми повинні нестандартними шляхами сходитися. Люди, які підтримують одну ідею. При чому сходитися не тільки по зв’язках, не тільки по грошах – а насамперед душею, розумом, та, з іншого боку, ми повинні передавати зв’язки. От наприклад, Оксана Болотюк, яка приїхала зі мною і яка очолює Бахмутське бюро правової допомоги і співпрацює з книгарнею на громадських засадах, – молодша і вона з Донецька, вона не знає стільки людей, скільки знаю я. Точно так пані Люба мене ввела в своє середовище, я легко познайомився з усіма львів’янами через неї. Це така народна дипломатія на горизонтальному рівні. Тобто не влада нас просуває, а ми самі, ми просто бачимо – цій людині можна довіряти…

І цей приз «Сіль землі» ми вручаємо тим людям, які просувають українську книгу, зокрема і на території Донецької і Луганської областей. Ми такі призи вручали вже у Сєверодонецьку, в Краматорську. Перший приз отримав Левко Григорович Лук’яненко, потім видавництва – «Богдан», «Картографія». Чому наша книгарня так називається? Еней – це позивний нашого героя, який загинув в Іловайському котлі; в останній бій він узяв з собою, окрім, зброї, книгу «Отаман Зелений» Романа Коваля. Хлопця звали Антон Цедік, і в тій книжці описуються його предки, які 1918 року воювали. І це дуже символічно. Цей хлопчина дуже багато читав. Він завжди просив мене, як старшину, поміняти м’ясо на салат – він був вегетаріанцем , він на війні не їв м’яса. Він ні на кого не дивився зверху вниз, незважаючи на те, що вивчав європейську економіку та закінчив історичний факультет університету ім. Шевченка. Був надзвичайно вихований і скромний.

Приз «Сіль землі».

– Розкажіть більше про себе, як ви стали книгарем.

– Життя змусило. 2014 року я приїхав до Бахмута як старшина 2- ї штурмової роти батальйону «Донбас». Я приймав присягу, готувався , я професійний військовий, майор запасу, був ув Афганістані. Думав, що мій досвід знадобиться, виконаю свою місію (в мене в Афганістані за два роки не загинув жодний солдат)… Але не вийшло в мене, тому що не готують офіцерство. І десятки чоловіків мені сказали: зачем ви сюда пришли? У нас есть свет, хороший асфальт. – Я кажу: я офіцер, я повинен захищать свою Батьківщину. – Ну ти же служил в Советском Союзе! – Так, але я прийняв присягу Україні, моя держава Україна, я її буду захищать. – Нет, нам не надо, у нас в Артемовске!… А в Горловке, а в Донецке?… – І тоді я зрозумів, що головним на війні буде не танк, тому що танк руйнує – і там, і тут – і не снаряди, і не «гради». Головна зброя – це душа і мізки. Це складно, це тонко. Я зрозумів, що це найскладніше… тим більше, що я пережив… Моє становлення було в Бахмуті, моя донька менша підштовхнула мене до того, що я перейшов на українську мову. Вона це зробила геніально! Дитина 2,5 років. Я віддав її в українську групу, і через тиждень чи два, коли я забирав її з садочку, сказала: Добрий вечір, тато! І я заплакав і згадав, що я є українець. Не інтернаціоналіст, а українець. І це мене підштовхнуло до того, що я почав більше читати історію, знайшов українське середовище , почав вмикати українські програми радіо і телебачення. У 1998 р. я був кандидатом у мери – програвши вибори, переїхав до Києва, тому що мене з бізнесу витіснили, а там я познайомився і з Чорноволом, і з Галиною Гілярівною Яблонською, яка мене вчила української мови. Взагалі мову я вчив у школі до 8 класу. А потім у Суворовському училищі – української мови нема, в армійському середовищі – нема…

– Скільки таких книгарень , як у вас, на Донбасі?

– Така як у мене –одна на весь Донбас. Тут живуть люди, які розмовляють російською в більшості своїй. Наша політика така: на всі питання відповідаємо українською мовою. Коли запрошуємо когось на роботу: висуваємо вимогу постійно розмовляти з покупцями українською. Тобто ми просуваємо українську мову.

Володимир Дериведмідь вручає приз «Сіль землі» Любі Хомчак у Стрийській книгарні «Ідея».

– У вашій книгарні тільки українські книжки продаються. Чи є покупці?

– Важко. Ми працюємо на переконання. Ми сіємо українську мову – запрошуємо дорослих та особливо маленьких дітей прочитати вірша. Один бізнесмен з Києва на моє прохання прислав відеокамеру, комп’ютер і телевізор – і дитина розповідає вірша чи один куплет і ми його записуємо. – я кожній даю візитівку , тут у нас є сторінка і дитина ввечері просить маму – покажи мене по телевізору. І бачить себе. В сім’ї російська мова, в садочку російська, в місті російська, а дитина йде в перший клас український. Їй важко. Але дитина розказавши вірша, отримує цукерку, бублики чи якусь розмальовку – другий, третій раз. А потім вона отримує книжку може за 125 грн. або тому, хто розкаже «Любіть Україну» Сосюри або заспіває пісню – ми даруємо вишиванку. Ми їх купуємо в Харкові і в Києві, і у Львові. І ми співпрацюємо з виробниками, нам дають на місяць на реалізацію і ми частину продаєм. В нас збільшився асортимент. І зараз вже в садочки потрібні вишиванки і в школи. Вишиванки – це не менш потужний вхід в українство, ніж книги. Книга більш складна. Привчити до читання нелегко, бо батьки часто самі зупиняють вивчення української мови або віршів у своїх дітей. Але!.. «От я маю одягти суперодяг, я повинен вивчити віршика». Я кажу, хай розказує як-небудь. Коли дитина побачить свої помилки, вона виправляється, по-друге, вона стає більш сміливою, і тоді вона з українською мовою входить у світ… вона знає, що отримає подарунок, тут до неї позитивно ставляться , тобто вже вона не соромиться української мови, що є у батьків і дідусів і бабусь.

– Тобто книгарня мусить бути клубом, куди приходять діти…

-Ні, не клубом. Книгарня це місце зустрічі, так, це дух особливий, де ти душею розмовляєш з іншими. Тобто ця велика складова душі українця – вона ніде не звучить, а там може і зазвучать, тому що Симоненко, Шевченко, Леся Українка та інші нас на той рівень душі і спілкування підносять. А Ліна Костенко в «Берестечко»! Я не можу навіть передать це…

– Фактично ви будуєте державу на неукраїнському Донбасі…

– Так! Спочатку мені десятки чоловіків, яких я знаю, казали: давай, будем говорить по-нашему, а я: по-твоему – це по-російськи, а по-моєму – це українською, тому розмовляй як хочеш. Деякі люди казали: ну не хочешь по-нашему, я пошел. А я: ну іди, нема питань! А я українець, тому мені це рідніше, тепліше, і тому я маю право і буду розмовляти українською мовою. Дехто образився, а дехто казав: Володю, ти залишайся тут, ти тут корисний, потрібний, ми повинні будувати Україну в Бахмуті. І тому я подумав: що я можу? Я ж не можу просто з Києва приїхати: ось я тут такий! Я чітко знав, що на Донбасі немає жодної чисто української книгарні, де б продавалися книги на різні теми – від законів до художньої, до дитячої літератури, до навчальної. А я завжди в Києві (на Петрівці), в інших містах, у Львові – відвідував книжкові магазини, і зі мною завжди по Києву їздило 6-7 коробок книжок, які я перечитував. І я вирішив, що я привезу до Бахмута те, чого тут немає. Мені завжди цікаво робити те, чого не вистачає. Навіть і зараз відповідні міністерства не розуміють ролі книгарні. Ми без книг не побудуємо і не переможемо. Для того, щоби був дух, нам потрібно читати книги в т. ч. і духовні книги. Нам потрібно думать. І в мене був месидж – майже 2 роки висів на книгарні – великими літерами записано, що Книга важливіша, від танка. Я вам скажу, 90-99 відсотків людей, і навіть тих, хто проживає на території т.зв. ЛНР І ДНР, теж розуміють це. Це так важливо – і там, і тут підтримують! А влада не чує.

Оксана Болотюк зустрілася з колегами з Миколаївського бюро правової допомоги. Керівник бюро Ольга Жила та головний спеціаліст Тарас Сагайдак поділились досвідом у сфері надання безоплатної правової допомоги населенню. На фото зліва направо: Любов Хомчак, Оксана Болотюк, Ольга Жила, Тарас Сагайдак.

– А де ви берете книжки?

– Скрізь – у Львові, в Києві, в Одесі, в Харкові, популярних авторів. Наприклад, Ірен Роздобудько, пише українською, вона родом з Донецька. Роман Коваль ,президент історичного клубу «Холодний яр», видав біля 300 книжок про наші рухи, патріотів України, які 1918 року із зброєю в руках захищали Україну. Він родом із Горлівки. Він був лікарем, але зараз займається чисто історичними дослідженнями. Ми його офіційні представники, взагалі представляємо біля 10 видавництв. Серед них – і видавництво «Право» з Харкова, тому в нас можна придбати юридичну літературу. Є всі кодекси, які існують – і от пані Оксана надає юридичну допомогу.

– Пані Оксано, ви знаєте про проблему львівського «Книжкового дворика»? Власник підняв орендну плату, і книгарня змушена буде закритися. Якби у вас виникла така ситуація, що б ви порадили робити директорові книгарні?

– І Володимир Дмитрович орендує приміщення, і в нього поки-що нормальні стосунки з власником. Але якщо неможливо домовитися і піднімається ціна – я б радила подивитися на ринку, чи ця ціна відповідає ринковій, чи вона завищена. Я б пошукала інше приміщення. Наприклад, для нашого бюро ми вже третє приміщення знайшли. Думаю, що треба шукати такого бізнесмена, який веде соціально-відповідальний бізнес і який цією ідеєю цікавиться і який міг би на таких засадах брати не дуже дорого. Але це повинна бути така людина, яка дійсно розуміє в чому сенс. Адже книгарня – не просто прибутковий бізнес, який все одно мусить розвиватися… тут є соціальний ефект і благо для суспільства. Тому хотілося б, щоб і з боку держави була підтримка (можна було б писати проекти цільових програм розвитку громади). Могло би бути співфінансування: і з боку місцевої влади, і приватне. Солідарно – і бізнесмени, і місцева влада. Треба шукати.

– Як тільки я заїхав в приміщення в Бахмуті, – продовжує розмову пан Володимир, – і розклав книги – це було в лютому 2015 року – одразу господар підняв ціну в 1,5 рази! Я ще не продав жодної книги… – Але ми ж домовлялися на іншу ціну! – Домовлялися: Я слово дав – я слово забрав. Він відмовив мені: мовляв, мені дають більше, тому звільняй територію. – А в мене полиці – мені нікуди іти. І це ж книги – товар специфічний. В нас на ринку потрібно його просувати. Я змушений був терміново кинути все. Влада не те що не підтримала – вона саботувала мою появу там. Тому що я колись був кандидатом в мери міста Артемівська. І я змушений був шукати і знайшов приміщення в цьому ж будинку! Господар живе в місті Луганськ, тобто територія з того боку. Ми по телефону поспілкувалися, обмінялися електронною поштою, і ось вже 2,5 роки співпрацюємо, і в нас немає проблем. Хоча я його ні разу не бачив.

З іншого боку, я звертався до вашого земляка – голови Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини Михайла Ватуляка. І він надав мені цілий пакет документів, згідно з якими можлива співпраця з владою. Місцева влада, враховуючи суспільну вагу, може прийняти рішення про компенсацію плати за оренду приміщення, або ж тільки її частини. Якраз таке рішення було прийнято на користь однієї з перших книгарень м. Львова, де орендна плата складала одну гривню за рік. Але це була комунальна власність (а не приватна). Та зараз місцева влада може прийняти рішення, щоби якусь частину компенсувати за рахунок бюджету. Апелювати треба не тільки до влади, але й розповідати про проблему в засобах масової інформації, на фейсбуці. Я вважаю, що слід залучати всі можливі ресурси. Треба вміти бюрократичним шляхом тиснути на владу, тобто писати запит, складати його юридично вірно, отримати відповідь і коментар на відео. Це змушує владу, яка навіть не дуже за Україну, – діяти в правовому полі, підтримати українську книгу, не чужу, а нашу. Ми просто не вміємо цим користуватися.

– Але ж мова йде про оренду приміщення. Це приватна власність – і це справа власника підвищувати чи не підвищувати орендну плату. Тому ми зараз говоримо про те, що варто шукати інших шляхів, зокрема грантів, надійного партнера-бізнесмена…

– Треба знайти таких людей, таких бізнесменів, патріотів, які підтримають – можливо це буде один або ж група підприємців…

– Тобто треба знайти таких людей, які люблять Україну до глибини своєї кишені…

– Влада повинна побачити це і хоча б подякувати їм офіційно в місцевій пресі і на телебаченні. Так, він згадає і про свій бізнес, але скаже: за рахунок цього бізнесу я підтримую книгарню «Книжковий дворик». 

– Дякую за розмову.

П. С. Вже в січні Оксана Болотюк почне вести рубрику «Погляд з Донбасу. Правовий аспект»» в «Дзеркалі тижня». І там буде не тільки аналіз правових колізій, зокрема про соціальну захищеність тих осіб, ветеранів, які залишилися на підконтрольній території, не можуть отримати української пенсії. Там буде – про український Донбас і його книгарню, а також про проблему львівської книгарні «Книжковий дворик». Бо, як каже Володимир Дериведмідь, зараз голос з Донбасу звучить голосніше, ніж зі Львова, бо там війна, тож його почують!

На обкладинці: У «книжковому дворику» – Оксана Болотюк, Володимир Дериведмідь, Люба Хомчак і Надія Мориквас.

Advertisements