Від першого вірша у славнозвісній “Скрині”, якою опікувався Григорій Чубай, до «Кольорових оповідань» та роману «Іногда», якими ми зачитувалися, здається не так давно, Катерина Немира утверджує своє помітне-непомітне місце в українській літературі. Річ у тому, що вона не тільки пише, але й творить як художник-скульптор, займається виставковою діяльністю разом зі своїм чоловіком – відомим живописцем Володимиром Немирею, багато часу й душевної енергії віддає художній освіті дітей, а свого часу – громадським справам та інституціям за кордоном. Новела «Плакса» з нової, поки-що рукописної збірки, яка от-от знайде свого видавця. Вона належить до так званого «американського циклу» малої прози письменниці, яка бачила те, про що пише, зблизька.

Н.М.

Закінчувала роботу. Домивала сходи. Полоскала, викручувала шмату,витирала кожну дощинку до сухості і плакала. Вона тепер весь час плаче… Бо вдома була керівницею садочку: діти, батьки, свята, методички. А тут: порох, підлоги, вікна, чужі ліжка, брудні речі і самотність…

Роботи сьогодні було багато: дві кімнати, кухня, дитяча, ванна…То ж треба так заялозити, запустити. Ще на початку побачила, що легко не буде. Подзвонила до Ядзі:

– Слухай, не зможу. Так запаскуджено, я на третю маю роботу в перукарні, не встигну закінчити. Ти не могла б мені помогти?

Ядзя відмовила – в неї теж сьогодні планів повно і роботи по вуха.

– Що ти плетеш, як небіжка ногами – ти зможеш. Не видумуй. Почни і спокійно, крок за кроком… Ця Дженіфер, вона не дуже прискіплива. Нас запрошує раз у півроку. А сама нічого не робить. То ти швидко пройдись по всіх кімнатах і встигнеш. Знаєш,прибирати у нехлюй легше, ніж у чистюль. Бо в них щось трохи відмиєш і вже виглядає як нове, а там де чисто, завжди щось в якомусь кутку забудеш, а вона саме там і перевірить…

Отож почала з кухні. Не одразу зрозуміла, що у ванній і в кухні біла плитка на підлозі. Треба було кілька раз воду міняти, щоб зробити те відкриття. Не вміла робити швидко і як-небудь. Отож вичистила все до блиску і сама подивувалась, як гарно стало. Аж плакати перестала.

Тоді спальня… Тут все, що на підлозі, поскладала в кошик. Ітиме з дому – віднесе в пральню. Застелила ліжко, пропилососила… Глядь, а вже й дванадцята. Бігом в дитячу. Тут теж все розкидано: іграшки, зошити, одяг. Сортувала, чистила, мила. Отой столик довелося віндексом витирати кілька раз, поки не засяяв білизною. Підлила квіти. Вона щоразу скрізь, де б не працювала, підливала квіти. І так жаль, що схоже, тільки вона одна.

От вже перша. Сіла трохи на дитячий стільчик біля столу. Витягнула із шухляди білий папір і намалювала хатку, сонечко в куточку, доріжку і квіти, великі квіти, аж до сонця. Одну з ляльок посадила на стілець,вклала їй в ручку олівець, хай мала господиня кімнати прийде і побачить, як, у її відсутність, її ляля розважалась.

Усміхнулась. Стало легше.

Хоча спішити таки треба, бо ж ще сходи помити. Бігом обмела віником кутки. І почала мити. Тут шваброю не візьмеш, тут тільки руками кожну сходинку… Коли вже залишилось дві останні – двері вхідні відкрились і забігла дівчинка, років мо’ п’ять. На обличчі кольору гречаного меду усміхались великі виразні уста і світились сміхом блакитні, напів шічок, очі,таким контрастом до темної шкіри і чорного, хвилястого волосся.

– НеІІо!– помахала ручкою і поскакала нагору.

За нею,зайшла жінка, афроамериканка, як тут кажуть. Дуже темне обличчя, цупке чорне волосся, що наче промені корони, стирчало врізнобіч, великий круглий бюст… Та теж сказала «НеІІо» і так поволі почала підніматись наверх. Тоді повернулась і запитала:

– Haw are things going? Are finishing work?

Випрямилась, хотіла відповісти, як Ядзя вчила:” Yes,I can”. Але її відповіді ніхто й не чекав, двері за чорношкірою господинею закрились.

Вернулась до роботи.

Двері знову відчинились і зайшов чоловік, високий, білолиций, з великими блакитними очима,світлим волоссям і світлими, ледь жовтавими вусами. В руках ніс дві повні торби. Зупинився.

– Добрий день, пані вже кінчає роботу? – запитав українською… Поставив сумки на підлогу, витягнув гаманець і простягнув їй п’ятдесятидоларову купюру:

– То пані за старанність.

Не мала сил сказати “дякую”, взяла гроші і так стояла… Чоловік почав підніматись нагору,біля дверей знову поставив сумки і усміхаючись помахав їй рукою: «Гарного дня, сказав, дякую». Зачинив за собою двері..

Вона повільно опустилась на підлогу, руками вперлась у коліна і заплакала… Сльози застигали краплями на підлозі і творили малі калюжки.

– Ой, що ж він так, що ж він так живе в тій Америці, – почала примовляти як над вмерлим. – Ой, що ж я так, за що ж нам так?

Треба витерти сльози на підлозі.

Годинник показував 14 годину. Більше плакати не було часу…