Надія Мориквас

Євген Нахлік, Оксана Нахлік. Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою: Біографічно-культурологічне дослідження; З додатком невідомого листування / Монографічна розвідка Є. К. Нахліка; Упорядкування, текстологічне підготування листів та коментарі Є. К. Нахліка й О. М. Нахлік; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. – Львів, 2009. – 319 с., іл. – Серія «Літературознавчі студії». Вип. 13.

Відомий кулешознавець Євген Нахлік, попри першу в Україні наукову монографію про феномен Пантелеймона Куліша, письменника і мислителя, яскравої фігури українського національно-культурного руху XIX століття*, вже вдруге звертається власне до його приватного життя**. Такий ракурс дослідження інтригує й ширше, позанаукове, коло читачів. Нам узагалі бракує біографічно-культурологічних досліджень, бо приватне життя наших провідників до недавнього часу було сферою майже забороненою. Чи не тому їхні життя ставали об’єктом іншого дискурсу, який творять Олесь Бузина та йому подібні?

Тим часом, досліджувати життя людей XIX століття – справа цікава і вдячна, адже усі освічені люди того часу, не кажучи вже про літераторів, активно листувалися. І часто завдяки цьому можна прослідкувати не лише їхні контакти, ключові моменти біографії, а й душевну еволюцію, зміну світогляду, настроїв. Власне щасливі знахідки у сховищах Києва, Чернігова та Москви, праця з маловідомими документами, їх скрупульозний текстологічний аналіз (що його здійснило подружжя львівських науковців), і стали аргументованою спонукою до написання цієї розвідки, яку можна читати і як любовний роман.

«Между тем человек открывается мне в женщине поразительно!»

«Я уже писал Вам, что со мной тут происходят чудеса. Женщины за мной волочатся, как за Дон-Жуаном /…/ Между тем человек открывается мне в женщине поразительно! /…/ Теперь я осмотрительнее; но никогда не буду считать сближенье с женщинами недостойным возвышенного характера. Это и есть именно жизнь; а то, что называют жизнью ученые и деловые люди, то – надворная работа», – писав Пантелеймон Куліш 4 липня 1860 р. до свого приятеля і петербурзького компаньйона Данила Каменецького.

Такі відкриття здійснив 40-річний чоловік, який мав у своєму досвіді вже не один позашлюбний роман. А найдраматичніший з них – з Марією Вілінською (Марком Вовчком) – пережив власне тільки рік перед тим.

Неясно, ким саме викликано це признання: чернігівською молодицею Параскою Глібовою чи київською інституткою Горпиною Ніколаєвою, бо саме ці два романи пережив Куліш один за одним упродовж короткого часу – влітку 1860 року, коли подорожував Україною, відпочиваючи від напруженої громадсько-літературної праці у Петербурзі та прагнучи забути своє недавнє гірке розчарування.

Першою з цих двох пасій була Параска, дружина поета Леоніда Глібова. Це дає нагоду авторові детально висвітлити особисте життя Глібова, що становить вагому частину дослідження.

Із розвідки Є. Нахліка вимальовується колоритний контекст тогочасного життя Чернігівської української громади, до якої належало й подружжя Глібових. Її яскравою фігурою, зокрема, був Степан Ніс – доволі маловідома постать в історії нашої культури. Є. Нахлік чи не першим так широко представив його. Талановитий етнограф і фольклорист, письменник, Степан Ніс власне спричинився до відродження в Чернігові українських народних традицій та створення громади, яка гуртувалася навколо його домівки – так званого Носового Куреня. У цьому курені й зупинився в кінці травня 1860 року Пантелеймон Куліш, щоби залікувати душевні рани. Тут він заприятелював з Леонідом Глібовим, якого вже знав і поважав заочно, і закохався в його дружину. З іншого боку, палку натуру Параски не може задовольнити лагідний, млявий і хворобливий Глібов. Ось чому вона відкрита до спілкування, дружби з іншими чоловіками, любовних захоплень. Звичайно, в поле її зору можуть потрапити тільки знайомі її чоловіка, які стають їх спільними друзями. Автор студії свідомо розглядає розвиток стосунків всередині любовного трикутника. Інтелігентний і врівноважений Глібов, який спершу не помічає їх, дає врешті дружині свободу вибору.

Чи могла Параска залишитися байдужою і стриманою до почуттів чоловіка, перед яким усі чернігівські українці схилялися в пошанівку? Вона його обожнювала. У тому єдиному листі, що зберігся, писаному, очевидно на самих початках їхніх стосунків, Параска признавалася: «Я не хочу быть тяжелой ношей для кого-нибудь. А тем больше для Вас. Потому что больше Вас люблю, чем себя. Мне кажется, что Вы любите меня потому, что мало меня знаете».

І все ж Параска, на відміну від Куліша, який, здається, був здатний на все, не сягнула глибини роману. Це був більше його, аніж її роман. Чи, можливо, тільки жіноча обережність й прозірливе серце, яке відчуло неспроможність Куліша зробити її щасливою, спонукали її повернутися з пів- дороги з їхньої поїздки-втечі до Києва? І хоч, як дослідив автор, Параска все ж приїжджала туди, щоби побачитися з Кулішем, їхні стосунки охололи. Платонічні романи, не підкріплені гарячою кров’ю, рано чи пізно згасають… Через короткий час Куліш вже пропонує їй (тільки!) дружбу… Чи справді Куліш був уражений в саме серце сумнівами й непослідовністю чернігівської молодиці, чим дорікав їй у листі? Чи радше – з головою поринув у нову любовну історію?
Спомини про їхню взаємну пристрасть, що переросла в епістолярно-платонічний роман, ще довго бриніли у листах Куліша.

«Жаль дуже нам буде Вас, як поїдете»

Через деякий час у Носовому Курені поселився молодий землемір Іван Андрущенко – фатальна постать для Чернігівської української громади. Еволюцінувавши від радикально налаштованого громадівця до учасника всеросійського визвольного руху проти царизму, Андрущенко, після переводу його на роботу до Москви, стає членом тамтешнього відділення революційного товариства «Земля і воля». Невдовзі він привозить до Чернігова нелегальну літературу і виступає із землеволівською пропагандою на вечірці в Носовому Курені. Це й спричинилося до репресій проти чернігівських громадівців.

Розділ монографії, де відображена історія розправи над чернігівськими «шестидесятниками», особливо характерний для авторського стилю: листи тут служать не лишень документами, але й емоційними акцентами- ілюстраціями на тлі, по суті, детективного сюжету, що відкриває усю глибину цієї трагедії. Починаючи від листа зрусифікованої матері Андрущенка, де вона застерігає сина від його надмірного захоплення «Малороссией»: «чего доброго, засадять тебя в казамат», до листовного прохання Параски до Андрущенка не їхати до Москви («Жаль дуже нам буде Вас, як поїдете») і – до прощального листа Андрущенка до Глібова з Чернігівської в’язниці, в якому він просить прощення і в пані Параски…

Андрущенко – це ще один незавершений роман Параски, що дає підставу для цікавого спостереження дослідника. Параска, на його думку, була якоюсь мірою тургенєвською жінкою – зосереджена на своїх почуттях, душевна, ніжна, вразлива, мрійлива, перейнята тугою за ідеальним обранцем. Її драма полягала в тому, що вибрані нею чоловіки не давали їй того, чого вона хотіла, або й узагалі зрезигнували з її любовних пропозицій. «Тож хоч заміжня, Параска, по суті, залишалася тургенєвською “вічною нареченою”».

Власне листи Параски до Івана Андрущенка, написані другої половини 1862 року, дають найповніше уявлення про внутрішній світ цієї жінки. Рефреном у них повторюється думка, що їй нудно. «Скучно мені в Чернігові дуже, не знаю, що й робить з собою» чи: «Хуже всего жить в многолюдной пустыне, на которую обрекла меня судьба». Але це майже признання в коханні. Мені нудно без Вас! – слід читати ці рядки.

Ця жінка прагне емоційного духовного життя, хоч, щоправда, не схильна до праці над собою.

Реконструюючи психологічний образ Параски, автор дослідження неодноразово підкреслює її нездатність зреалізувати себе творчо, сублімувати невитрачену сексуальну енергію в мистецтво, культурницьку діяльність тощо. Правда, Параска Глібова, активна учасниця аматорського драматичного гуртка чернігівської інтелігенції, яскраво виконала роль Терпелихи у «Наталці Полтавці» Котляревського. З цією виставою чернігівці виступали навіть в Києві (схвальні відгуки про психологічно переконливу гру Глібової дав не тільки «Черниговский листок», редагований її чоловіком, але й київський оглядач). Але аматорські вистави припинилися для неї разом з розгромом Громади і наступом царизму на українську культуру. Листи Глібових до Андрущенка, які знайшли при трусі Носового Куреня разом з революційними прокламаціями, послужили до репресій проти Глібова: його звільняють з посади вчителя Чернігівської чоловічої гімназії, закривають «Черниговский листок»: він змушений переселитися з дружиною до тестя – ніжинського священика Федора Бордоноса.

Світ жінки, яка так прагла кохання, замкнувся. Передчасна смерть Параски (у 1867-му) також свідчить про те, що ця особа була тонкої психофізичної організації, яка, не задовольнивши своїх запитів, можливо, навіть не усвідомивши їх до кінця, затихла.

«Вся Ваша Горпина»

Екзальтована Горпина, здається, прочитується легше. Роман з юною вихованкою Київського інституту шляхетних дівчат Горпиною (Агрипиною) Ніколаєвою, який розгорівся услід за чернігівським, – яскравіший і жаданіший для Куліша. Молода панночка – освіченіша і сміливіша від Параски. Але вони подібні, як дві краплі води, у своєму обожненні Куліша. Своє захоплення ним Горпина поєднує з ідеями українського просвітительства, звертається до свого старшого наставника як до національного діяча. Її листи мають літературний характер і водночас дуже інформативні: вона спеціально збирає матеріал, який цікавить Куліша. Це листування, як дослідив Є.Нахлік, було розпочато ще за рік до їхнього фактичного знайомства. Тональність листів міняється після перших зустрічей. Дівчина підписує їх «Вся Ваша Горпина», або ж починає словами «Все для меня, Пантелеймон Александрович!».

Листи Ніколаєвої (вкупі з одним листом Параски Глібової) – єдині, що збереглися із великої кореспонденції Куліша з жіноцтвом. Тож наведемо хоч невеличкі пасажі:

«Я вчера много думала и много страдала. Но окончла таким решением. Что Вы для меня заключаете все. Я жила и живу для одной идеи и живу только этой идеею, Вы же ее воплощение…».

В іншому листі Горпина пише: «Теперь, если Вам только будет угодно позволить мне видеться с Вами, то как Вы прикажите, я могу располагать собой целый этот день до 3-х или до 4-х следующего утра. Если можно, потрудитесь ответить два слова, позволите ли Вы и где будет Вам угодно. Я могу и к Вам прийти, и в сад пойти с Вами, и за город, и также могу видеться с Вами в квартире моего жениха; одним словом, где и когда Вам угодно». У цьому листі, вірніше, розширеній записці (якими вони обмінювалися в Києві) від 26 червня 1860 року ще фігурує наречений Ніколаєвої – Делинський (ще один виток дослідження: на жаль, про нього не вдалося знайти точних відомостей). А вже 7 липня Горпина, яка готувалася до спільної подорожі з Кулішем, радісно повідомляє: «Слава Богу! Все идет как по маслу, от всех согласие, старушка едет прекрасная, с женихом дело кончено, но одно ужасно: я не могу ехать в Корсунь, а поеду прямо в Одессу, и Вас буду очень просить сейчас же выехать с Киевской губернии…»

Та і ця подорож із, здавалося б, закоханою і відданою йому дівчиною не відбулася. Вона також злякалася невідомої перспективи? Чи її відмовили? (З листа Горпини знаємо про плітки, які крутилися навколо подорожі Куліша: «Боже мой, что на Вас только не вродять: что Вы путешествуете из-за того только, чтобы собрать денег, что Вы подкуплены правительством русским, что Вы уже во многих женщинах, под видом желания развить их, убивали все способности и нравственные начала…»). Або ж Горпину переконав наречений, за якого вона врешті-решт вийшла заміж. Куліш пережив ще одне гірке розчарування. Чому? Дослідник, очевидно має рацію, коли шукає причину любовних невдач в індивідуальній психології Куліша: в глибині душі той не жадав серйозного інтимного зближення з жодною жінкою (за винятком хіба Марії Вілінської, яку, єдину, вважав рівною собі).

Чоловічий сегмент дослідження

Хочеться ще раз повернутися до фрази Куліша з листа до Д. Каменецького, яка може послужити ключовою до його романів: «Между тем человек открывается мне в женщине поразительно!..» У сучасному феміністичному дискурсі ці слова прозвучали б трохи дражливо. Втім – це захоплення щасливого Куліша внутрішньою красою жінки, її бажанням любити і здатністю оцінити його почуття і його розум. Коли ж подорожні романи Куліша згасли, так і не сягнувши свого апогею, наш герой прорікає й зовсім інші слова. У листі до Параски Глібової з Одеси, де Куліш переживав свої любовні розчарування, він філософствує: «От людей я требую одного: чтоб они были сколько-нибудь умны: любов же их и ненависть – дело случайное и легко проходящее». Так бідолашна Параска вслід за листом, де Куліш запропонував їй дружбу замість кохання, одержала ще й його відречення від кохання взагалі.

«Подорожні романи» Куліша, як висновує дослідник, не надто позначилися на його творчості (хіба що він знову почав віршувати!), а любовні захоплення літа 1860 року залишилися не більше ніж маргінальними в його житті. Це, здається, підтверджують й слова самого Куліша про випадковість й скороминущість людських пристрастей. Але пам’ятаємо, в які хвилини розчарування він писав їх. І маємо інші послання: Куліша закоханого, коли він сипле до ніг коханої щирі самоцвіти своєї душі, вражаючи красномовством талановитого й щасливого чоловіка, та палкі признання жінок, що його обожнювали, з усіма нюансами найпотаємніших переживань. Жіночі любовні листи, що й стали об’єктом досліду (що само по собі ризиковане) – утривавлюють в часі високі почуття, що й досі квітнуть для нас, коли їх читаємо. Вони переконливіші і від аналітичних розумувань Куліша, схильного до препарації власних почувань, і від чіткої аналітики автора.

Втім, висновки й припущення автора обережні, як вченого – коректні (наскільки це можливо, аналізуючи любовні листи і стосунки людей, які жили і любили понад 150 років тому!), але цілком чоловічі. На його думку, Кулішеві, як мужчині й письменникові, потрібна була жіноча увага для душевного комфорту й творчого натхнення, для підвищення самооцінки…

Для Параски ж присутність любові – потреба екзистенційна! Якщо «герой роману» не задумувався над тим, яку хвилю почуттів збурював у жіночих серцях своєю готовністю відповісти на них, то Параска було наважилася кинути чоловіка, а Ніколаєва – нареченого…

На романи, зазвичай, припадає частина нереалізованих почуттів. Порушена гармонія сімейного життя Куліша сприяла його постійним пошукам жіночого ідеалу. Так само, як і Параска, обділена чоловічою ласкою й увагою, прагла її. Тут вони рівні.

А щодо духовно-інтелектуальної еволюції – то тут вже: хто яким уродився.

Чоловічий сегмент дослідження досить виразний. (Цікаво було б, якби таке дослідження зробила жінка. Чи був би «її» Куліш іншим?)

Якось Параска, стомлена неувагою чоловіка – вічно зайнятого редактора й видавця, іронізувала в листі до Андрущенка:

«“Листок” скоро скончается, чему я от всей души и сердца радуюсь, а мой благоверный скучает». Ці слова дають підставу автору для досить категоричного висновку: «Так Параска висловлює, по суті, бунт душі й тіла проти культури як духовного явища. Жінка як біологічна істота бере в ній гору над жінкою як творцем культури…». Хочеться відразу усе заперечити. Принаймні, це занадто серйозна реакція на іронічну репліку.

Саме у листі до Параски (від 12 жовтня, коли позаду були вже обидва романи) Куліш пише такі проникливі слова: «Вы меня помолодили в Чернигове. Но когда я окунулся в свою сферу, опять сделался прежним. У вас в Чернигове как-то молодо живеться, но этак нельзя всегда жить…»

Раніше, в чернігівських розмовах, у Носовому Курені, вже прочитувалося протиставлення Петербурга-«болота» і теплодайної рідної землі. Можливо, подорож 1860 року стала для Куліша не лише коротким і яскравим, сповненим любовних пригод, відпочинком, а й – початком його остаточного повернення на Україну? До Мотронівки – рідного хутора його дружини, де він колись полюбив її і де вона – покірна долі, вірна і віддана Олександра Михайлівна – найприродніше почувалася. Автор підводить нас до висновку: Куліш у своїх безнастанних пошуках переконався, що кращої від своєї пошлюбленої обраниці не знайде. Й тому знову повернувся до неї, до узаконеного подружнього життя.

Чи, може, тому, що не знайшов?

І насамкінець. Феномен Куліша – як письменника-мислителя, як особистості досі вважається нерозгаданим. Дослідження його приватного життя – крок до цього пізнання.

Євген Нахлік, блискуче й делікатно простудіювавши масив найцікавішого «людського матеріалу» – особистих листів (водночас розкривши за постаттю Куліша інші постаті, а за ними – цілий зріз української історії й культури), дав нам ключ до розгадки цього феномену і, можливо, найближче підступив до його розуміння. Але залишив простір для нових інтерпретацій. Бо, як справедливо зауважує дослідник, «у віртуальному світі листів людина зазвичай уявляє собі більше можливостей для реалізації своїх бажань, аніж це буває в дійсності». І ще одне – людина, яка пише (листи), залежить і від того, як її прочитають.


* Євген Нахлік. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. / НАН України. Львів. від-ня Ін-ту літ. ім. Т. Г. Шевченка. К.: Український письменник, 2007. — Т. 1. Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. — Вип. 11. — 463 с.; Т. 2. Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. — Вип. 12. — 462 с. — (Серія «Літературознавчі студії». Вип. 11/12).

** Євген Нахлік. Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша: Документально-біографічна студія. — К.: Український письменник, 2006. —351 с.

Advertisements