Богдан Смоляк

Про роман Ігора Фарини. Любов у негоду:  – Чортків: Золота Пектораль, 2019. – 96 с.

Очевидно, що маємо справу з  “густою рецензією”. Думкам тісно. Надважливе завдання і відчайдушна спроба автора тексту і критика-тлумача-інтепретатора показати-прочитати  польсько-українську дилему( в даному випадку)  об’єктивно і  в перспективі –  не плоско позитивній…  Закопаний кулемет вистрілив.  А чий кулемет? Чи має значення, чий це кулемет? В героя Гемінґвея не було вічного подразника в особі сусіда… Не покидає відчуття, що якби цей роман був прочитаний вчасно і багатьма, то пролив би трохи бальзаму на рани, які ніяк не хочуть зарубцюватися.

Н.М.

Нині літературні тексти, особливо прозові, часто рядяться одні в одних: повісті в романи, оповідання в повісті, образки в новели… Звісно, маю до цього застереження етичного характеру, хоч очікую й певного позитиву, – що так витворюється, зокрема, нова якість… кількісного.

Але спробую пересвідчитися в жанровій повноті й відповідності «Любові у негоду»– наразі найбільшого, виданого книжкою, прозового твору Ігоря Фарини, в якому він, як видно, постарався віддати належне (далі можна було б скористатись анотацією, якої, на жаль, нема) своїй родовій перейнятості буттям на географічно-історичному і духовному пограниччі України з Польщею – Волині. Якщо коротко: розлогий часопростір (від 19 століття й до останньої третини 20-го; Париж, Ліон, Швейцарія, Варшава, Крем᾿янець, Шумськ…), кільканадцять так чи інакше пов᾿язаних між собою персонажів з одним наскрізним, укладена в численні колізії густа подієвість. Роман? Можливо. Бо більшість названого притаманна й деяким есеїстично-документальним полотнам. Тому конче виділяю ще домінування у творі сюжетної несподіванки не так від життя/історії, як, бачу, від самого автора,– явної ознаки творчої свободи (наприклад, щасливі випадки зближення персонажів, печальні – смерті). Як і портрети (переважно силуетні), нестатичні риси характеру. 

Таки роман, а не цікава оповідь на здебільша відомому історичному ґрунті.

Відтак – і читабельність. Цю книжку неважко прочитати в електричці, скажімо, з Тернополя (чи то пак Шумська на Тернопільщині, в якому живе автор) до Львова (чи то пак Бузької Кам᾿янки, в якій живу я). Ігор Фарина,не порушуючи логічної послідовності подій і розповіді про них, структурував свій роман у вигляді низки динамічних фраґментів. Для читача це – своєрідна розкіш, позаяк,актуалізуючи в ньому досвід перегляду добрих кінострічок, полегшує читання. Спрацьовує й момент цілком злободенний – дочасне розходження українців і поляків у трактуванні дражливих епізодів спільного минулого. Написавши роман п᾿ять років тому, отже поза впливом нинішнього українсько-польського полемічного дискурсу, автор зафіксував дотеперішній – як на мене, значно об᾿єктивніший – погляд на проблематику «взаємних кривд».Зі слів, учинків і доль ключових персонажів твору – тих і тих – випливає: всі вони якби сповідували філософію життя задля найбільшого вияву своєї людяності, дарма що й доводилося їм виживати… І сáме прагнення по-людськи вижити у вбивчому 20 столітті, а не як меркантильність попередніх століть, підштовхувало українців і поляків на українських теренах до дружби й родичання. При цьому піддавалося позитивному іґноруванню маєтно-родові, освітні й інші суттєві відмінності, що добре передав автор.

Тож і читабельність Фаринового твору засвідчує його романну природу. Вона з головою покриває окремі недоліки тексту, хай і стосуються вони надмірного спрощення сюжету чи, навпаки, ускладнення фрази… (Дещо з нібито недоліків – «ретропрогони» окремих сюжетних ліній та ін. – немало, гадаю, сприяє романній моториці). Самокритична увага до цього здатна оптимізувати розвиток автора як романіста.

…Тадеуш Козельський, Дзялинські, Ковальчуки, Яблоновські, Ксаверій Мохніцький, Штурми, Тоцькі, Деньчуки… – їм би жити в милосерднішому столітті, працювати на рідній (Україна, Польща) землі, любити. Натомість – блукання у проєктованих владними чинниками лабіринтах національних і політичних пристрастей, східнокресове осадництво, війни внутрішні, війни накинені гітлеризмом і сталінізмом, відповідні окупаційні режими, сибіри. І як обробляти землю, политу більше кров᾿ю, ніж потом? Як плекати квітку кохання, коли буревій часу твоїми ж руками зриває пелюстки?.. Це в юних. А старші, літні, показується,ладні довіритися тільки… своїй лівій чи правій руці.На щастя, й сусідам. Щире сусідування вирятовує не одного з біди.

Та часові води каламутні, захаращені, непевні. Покладатися на них смертельно небезпечно. Вони – як фатум. Нема ради. Належно видибає з них хіба Козельський. У Богом надхнену мить своєї відмови стріляти, як галлерчик-кулеметник, у беззахисних волинських селян:« – Я шляхтич і ніколи не буду вбивати отак». Це вибір наднебезпечний, бо відтоді Тадеуш стає ворогом «людині мілітарній». Тій, що окупувала епоху. Ворогом чи не найбільшим – через свою преображену сутність. Якого не вбити як багатьох-багатьох жертвенників. Та й предки юнака немало спричинилися до його оновлення, – навіть своєю смертю задовго чи напередодні нігіляційних процесів. Зрештою – й сам уродженець Крем᾿янця Юліуш Словацький з його заповітним: «Хай побратими, як впаду безсило, Поета серце спалять у вогні. Тій віддадуть, яка його вродила…» (переклад І. Фарини).Це люди, які, прагнучи не вмирати задля життя, завжди жили й задля гідної смерті.

Гемінґвеєвий герой у відомому романі вистав із війни – «кинув» зброю, нібито й праведну, на непереможний поклик життя. Просто кинув, і вона, «котячись з якогось верху», могла ще не раз стріляти на всі боки… Його ж ровесник-поляк сказав своє «Прощавай, зброє!» так, щоб уже ніколи не брати її до рук. Та не простила зброя: за колгоспних часів, незважаючи на багатолітнє «вживання»чоловіка в ім᾿я-прізвище Юзека Дзялинського, знайшла його – Тадеуш Козельськийвмирає від розриву серця перед виораним у полі його ж давнім кулеметом…

Однак не сумніваюся, що спротив мудрих людських сердець смертоносній зброї – в Україні й Польщі – триває. Мусить тривати! І роман Ігоря Фарини видається мені виразним нагадуванням про це.

9.07.2019