Презентація книжки Андрія Даниленка
From the Bible to Shakespeare. Pantelejmon Kuliš (1819 – 1897) and the Formation of Literary Ukrainian (Boston: Academic Studies Press, 2016)

У рамках проекту “Лінгвістичні зустрічі” 21 листопада 2016 року у Львівському Національному університеті імені Івана Франка відбулася презентація англомовної книги Андрія Даниленка «Від Біблії до Шекспіра: Пантелеймон Куліш (1819-1897) і формування української літературної мови». Вперше Кулішеві переклади Біблії і творів Шекспіра розглянуто в контексті творення нової української літературної мови у двох історичних частинах України – Галичині та Наддніпрянщині.

 

Модератор Зоряна Купчинська (завідувачка кафедри української мови):

«Андрій Даниленко – один із найцікавіших мовознавців зарубіжжя, професор кафедри сучасних мов і літератур в університеті “Пейс” у м. Нью-Йорк (Pace University, New York). Але не можна говорити про нього тільки як про американського мовознавця, адже він виходець з України, вчився у Харківському національному університеті ім. Каразіна, працював у педагогічному університеті ім. Сковороди, де закінчив докторантуру. Незважаючи на те, що він з 1999-го живе і працює у США – він є наш рідний, український мовознавець. Крім того, що Андрій Іванович Даниленко є професором університету “Пейс” і співробітником Українського наукового інституту при Гарвардському університеті, він є членом багатьох американських, європейських, в т. ч. українських, професійних товариств. Я колись мала приємність бути на презентації надзвичайної книги – «Історична фонологія української мови» Юрія Шевельова, яку переклали Сергій Вакуленко разом із проф. Даниленком, і ще тоді я задумалася над тим, наскільки досконалий переклад цієї вагомої праці. Очевидно, людина, яка спілкувалася з професором Шевельовим, яка мала Шевельова за попередника, яка перекладала його праці, не могла не перейняти його підхід до наукових студій. І справді, всі праці проф. Даниленка – і монографічні, і статті – вирізняються на фоні інших своєю глибиною і багатовекторністю. Наш гість був здобувачем багатьох престижних наукових стипендій США, Австрії, Польщі і Японії, стажувався в багатьох університетах, в т. ч. Віденському, Колумбійському, Гарвардському, Хоккайдському, Варшавському. Вражає перелік курсів, які читав і читає професор Даниленко. Це – слов’янська філологія, порівняльна граматика слов’янських мов і теорія перекладу, слов’янські цивілізації, арабська, російська, французька мови. Не дивно, що його наукові зацікавлення такі різносторонні. Він досліджує історію української та інших слов’янських мов, проблеми індоєвропейського та ареально-типологічного мовознавства, розглядає питання слов’янського етногенезу, мовно-культурних взаємин слов’ян із мусульманським світом. Особливий інтерес професора – історія української літературної мови. Власне, нинішня зустріч присвячена презентації його монографії, яка стосується історії української мови в контексті перекладів Пантелеймона Куліша».

danylenko

Від Біблії до Шекспіра: Пантелеймон Куліш і формування української літературної мови

Андрій Даниленко:

Мені пощастило написати книжку, яка є наслідком мого “гобі”.

Річ у тім, що написання цієї книжки стало результатом помилки… У 2008 р. я мав наукову стипендію в Гарварді. Почав писати англійською мовою історію української літературної мови від самих початків – і зробив таку помилку, яку ми час від часу робимо: я розпочав з передмови. Почав наштриховувати, що де буде. Десь на другій сторінці визирнув Куліш – а що я про Куліша знаю? Повторювати те, що було написано, не годиться. І так вийшло, що я відклав більший проект (він ще в праці) і почав працювати над цією книжкою. Насамперед вирішив розібратися з текстами Куліша. Зрозуміло, хотілося подивитися на власне переклади, бо, як я гадав, саме його переклади дадуть можливість зрозуміти його мовну програму, або, як колись казали, ‘язикову доктрину’.

Чому ще ‘гобі’? Тому, що хто в США буде читати книжку англійською мовою на майже 500 сторінок про Куліша? Читачів не так багато. Треба створювати якісь підвалини для того, щоби в майбутньому історія української літературної мови бодай частинно – на підставі, скажімо, праць Куліша і його мовної програми – ввійшла в англомовний науковий світ: адже після праць Ю. Шевельова монографічних досліджень англійською мовою як таких не було. Я свідомо пішов на написання такої книжки, сподіваючись на те, що бодай бібліотеки закуплять певну кількість примірників. Утім, зачекаймо на рецензії – подивимося, як читачі зреагують на цю книжку.

На мою працю значною мірою вплинули дві інші книжки – Юрія Луцького (George Luckyj. Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times. NY: Columbia University Press, 1983) та Євгена Нахліка (Нахлік, Євген. Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. Київ, 2008, у двох томах), які допомогли мені зорієнтуватися на початковому етапі в літературі та проблематиці сучасного кулішезнавства.

Одразу я зрозумів, що збагнути «гарячого Куліша», приміром, у його мовних експериментах буде важко, якщо не вдатись до системного дослідження його мовної програми.

Подивіться, які цікаві тези й антитези можна знайти в його світогляді, які так чи так, але впливали на побудову мовної парадигми П. Куліша.

Тези:
  • Виступав за (автономну) окремішність української культури (мови та літератури)
  • Творив українську літературну мову нового взірця
Антитези:
  • Підтримував політичну спілку з Росією
  • Деміфологізував козацьке минуле України
  • Схвально писав про Петра І і Катерину ІІ
  • Писав про “півп’яну Музу” Шевченка

І ще деякі цікаві речі.

Тези:
  • Примирення поляків з українцями – памфлет 1882 р. “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року”
  • Клопотався про вихід з російського підданства 1882 р.
Антитези:
  • 1864-1867 рр. – працював директором Відділення духовних справ у Варшаві
  • Звинуватив польських діячів у підбурюванні до повстання 1863-1864 рр.
  • Підтримував ідею використання російської як мови навчання для українців Польщі
  • 1891 року був поновлений у громадянських правах Російської імперії після спроби поміняти російське громадянство на австрійське

Попри такі суперечності я вважаю, що мовна програма Куліша була синтетична з самого початку. Тобто все своє життя він був послідовний – і тематично, і в світлі того, що хотів створити в новому стандарті української літературної мови. Можливо, якісь хитання позамовні були, але в мові (мені здається, я дослідив це) можна знайти послідовність, якесь укорінення, яке дозволяло йому триматися завжди одного погляду. Але який то був погляд? – динамічний, еволютивний, не догматичний. Все мусить змінюватися, динамічно прогресувати.

Коли я починав працю над цією книжкою, мене цікавила, як ви розумієте, мовна програма Куліша, або мова, яку він назвав «старорущина́». Для цього я вирішив дослідити Кулішеві переклади Біблії та Шекспіра, проаналізувати особливості його мови – у порівнянні, зрозуміло, з тими самими творами у перекладах інших українських авторів того часу.
Чому я вибрав Біблію, Шекспіра? Тому, що Куліш сам написав: я хочу створити високий стиль. А якщо ми говоримо про високий стиль в українській літературній мові – стиль, який його, зрозуміло, не задовольняв, – то він мусів творити два “боки” того стилю: високий світський стиль (а Шекспір дуже годився для цього) і біблійний стиль. Бо без «русинської Біблії», як він писав, неможливо уявити собі нового стандарту літературної мови. (До речі, я дуже вдячний своїм українським колегам, які робили деякі копії для мене; зокрема Олег Купчинський на моє прохання зробив гарні копії «Пентатевха Мусієвого» в перекладі П. Куліша 1869 року.)

Переклади Святого Письма

  • Пентатевх Мусієвий (1869)
  • Иов (1869)
  • Псалтир або Книга хвали Божої (1871)
  • 4 Євангелії (1871) (разом з Іваном Пулюєм)

danylenko-1

  • Святе Письмо Нового Завіту (1880, 1887, 1893)
  • Біблія (1903) (разом з Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм)
  • Устихотворена Біблія та прозові переклади Біблії 1890-х рр.

Це неповний перелік перекладів Святого Письма. Найцікавішими з-поміж них є “Устихотворена Біблія” та прозові переклади 1890-х рр., яким варто присвятити нові книжки.

Так виглядає, скажімо, Святе Письмо (копію якого я отримав зі Львова) – “Пентатевх Мусієвий” або “Пъять книг Мусієвих” першого видання часопису “Правда” 1869 р.:

danylenko-2

Розпочинаючи працю над книжкою, я вирішив дослідити, хто що зробив до Куліша – чи, може, водночас із ним. Зрозуміло, що Галичина була тут у перших лавах.

  • Маркіян Шашкевич – “Євангеліє св. Матея” (глави 1-5) та “Євангеліє св. Івана”
  • Надруковані Михайлом Возняком 1912 р. в “Писаннях Маркіяна Шашкевича” (Львів)
  • «Народний церковно-рускій язикъ»
  • Церковнослов’янська мова з домішком говіркових та «льокальних» форм

Першим був переклад Маркіяна Шашкевича. Він переклав першу-п’яту глави “Євангелія від Матея” і “Євангеліє від св. Івана” повністю, але все це з’явилося друком тільки 1912 року і, певна річ, не мало ніякого впливу на ті процеси, які відбувалися в галузі перекладів Святого Письма в Україні.

До речі, про сам переклад Шашкевича: сучасники називали його мову “народний церковно-рускій язикъ”. Мова прецікава – мені доводилося опрацьовувати тексти з олівцем, читати і порівнювати… але здебільшого, я скажу так: це – церковнослов’янська мова з домішком певних говіркових і локальних явищ, які властиві Шашкевичу.

danylenko-3

Порівняйте з перекладом Куліша і Пулюя – одразу побачите церковнослов’янські форми, які в Куліша, наприклад, заступлені зовсім іншими формами. Якщо у Шашкевича є проповѣдующе – то в Куліша проповідуючи, вже з нашим суфіксом. Тут же кличущего – в Куліша глаголючого. Отже, якщо подивитеся навіть на оці, навмання взяті, вірші, відчувається різниця між перекладами.

Був іще один цікавий сучасник – про нього я дізнався спочатку в О. Горбача, у якого є дуже гарна стаття, присвячена перекладам Святого Письма, де він згадує про Антона Кобилянського. Антін Кобилянський зробив два переклади – “Євангелія Луки” і “Євангелія Іоана”: вони передруковувалися кілька разів у Львові. Я користувався копіями, які мені зробили в бібліотеці Біблійного товариства в Кембріджському університеті.

Романізація для “карпаторосів”

  • Антін Кобилянський – “Євангеліє Луки” та “Євангеліє Іоана” (1874 р., обидва – кінець 1870-х рр.):
  • (1) етимологічно-кириличний правопис
  • (2) українська латиниця (Міклосіч, Йозеф Їречек, Лозинський, Теодот Галіп, Драгоманів та ін.)
  • Покутсько-наддністрянсько-гуцульська говірка (Горбач 1988)
  • “Спрощена” церковнослов’янська мова
  • Про нього – Тит Ревакович (“Записки НТШ”, 1910)

Чим цікавий Антін Кобилянський? По-перше, про нього дізнатися можна не так багато. Дещо я знайшов в “Записках НТШ”, писане Титом Реваковичем. По-друге, Антін Кобилянський надрукував ці переклади двома варіантами: один варіант кириличний, а другий – латинськими літерами.

Українська латиниця

danylenko-4

Горбач уважав, що він використав латинську абетку для емігрантів в Північній Америці – для новоприбулих, хто тільки-но приїхав із Галичини і Закарпаття. Можливо. Є різні на це пояснення, але все таки це раритетна річ, коли розгортаєш кириличний текст і порівнюєш його з тим, як він убачав ту абетку. Він щось взяв з діакритики в хорватів, щось взяв у чехів, щось у румунів, як ви бачите, і дуже химерний ця абетка має вигляд. Скажімо кириличні – це звичайні літери («був за часов Ірода, короля Іудеї, свяченик»), де для пом’якшення він теж додавав позначки, але найхимерніше виглядає варіант латинськими літерами. Якщо не мати таблиці транслітерованих значків, то й не второпаєш одразу, як це читається…

Я витягнув звичайний кириличний варіант Кобилянського – і подивіться – у порівнянні з Кулішевим перекладом:

danylenko-5

Якщо у Кобилянського є черпало і студня – польські та місцеві варіанти, то в Куліша є черпак і колодязь – звичайні східнослов’янські варіанти. Далі так само: якщо у Кобилянського у 15-му вірші пане, женщина є звичайниими варіантами, то в Куліша звичайними є, зрозуміло, добродію і жінка. Тут уже й клітичні форми з’являються, які для Кобилянського звичайні, але для Куліша – неприйнятні: він не може написати щобим не прагнула, і таке інше. Усе засвідчує, що Кобилянський у відповідь на переклад Куліша та Пулюя зробив такий переклад, який він уважав за прийнятний для свого реґіону Назагал, народовці з москвофілами (останні – це окрема розмова) вирішили зробити свої переклади, щоби показати, що ми не згірші, що ми можемо і краще, бо мова в нього (у Куліша) дуже химерна і вона не пристосовна до нас.

А далі подивіться на копію однієї зі сторінок, яку я зробив зі “Встихотвореної Біблії”:

danylenko-6

Це те, над чим Куліш працював під кінець життя, чо́му присвятив багато часу, і коли читаєш цей переклад, то відчуваєш усю його концептуальну й мовну революційність:

Марно розум до початку
Світу хоче сягонути,
Бо й сам розум немовлятком
У ті давна мусив бути.
Як на слово ж став багатий,
На спасенний дар природи,
Став з Едему вивождати
Всі коліна, всі народи. (УБ 2r-2v)

Єдина неговіркова форма тут, зрозуміло, вивождати, все інше – це наддніпрянський варіант, такий плавний, навіть фольклорний, з якимсь таким говірковим шармом… Це справді зовсім інше бачення Біблії, адже Куліш намагався в той час перекласти її так, як йому вважалося найпоетичніше, ближче до гебрайського коріння.

Пèрва Кнùга Мосèйёва Устихотворена Біблія
1. У почàтку сотворùв Бог нèбо та зèмлю.
 
2. Земля ж булà пустà й пýстошня,
и тèмрява лежàла над безòднею,
и дух Бòжий ширяв понад вòдами.
 
3. И речè Бог: «Настàнь, сьвiте»!
И настàв сьвіт. (ПБ, 4)
Він сим духом благодатьнім
Сотворив и небо й землю;
Но була земля порожня,
Темна темрява над нею.
Над безоднею дух божий
Понад водами носився,
И рече: Настани, сьвіте!
И настав сьвіт, засвітився (УБ, 2зв)

 

Це – інша сторіночка того самого тексту в порівнянні з його прозовим варіантом, який Куліш сам робив під кінець життя і який потім, вже по смерті Куліша, Іван Пулюй зі Слюсарчуком значно відредагували. «Він сим духом благодатнім сотворив і небо й землю; но була земля порожня, темна темрява над нею…» Дуже гарно звучить! Як бачите, Куліш вживав палаталізоване с’ – сьвіте, тобто він дещо брав з інших реґіонів. І цей прозовий варіант, який ви бачите ліворуч – теж звучить переконливо, у відповідності до вимог високого стилю в дусі П. Куліша.

Отже, високий біблійний стиль. Яка його система?

Я не вдаватимуся в деталі фонетичні та граматичні, але скажімо так: для Куліша було нормальним запозичувати і вживати польські форми. Дуже цікаво, що він намагався це робити часто безпосередньо з польської мови, а часто й через галицькі форми. Уживав він і церковнослов’янські форми в тій чи іншій мірі (але ширше, ніж у Шевченка), російські форми або “русоцерковнослов’янізми” (але не в сенсі язичія – для нього, зрозуміло, це було неприйнятно). Цікаво, що він дуже вдало використовував стихотворні, скажімо силабічно-тонічні, засоби, див., наприклад, “Иов” 1869 року і “Товитові словеса” 1893 року, що були надруковані Іваном Павликом.

Якщо перейти до високого ‘світського’ стилю, що його Куліш створював на підставі перекладів п’єс Шекспіра, то всі знають, скільки їх він переклав, скільки ввійшло творів Шекспіра в канон так зв. українського Шекспіра. Я просто нагадую ці назви:

Кулішеві переклади Шекспіра

Othello “Отелло”
Troilus and Cressida “Троїл та Крессида”
The Comedy of Errors “Комедія помилок” 1882
Hamlet “Гамлет” 1899
The Taming of the Shrew “Присмирена каверзниця”/
/“Приборкана гоструха”
 
1900
Coriolanus “Коріолан”
Macbeth “Макбет”
Julius Caesar “Юлій Цезар”
Romeo and Juliet “Ромео та Джульєта” 1901
Antony and Cleopatra “Антоній і Клеопатра”
Much Ado About Nothing “Багацько галасу знечевля”
Measure for Measure “Міра за міру” 1902
King Lear “Король Лір”
“Венецький купець” та “Цимбелін” (?)

 

Деякі назви він міняв з плином часу, скажімо, The Taming of the Shrew – “Присмирена каверзниця” і “Приборкана гоструха”.

Що цікаво, останні дві позиції – “Венецький купець” і “Цимбелін” – не дійшли до нас і мають химерну історію. Сама вдова Куліша – Ганна Барвінок – писала, що вони загубилися. Так воно чи не так – це питання до дослідників перекладів П. Куліша. Я знайшов в архіві Інституту літератури ім. Т. Шевченка рукою самого Куліша написану титульну сторінку «Томъ пятый / Гамлетъ / Цимбелѝнъ / Венéцький Купéць».

funt_myasa-1

funt_myasa-2

Зрозуміло, що Куліш заходився біля перекладів Шекспіра задля остаточної деміфологізації козацької минувшини українців, яких називав: «пяниці, сїпаки, розбишаки».

«Коли б Шекспір зробився читаннєм любим, се отверезило б нашу литературу мизерну і дало б їй крила», а сам народ позбувся б «варварства», «козацької волі дикої» й «безумного гайдамацтва». Це – з однієї його статті, яка не потрапила як вступ до тому його перекладів 1882 р. Ну, й відомий його вірш “До Шекспіра” (1882) виглядає програмовим:

Шекспіре, батьку наш, усім народам рїдний!
Ти чуєш, як зове тебе народ незгідний,
Приблуда степовий, наслїдник розбишацький,
Що досі чествує свій путь і дух козацький.

Коли українці чи українофіли, народовці, читали такі речі, то, зрозуміло, для них вони були неприйнятні, і одразу відчувалося відторгнення від планів Куліша, його перекладів, загалом, його мовної програми.
Свого часу Куліш підготував вступ до першого тому своїх перекладів Шекспіра, який з’явився у Львові в 1882 році. Цей вступ повністю ґрунтувався на витягах з писань Ґеорга Ґервінуса – на той час найвідомішого німецького дослідника творчості Шекспіра. Цікаво порівняти російський переклад Тимофєєва того німецького автора й ориґінал німецькою мовою із витягом зі статті П. Куліша:

“Як велико цінують Шекспира німці”
Куліш Тимофєєв
Нехай не думає хто небудь сліпуючи або туманіючи, що такий поет і такий філософ проявились між таким народом через якийся простий случай. Той самий народний дух, той самий практичній, діловий, житейський розум, що создав и се государство и сю народню свободу, той же самий дух чи розум породив и сю премудру поезію, и сю повну досвіду философию. Да не подумаетъ кто-либо въ своемъ ослеплѣнии или тупоуміи, что простой случай забросил такого поэта и такого философа въ среду такого народа! Одинъ и тотъ же народный духъ, одинъ и тотъ же практическій, дѣловой житейскій смыслъ, который создалъ и это государство, и эту народную свободу, породилъ и эту житейски-мудрую поэзію и эту, исполненную опыта, философию.
Denn Niemand sei so voll Wahn und Thorheit zu glauben, daß jene so beschaffenen Dichter und Philosophen irgend ein Zufall in dies so beschaffene Volk hineingeworfen habe! (Georg Gervinus, 1849-1852)

 

Можете самі порівняти, наскільки Кулішева передмова, яка не була надрукована, збігається з російським текстом (і з німецьким так само) – навіть форми посилювання такі самі…

Цікаво, що в 1882 році, коли Куліш надрукував перший том своїх перекладів з Шекспіра, у Києві вийшов друком переклад “Гамлета”, зроблений М. Старицьким. Можна тільки дивуватися, якого “хабаря дали” (жартую) цензору наші українофіли, щоби той допустив до друку таку річ після запровадження 1876 року Емського указу! Щоправда, у шовіністичному виданні “Кіевлянинъ” з’явилася рецензія на цей переклад, де, буцімто, цитували зі Старицького: «Бути чи не бути – вот так заковика». Звичайнісінький наклеп: такого слова, як заковика не існує в українській мові, а сам переклад Старицького звучить зовсім інакше:

Переклад Старицького: Shakespeare (Hamlet ІІІ.i)
Жити чи не жити?
Ось в чімъ річъ. Бо що е благороднішимъ. –
Чи приймати і каміння й стріли
Одъ лихоі-навісноі долі.
Чи повстати на те море туги
Й тимъ повстаннямъ покінчить все разом?
To be, or not to be: that is the question.
Whether ’tis nobler in the mind to suffer
The slings and arrows of outrageous fortune,
Or to take arms against a sea of troubles,
And by opposing end them.

 

Про Старицького ми знаємо, що він намагався створити свій особливий стандарт, свій взірець української мови. І це засвідчує його переклад “Гамлета”.
Коли з’явився “Гамлет” Старицького і вийшли друком перші переклади Куліша, мені було цікаво простежити, як відредагували на них наддніпрянські українофіли і галицькі народовці.

Українофіли проти “українського Шекспіра”

  • Николай Петров (1884): “Очерки истории украинской литературы ХІХ ст.” – багато регіональних форм, запозичень і неоковирно кованих слів у перекладі Старицького
  • Микола Костомаров (1882): ба́йдужість – неоковирна форма у Старицького; «мужицька» природа малоросійської мови; нема потреби в перекладах світової класики
  • Микола Костомаров (1883): Малоросійська мова й суспільство – простонародні; кожен «малорос» може прочитати переклади російською мовою. Тільки в Галичині зрозуміють «неприродну», «штучну» й «ковану» мову Куліша
  • Василь Горленко: штучні Кулішеві слова, на зразок хвалій

Як ви бачите, Микола Костомаров закинув Старицькому коване слово ба́йдужість. «Його ба́йдужість», казав, «це неоковирна форма», це «мужицька» форма – і взагалі, як це можна таке вигадати… Якщо не помиляюся, він написав: як можна вигадати ба́йдужість, адже це російською мовою буде, мовляв, “всенипочемность”. У відомому огляді творчості і творів Куліша 1883 року Костомаров, який на той час розійшовся з Кулішем, писав, що у Куліша неприродна, штучна, кована мова. Зрештою, це й не дивно, адже ви знаєте ставлення Костомарова до малоросійської літератури: вона надається лише до хатнього вжитку.

Василь Горленко, випусник Сорбонни й естет, просив у листі до Панаса Мирного зробити переклад з Шекспіра! У вас же буде гарніший переклад за отой неоковирний переклад Куліша (казав він), бо у Куліша всі слова, мовляв, штучні.

Щодо Костомарова, то, до речі, він – перший перекладач Шекспіра українською мовою. Дійсно, він перший переклав пісню Дездемони.

Костомарівська Дездемона
(Костомаров 1890, 229) (Shakespeare)
Ой вербице зеленая,
Вербонько моя!
Пидъ вербою зеленою
Дивочка сидила,
И бидную головоньку
Доли похилила.
Ой вербице зеленая,
Вербонько моя!
[The poor soul sat [sighing] by a sycamore tree,
Sing all a green willow;
Her hand on her bosom, her head on her knee;
Sing willow, willow, willow.
The fresh streams ran by her, and murmur’d her moans;
Sing willow, willow, willow
Her salt tears fell from her, and soft’ned the stones;
Sing willow, willow, willow.]

 

Подивіться, як же можна було гýдити «штучний» переклад Куліша, якщо ви так само докорінно – глибинно – залишилися фольклорно налаштовані в своєму баченні англійської літератури?!

Українською мовою я надрукував одну статтю, присвячену іншому перекладу “Гамлета” – його зробив Павло Свєнціцький, який друкувався під псевдонімом Свій.

Польський Гамлєтъ
Павло Свій (1865) Куліш
Встріхнувсь якъ преступникъ на голосъ апелю
Страшного. Чувавъ я, що півень, той
трубачъ ранокъ ознаймующий, своімъ
чутнимъ острашнимъ голосомъ, пробуджає
бога дня и на цей знакъ кожний духъ,
чи вінъ по землі блукається − въ воді,
вогні, чи повітру − вертається звідки
вийшовъ; а що це правда − переконою
тому то, що ми тутъ самі побачили.
И затрусилося тогді, якъ злюка
Відъ призову страшного. Чувъ не разъ я,
Що півень, сей трубайло ранній, будить
Дневного бога, и по ёго гаслу
Духъ неприкаянный, що блудить въ морі,
Чи то въ огні, въ землі або въ повітрі,
Втекае до свого притулку: правду жъ
Намъ запевняе те, що мы вбачали

 

Вочевидь, Свій робив переклад з польської, тому в нього так багато полонізмів: блукається, перекóна, преступникъ. У Куліша, натомість, «Що півень, сей трубайло ранній, будить дневного бога»… Трубайло. Ну, це ж гарний новотвір! Чому ж не вжити таку форму замість якихось інших? Далі є трошки церковнослов’янських форм – блудить, неприкаяний… але треба ж мати щось для високого стилю теж! Ми ж не можемо вживати тільки звичайних, говіркових і розмовних форм.

До речі, Іван Франко закидав Кулішеві, що він не знав англійської мови. Знав він її. Може, не так досконало. Ще будучи на засланні, він вчився англійської мови і вже тоді намагався читати Шекспіра в ориґіналі.

Відомий, дуже відомий неґативний відгук на Кулішеві переклади – це відгук Омеляна Партицького, який розійшовся з Кулішем по всіх питаннях – особистих, фінансових, ідеологічних. Але подивіться, що він написав у своїй рецензії. Якщо ти прочитаєш таке про свій переклад, то можна після того забутися, заїхати бозна куди, взяти інше громадянство (що й захотів зробити Куліш) і взагалі відмовитися від всього, що ти писав доти.

“Напушистый стиль и неприродна бесѣда новѣйшои еры Кулѣша”. Анонімна рецензія (пера Омеляна Партицького) на Кулішеві переклади 1882 р.

  • не всі твори були варті перекладу
  • Куліш звичайно не завершував своїх ґрандіозних планів
  • «напушистый стиль» та «неприродна» мова перекладача
Перекладацькі хиби:
  • лексичні “анахронизмы”: отамання
  • “чудацькі” слова: брона замість брама, хвір замість хвороба, почеські замість чесно, підзори (= підозри), прияцтво (= приязнь), иступленнє (радосне упоєнє), улика (= доказ) тощо.
  • полонізми: кгалантный, впреймость, натхненнє, цівильний (= чемний), бдію
  • дожу (клич. відм.) замість доже; досіг (чол. р. мин. ч. одн. з аналогійним і) замість досяг

По-перше. «Напушистий стиль, неприродна мова»… Завжди Кулішеві закидали, що в нього «неприродна мова» – з обох боків Дніпра! І там – «неприродна», і тут – «неприродна». І там – «штучна», і тут – «напушиста»! Дивіться, що Партицький йому закидав: «чудацькі» слова – брона, хвір, почеські, підзори, прияцтво (дуже гарна форма – прияцтво!), іступленнє, улика. Щодо обізнаності Партицьким з польською, ба й українською мовами, одразу можна побачити, що Партицький просто не знає, скажімо, середньоукраїнського періоду. Адже брона – звичайне середньоукраїнське слово. Воно вживається в пам’ятках, воно є в польській мові, в польських діалектах, можливо, є в якійсь частині українських діалектів. Це була звичайна середньоукраїнська форма, яку Куліш навмання вибрав, уникаючи заяложених, звичайних форм, якою була, на його погляд, брама. І форма почеські – здебільшого наддніпрянська, зафіксована у словнику Грінченка… Полонізми – кгалантний, впреймость, натхнення, цівильний. Потім, як ви бачите, є й особливі граматичні форми – дожу замість доже, досіг замість досяг. Зрозуміло, що Куліш знав, як це вжити, але він шукав таких засобів, які б могли привернути вашу увагу, вразити вас, а можливо, це могло б, на його погляд, і ввійти до стандарту літературної мови.

Ну й, нарешті, велика частка критичних закидів припадає на Івана Франка. Я знову ж таки не можу вдаватися в подробиці, чому і як це могло бути пов’язане з особистим життям Франка чи з якимись іншими речами: все таки, як я вам казав, стосунки ідеологічні між народовцями, а пізніше соціал-демократами, і Кулішем, з тими поглядами, які він боронив і обстоював, були надзвичайно складними. Нагадаю, що Ганна Барвінок, вдова Куліша, коли передала рукописи Лисенкові, погодилася, щоб переклади друкували у Львові, але просила нічого не змінювати. Якщо ж ви подивитеся на друковані у Львові переклади і особливо на переклади Шекспіра, то побачите які зміни Франко запровадив у Кулішеві першодруки. У передмові до “Гамлєта” 1899 року він написав:

Франко І. Передмова // Уіллям Шекспір. Гамлєт, Принц Данський. Пер. П. А. Куліша / За ред. І. Франка. – Львів, 1899
  • «Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народньої мови, а при тім добрий знавець язиків та лїтератур европейських народів»

Але щось таки сталося, і в 1905 році Франкові погляди змінилися – разюче змінилися. Бо в передмові до “Чайльд Гарольдової мандрівки” він закинув Кулішеві декілька речей.

Франко І. Передмова // Ґордон Байрон. Чайльд-Гарольдова мандрівка. Пер. Панько Куліш / За ред. І. Франка. – Львів, 1905:
  • «ділєтант-історик»
  • висловлює «апріорні ідеї» та «бесплодні» і «шкідливі» погляди на українську історію (козаччина та гайдамаччина)
  • «хибне розуміння української мови»
  • штучна староруська мова Куліша «з нїби архаїчним, а насправді церковним та московським забарвленнєм»
  • «[мова] неповертлива, дубово-схоластична, наївна і власне малоподібна до вірного переданя оріґіналу»

По-перше, Куліш – це просто «дилетант-історик». Хоча, питається, який стосунок мають історичні трактати Куліша до власне його перекладу? Але, як продовження цієї дилетантської вдачі Куліша, Франко згадав йому й це: «Висловлює апріорні ідеї та бесплодні і шкідливі погляди на українську історію…» – мовляв, він заперечував історію козацьку, історію Гайдамаччини і т. ін.

На жаль, відразу впадає в око фраза про «хибне розуміння української мови», яке, мовляв, є у Куліша. У передмові до іншого перекладу (1905) Франко закидав Кулішеві, що у нього якась дивна староруська мова «…з ніби архаїчним, а насправді церковним та московським забарвленням – мова неповертлива, дубово-схоластична, наївна і власне малоподібна до вірного передання ориґіналу». Коли я перекладав оце «дубово-схоластична», я трохи поламав собі голову. Бо мені якось треба було це передати англійською мовою – “wooden-scholastic”. Але українською звучить воно недвозначно – і «дубова», і «схоластична»; а скласти все докупи, то виходить дуже дошкульна оцінка.

Зрештою, Франко повиправляв цю мову на свій русинсько-галицький смак. Ідучи за Франком, Я. Гординський 1928 року назвав, зокрема, такі вади в перекладі Куліша:

  • У Куліша немає світлого [l’]: Гамлетъ, Клавдій тощо
  • «неконсеквентні написання – змагання до фонетичного правопису, тобто пиши, як чуєш, без огляду на етимольоґію чи традицію, пор. ис кишені, из роду, озьде тощо» (Гординський 1928)

Франкові виправлення Куліша (1899) мають фонетичні підстави. Якщо ви відкриєте видання “Гамлета”, яке друком з’явилося в 1899 році, то знайдете там Гамлєт, Клявдій, Ляерт, анґлїйські посли і ін. У 1865 році Свєнціцький (Павло Свій) само собою писав так: норвеgcький, і Гамлєт, і Клявдій… (Що дуже цікаво: написання Гемлет у Федьковичевому перекладі Франко змінив на Гамлєт.)

Зрозуміло, виправлення Кулішевої мови стосувалися всього, що не задовольняло у ній Франка – скажімо, вживання звуку і відповідної літери ґ.

Якщо у Свєнціцького цей звук скрізь передається латинською літерою, у Франкових виправленнях ви побачите звичайну літеру ґ, яку ми досі вживаємо: див. Франкове анґлїйські посли. У Старицького, ясна річ – жодних ґ і жодних [l’] ви не знайдете. У нього – Гамлет, Клавдій, норвег, пролог, Віттенберг; правда, у Старицького буде й кгвалтовний. У Панаса Мирного – Бургундія, Галія, Глостер і Регана.

Куліш у своєму перекладі пише: Буркгундія, Кгалія, Кглостер, Рекгана, хоча час від часу Куліш міг написати так, як, можливо, він звичайно вимовляв. Тобто як би він сам «напушисто» не творив той стандарт, а його фонетика все одно була фонетика чернігівська. І для тої частини України, як ви розумієте, такий звук був надто неприродним.

Останні критичні завваги, зроблені в дусі І. Франка, можна знайти у праці Я. Гординського 1928 року. Скажімо, Кулішева мова, згідно з Гординським, мала архаїзми, чужі слова, вульгаризми, ковані слова… В 1996 році в томі доповідей III-го Конгресу українознавців, який проходив у Харкові (я був одним з редакторів мовознавчого тому), було написано, що мова у Куліша була застаріла й не могла бути прийнятною для тодішніх носіїв галицько-руської мови. Це написала Г. Мацюк, яка продовжила критичну традицію Франка та Гординського.

З-поміж інших зросійщених форм, які закидав Кулішу Я. Гординський – жизнь, вертоград, сокровищá, блаженство, преисподний і сонмища; варваризми – объяття, надежда, страж (хоча він тут же, в іншому місці, вживав брáти під сторожу, тут же в нього і чата, і сторожа), стидно, доблесть, нельзя, хвастаннє, плут, простудитись, бішенство і т.ін.

Особливо цікавим є приклад «в наших климатурах і земляцтві». В деяких випадках для високого стилю, вважав Куліш, ви можете не просто запозичувати слова, а навіть відтворювати ці слова українськими літерами. Він ламав собі голову, як перекласти оте climature – і подумав: навіщо я буду вигадувати, я напишу просто кліматура. Ви ж розумієте, що слово кліматура, можливо, пов’язане зі словом клімат. Може, воно потім увійшло би в літературну мову. Повірте, він часто-густо передавав українськими літерами не просто словá на зразок вконтентування – це польське слово, і в таких випадках, ясно, ми б побачили якусь паралель, але в інших випадках він просто використовував транслітерацію. Ще цікавий приклад: верки замість англійського works.

І останнє. Такий закид можна знайти у багатьох критиків: у Куліша якась мова розхристана. Я порівняв мову його перекладів Шекспіра з мовою Квітки-Основ’яненка і дійшов висновку, що вона закорінена в наддніпрянській традиції.

“Британський” Шельменко?
Пандар: Словáми дóвгу не плáтять; давáй ій ділá. Та вонá знíвечить тобí й ділá, як потрéбуе слýшноі прáці. Як? Изнóв лизáтись? Оцé вонó, “во свидíтельство чого, обідві стóрони взаíмно…”
Прóсимо до хáти. Пійдý принесý свíтло.

(Куліш, “Троїл та Крессида”)

Pandarus: Words pay no debts, give her deeds; but she’ll bereave you o’th’deeds too, if she call your activity in question. What billing again? Here’s “In witness whereof the parties interchangeably” ––
Come in, come in. I’ll go get a fire.

(Shakespeare)

 

Коли я це читав, то згадав “Шельменка-денщика”:

Шельменко: Ось и я тутечка-здесєчка! А! здоровъ, здоровъ, благопрыятелю любезнійший […], Севастянъ Охримовичъ! Чы ще жывенькы, здоровенькы хочъ трохы? – жиночка, діточкы?

Чаркодуєв: Вашими молитвами всѣ благоденствуемъ.

 

Отже, коли порівняти високий стиль або різновиди високого стилю Куліша, біблійний і світський, то можна це узагальнити так. По-перше, для Кулішевого бачення було найважливішим те, що він виводив всі літературні традиції, на яких можна розбудовувати мову, з часів Київської Русі. Можливо, через це він й не захоплювався козацькою минувшиною, бо йому треба було довести, що українська мова починається із XII-XIII століття, як мінімум; все, що в нас забрали носії російської мови або новорущини́ – це наше, українське. Їхня мова – це просто відгалуження від того стовбуру літературних традицій, які ми можемо знайти ще за київських часів. Саме через це – коли Куліш, згідно з його теорією, запроваджував росіянізми – для нього це не були просто московські форми. Він намагався використовувати ті форми, які були не тільки в російській мові, а які вживалися в східнослов’янських писемно-книжних традиціях. Зрозуміло, що слово жизнь, яке трапляється в деяких українських діалектах, як літературна форма було для нього не зросійщеною формою, а звичайною українською лексемою. Якщо він брав слово довг (яке вживав так само Потебня в перекладі “Одіссеї”), то через те, що засвідчене воно є на Слобожанщині, як також і в центральній частині України. І інші форми для нього так само були просто надбанням різних традицій i діалектів. Запозичення з неслов’янських мов, як я уже казав, для нього були дуже важливі, і він навіть вдавався до транслітерації, бо вважав, що таке відтворення буде настільки неслов’янське, що сáме українці зможуть пишатися цими неслов’янськими формами в своєму літературному стандарті. Та й його новотвори, “ковані слова” (він “кував” їх, можливо, не рідше за Старицького) – усі вони були взоровані на певних східнослов’янських моделях.

Для Куліша одним із головних був принцип багатореґіональності. Про це писав Шевельов: Куліш був одним із перших, хто прагнув вводити до нового стандарту літературної мови форми, які вживаються в різних реґіонах України, передусім в Галичині. Саме через це можна назвати його мову – або його модель мови – синтетичною в просторі і часі.

Чому в просторі? Багатореґіональність, яка передбачає багатство говіркових і діалектних форм. Чому в часі? Тому що він бачив розвиток української мови як стовбур з відгалуженнями різних літературних традицій, які так чи так походять з київсько-руського періоду.

Ще один принцип мови Куліша – її європейськість. Є одна маловідома, але прецікава стаття з 1995 року, надрукована у збірнику матеріалів першої конференції, яка була присвячена Кулішеві, в Харківському університеті; автори – подружжя Муромцевих. На їхню думку, Куліш був першим, хто намагався гідно репрезентувати українську літературну мову на європейському щаблі. Європейськість українського стандарту у мові Куліша одразу впадає в око. Чого не можна сказати про інших мовотворців того часу. Справді-бо, досить згадати оту Кулішеву кліматуру. Чи вживання цієї форми не свідчить про намагання творити “європейську” мову? Намагання відійти від етнографічного стандарту, який на той час уже переважав?

Коли я закінчив свою книжку – а працювати було дуже цікаво, – я був нескінченно радий, що нарешті цей проект завершений і книжка пішла в люде. Я хотів написати першу англомовну студію про мову Куліша. Це було важко робити англійською мовою, адже попри те, що постать Пантелеймона Куліша і його мова знаходяться в центрі уваги багатьох українських мовознавців, на Заході практично нічого не існує про мовотворчість цього славетного письменника та нормалізатора мови. Час покаже, чи це мені вдалося. Але нехай моя книжка буде бодай першою цеглиною у фундаменті досліджень мовотворчості Куліша на Заході.

Див. повідомлення й фото з виступів проф. Даниленка у Львові:

та в Києві:


Від редакції: читайте також у «Речі» інші статті, пов’язані з постаттю Пантелеймона Куліша: Марії Габлевич “Фунт м’яса (До історії перекладу Шекспірового “Венецького купця”)” та Надії Мориквас “Життя – це любовний роман або й кілька”.

Advertisements