Під цим псевдонімом «заховався» поет-молодомузівець Степан Чарнецький (1881–1944), який з найщирішого лірика і запеклого богеміста перетворився в популярного фейлетоніста, улюбленця галицької публіки. Три десятиліття він виступав на шпальтах львівських часописів під постійною рубрикою «З дороги життя». Це, говорячи сучасною мовою, блог, і нинішні блогери можуть тільки позаздрити талантові й азартові свого попередника. Тим паче, що більшість з його речей – досі актуальні, чим би ми це не пояснювали: прозорливістю автора чи циклічністю нашої історії. Житейські обсервації Тиберія Горобця – не суто журналістські, а письменницькі, бо тут є роздуми, часто місткі, філософські, що виявляють власне обличчя автора та його індивідуальний стиль: всі його писання забарвлені іронією, часто – самоіронією та іронічним смутком. Привабливими для нашого сучасника видаються короткі есеї-спостереження, ба – застереження.

Останемо самотні…

Переводиться давний тип людини. Куди не гляну оком, щораз то менше людей. Незадовго не стане ні одного чоловіка, остануть самі партійні товариші. І чогось мені лячно дожити тої хвилі, коли, як «останній буржуй» Купріна, лишуся на широкому морі самотний, беззахисний, а довкола мене стануть грізні боввани, а всі вони будуть партійні… Боюся тої недалекої хвилі, коли все точно опреділиться по партіях, а то й поза скобками. А чомусь то не можу зважитися ні наліво, ні направо. Боюся партії. В мені покутує старосвітське упередження, що партії існують лише на те, щоби перечити ідеям, яким про око служать. Здається мені, що я міг би нарахувати дуже мало справді розумних людей, яким не є душно в рамцях партії. Сьогоднішня дійсність поважно захитала стійкість не одної ідеї. Слова «людство» і «народ» уживається лиш на торжественних обходах або у вступних статтях, уживається їх більше для музичного ефекту, – а уживаючи їх, думається про партію. А коли говориться про людину, про чоловіка, то теж мається на думці лиш чоловіка з партії.

Не люблю партій, а партії ще більше не люблять мене. Добре моє, добре їх. Я їх лише не люблю, а вони мені закидують гуртом і cпоодинока наклони і тенденції нетрудові, ненаціональні, недемократичні, несоціалістичні, нереволюційні і т. д. і т. д.

Та я не гніваюся, лиш маю один жаль до світа, що людство не складається з самих артистів. Нині в житті верховодять люди без таланту і без душі. Всюди паношиться сірий, буденний чоловічок, нині партійний товариш – все одно чи з титулом радника, чи з передавненою концесією шевця, кушніра або іншого тапіцера, а все він з довгим язиком, тісною лепетою, з фантазією поліциянта і амбіцією начальника постачання. Маю вражіння, що все довкола глухе від деклямацій тих чоловічків, туманіє від їх розуму, сліпне від їх патріотизму і спідлюється від їх затаєних аспірацій.

Та найстрашніше те, що той тип партійної воші лізе вгору, лізе в культуру, до мистецтва і висказує голосно свій погляд, а иноді й приказує. Партійному товаришеві мало, що товпа партійних товаришів поділила землю на парцелі. Товариш робить натяки, що коли би тільки пішов на компроміс з яким-небудь депутатом, то міг би поділити і облаки і небо. І сказав би тоді: Це моє, а це твоє!

Так воно йде.

Лиш бідні, самотні артисти ходять, блудять одинцем… Вже лиш вони остали поза партіями.

А я все таки питаюся: Чому людство не складається з самих артистів? Було би прецінь щось, що їх в’яже – одна нефальшована ідея: мистецтво! На жаль, артистів обмаль. Хоч є у нас люди, що пишуть поезії, повісти, драми і трагедії, рисують, малюють і різьблять, компонують сольові пісні, тріо і хори з фортеп’яновим супроводом на чотири руки – для історії остануть вони поетами, драматургами, малярами, різьбарами, композиторами, – а я кажу, що в нашому житті дуже мало артистів…

Я пригадав собі книжку Оскара Уайльда під .заголовком «Людська душа в добу соціалізму». Уайльд бачить спасіння в тім, що всі люди стануть артистами. Не будує він будучности ні на кооперативних, ні на радянських формах, лише на артистичній ідеольогії.

У фабриці, де тепер працюю, роботодавці не люблять мене. Не люблять вони мене, а я не люблю їх. Добре їх, добре моє.

Недавно закликав мене наставник і каже: Пане Горобче! Я знаю, що ви говорите правду лиш тоді, як забудетеся. Скажіть раз щиро: в кого ви вірите, чи в Маркса, чи в Льойда Джорджа, чи в Скоропадського, чи в Петлюру, чи в Миколу Ганкевича?

А я рубнув:

– Вірю в Бетховена!

Вражіння було фатальне.

Товпа і милосердя

Розлютив мене громадянин Максим Горкій своїм письмом про совітську Росію. Помістив його в «Ліманіте», передрукували його мало не всі європейські денники, не пересліпив його і мій товариш, що «оглядає пресу».

Велике питання підняв Горкій у свойому письмі, яким хотів відповісти, чому то російський народ перемінився в дикого, кровожадного звіра. Горкій виправдовує звірство російського народу жаждою відплати і пімсти за вікові кривди. В обороні товпи каже він ось що: «В Києві добрий російський народ викинув крізь вікно відомого промисловця Бродського. Так само викинув і гувернантку. Товпа пощадила лише канарка в клітці. В серці розшалілої товпи знайшлося співчуття до пташини. Значить, було милосердя в серці товпи. Лиш не було його для чоловіка, який на нього не заслужив. В тім саме ціла жорстокість і трагедія!»

Так говорить Максим Горкій.

Яка страшна помилка! Так говорити може лиш фантаст-поет, що сліпо вірить в товпу. Товпа викидала живих людей через вікна на брук, а … пощадила канарка…

Ось і непорозуміння! Я думаю, що товпа не викинула канарка з кліткою лиш тому, що не бачила його. А коли й добачила, то не викинула тому, що канарок має мало крови… А великий письменник пише про милосердя товпи… Ні, ні! Невже Горкій не видів товпи хлопчиків, що відрізували хвости котам? Невже Горкій не видів товпи, як обкидала камінням і болотом п’яного або божевільного чоловіка? Чи Горкій не чував про товпу, що робила погроми, що била до крови, до безтями Малішевського чи о. д-ра Юрика? Невже Горкій не чув нічого про товпу, що гуляла довкола гільйотини і шибениць?

Тому не говоріть про милосердя товпи. Товпа є страшна, кровожадна і жорстока.

І коли людство має піти вперед, то мусить знищити товпу. Як людина має визволитись, то треба вбити товпу. Бо не панування товпи, а панування суспільностей, на які складаються освідомлені одиниці, є метою, до якої варто прямувати!..

Згадка

То було давно і в далекому краю.

Було нас лиш двох: я і худощавий павук, що розснував дрантивеньку сітку в куті моєї тюремної келії. Не годину, не дві спозирали ми на себе. Він дивився на моє життя, я на його. І жаль мені було бідного павука тому, що він сам добровільно поселився в тюрмі, і тому, що видимо голодував. В нашу келію лиш на велике свято залітала муха. Я засідався на неї, ловив і кидав у павутиння. Муха голосно протестувала. Та не було ради. Мусіла йти на жертву. Є в природі закон: одному треба гинути, щоби друге жило. Я не міг допустити, щоби мій павук згинув з голоду.

Симпатії між мною й павуком затіснялися. Я вмовив в себе ще одну прикмету павукового роду. Я пригадав собі, що історія, оповідаючи про музикальність у звірят, розказує й про павука, який в часі гри Ліста вилазив з-під естради і сидів на ній так довго, як довго Ліст грав. Я вірив і в музикальність мого тюремного товариша. Я співав своєму павукові сумні стрілецькі пісні, а він слухав. – Мені бодай здавалося.

Так жили ми кілька неділь.

Та з часом мій павук перестав вихилятися зі свойого маленького гнізда, немов здичавів, посумнів. Не виманила його й зловлена муха.

Одного ранку я ствердив, що мій тюремний товариш не жиє. Я виніс трупа на вікно з решіткою, поклав на лист моєї жінки і підпалив сірничком…

Догасали два листочки паперу і труп павука, як з-за стіни стали долітати людські стони. Били політичного в’язня. Дуже били. За кілька хвилин стони вмовкли.

На моєму вікні попеліли два листочки паперу і тлінні останки мойого тюремного товариша, а в моїй голові снувались думки про безжурне життя і тиху, щасливу смерть павука.

Публікація Надії Мориквас

Advertisements