Кілька вражень з приводу книжки прози Оксани Лозової

Ілько Колодій

За її творчістю слідкую з часу виходу першої поетичної збірки «Просто неба» на початку далеких дев’яностих. Книжка вийшла тоді невеликою за обсягом, але вражаючою за своєю безпосередністю, глибиною почуттів і … теплотою.

Згодом світ побачили наступні – «Очі дерев», «Час не минає», більш об’ємні, але також, як і дебютна, надзвичайно чисті, проникливі, безпосередні, відверті, з прискіпливим, часто філософським, поглядом на сутність людської душі, на життя…

І ось – збірка прози «Не бійся!» (Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2025), куди увійшли повість «І сниться їй той син Іван…» та понад десяток оповідань.

Сказати, що «неримований» жанр» поетки Лозової для мене виявився несподіванкою, не можу, бо так чи інакше з окремими розповідними її творами (скажімо, новелою «Борщ», публікацією у колективному збірнику «Велосипед мого серця») знайомий. Та якщо раніше це були радше прозові вкраплення у розкішному поетичному рушнику, то тепер маємо окрему цільну книжку, збірник щемливих історій про людські долі, життєві перипетії, цілий ряд героїв, образів, хай часто з присмаком туги й жалю, але в суті своїй загалом світлих, здатних «освітити й освятити красою сей світ».

Перегорнувши останні сторінки книжки, переконався, що в прозі Оксани Лозової присутня та сама, що й у поезії, тональність світовідчуття і світосприйняття, тобто вона аніскілечки не зрадила своїм щирим і теплим поглядам на життя з його несподіваними відтінками радощів і болю.

Очевидно, що на відміну від поетичного жанру, де художні образи, вкрай емоційно насичені, окреслюють душевний стан героїв, їхні вчинки, поведінку тощо лаконічно, – розповідний потребує розлогості, більш докладного розкриття характерів… Отже, виникає потреба в деталях, нюансах, характерних дрібницях… І,
звісно, у їхній правдивості, точності, відповідності… Чимало письменників на цьому спотикаються, пишучи про події, які не пережили особисто, не переболіли ними, не перепустили через сито власної душі, серця…

Натомість Оксана Лозова цим недоліком не страждає – і в поезії, і тепер уже у прозі, як зазвичай, торкається тем з власного життєвого досвіду. Таким, зокрема, є ліричне оповідання «Не бійся!», де штрихи болю, страху, операційний стіл перекривають світлі спогади й сподівання, в яких нема місця ні песимізму, ні розпачу, і його героїня ще встигне «надивитися на цей світ, на небо, землю, дерева, квіти, надихатися пахощами трав, наслухатися пташиного співу…». І обов’язково ще не раз скуштувати яблучко зі старого саду чи то спробувати себе у ролі завзятого косаря!..

Такою ж, майже автобіографічною, є повість, якою відкривається книжка. У ній, можна сказати, три головних герої: мати, авторка розповіді, вона ж одночасно й свекруха; її син Іванко, на війні з російською ордою; «подорожній, що змагається з морозним вітром і хуртовиною». Авторка усім єством відчуває – також звідти, з фронту, тож «зрозуміє її біль і смуток». Через призму цієї трійці, а також їхніх двох родин читач має змогу відчути, так би мовити, пульсацію відчуттів на війні і в тилу, спектр переживань, надій, мрій, доброти, сердечності, а також черствості, корисливості, байдужості, що межує із жорстокістю, прикрі парадокси…

Отже, в повісті йдеться про контрасти… Проблему надзвичайно ємку, багатогранну. Між тими, хто перейшов через воєнне пекло, і тими, хто його не бачив, може навіть і в сні. Своєрідна психологічна прірва – між військовою доблестю і ситим споживацтвом – показана яскраво й виразно… Як і труднощі адаптації. Багато хто не хоче, не бажає розуміти її болісних синдромів.

Контрасти, десь разючі, існують і серед суспільства загалом у ставленні до війни і військових. З одного боку бачимо волонтерів, солідарність, жертовність, як мінімум співчуття, а з іншого – цинізм, скептицизм, паршивість… «Що та проклята війна творить з людьми! І що зробить ще!».

Все це у творі відлунює – коли палаючими від щастя очима, коли гірким боле під серцем. Недаремно то тут, то там у тексті натрапляємо на антитезу, неодмінний стилістичний прийом, коли йдеться про виразність протиставлення явищ, вчинків, художніх образів.

«Як мало і як багато треба людині! Рідне дихання поряд, тепло рук, проміння погляду… І яку ціну доводиться платити за це, бо десь ненаситний хижак не вгамується, бо цілий світ безсилий перед одною потворою! Та ні, не безсилий, просто багато хто думає, що його то не торкнеться, а воно ж не так, бо якби всі згуртувалися, менше було б горя та сліз».

Показовий у повісті епізод з колишнім директором навчального закладу, формалістом-солдафоном, котрий свого часу безпідставно вважав учнів розбишаками, погрожував виключити зі школи, а нині роздає інтерв’ю про одного з них, але вже героя, вказуючи на портрет на стіні з чорною жалобною стрічкою.

Хто знає, що син Оксани Лозової – учасник бойових дій, легко наведе паралелі з нею та оповідачкою в повісті, з яскравими й похмурими відблисками долі Іванка та сина Василя…

Колись я писав, що у творчості письменниці багато щемкого, зворушливого. Те саме можна повторити й про повість, де авторка ділиться з читачем сокровенним, тим, що «невимовно гріє душу, й тим, що пекельним болем палить серце», і подає її як найщирішу сповідь життя і найпалкіше напуття – бути Людьми і Громадянами!

Світоглядна сутність авторки як патріотки, як небайдужої громадянки в повісті виразно проступає.

Як проступає також у деяких інших оповіданнях, замальовках, як от «Татова мама і мамина мама», де йдеться про дружній місточок між сходом і заходом України, козацькі, стрілецькі пісні, тутешні й тамтешні звичаї, обряди (знову ж таки з автобіографічного досвіду)…

Характерним для Оксани Лозової є те, що навіть у патріотичній тематиці вона уникає патетики, пафосного стилю. Так, деякі відступи-роздуми у повісті публіцистичні (це, мабуть, наслідок журналістської професії). А загалом – усе лірично тепле, тихе, людяне і тому скорочує відстань до серця читача, втягує його у контекст почуттів, заражає мовчки співпереживати, без криків, галасу, не махаючи демонстративно кулаками.

У збірнику багато ліричної прози, де сяють промені радощів і скапують сльози клопотів та жури, Сюжети нерідко поступаються психологізмові героїв, внутрішнім порухам душі та серця. Такими є «Дорога до хати», «Яблуко на двох» (проблема закордонного заробітчанства і все, що з ним пов’язано), «Інша», уже згадуваний «Борщ», «Ніхто нікому нічого», «Прости і відпусти» «Вільний художник», «Кізонько моя мила» (проблема людських стосунків, кохання)…

Читаються оповідання легко, написані не довгими мудруватими реченнями, мабуть, тому яскравіше сприймається й та гама відчуттів, яку вони відтворюють. Щось закинути авторці годі. Книжка привабить читача барвистими згустками мови, закличе разом з авторкою задуматися над тим, «як відрізнити справжнє від фальшивого», «де щира мова любові, а де – просто слова», «як жити, коли твоє серце вже тобі не належить»…

Усе так непросто в цьому житті, й безліч запитань замість відповідей породжують лише нові запитання, стверджує письменниця і запрошує кожного застановитися над ними для себе: не бійтеся!

Не біймося гострих кутів і складних запитань, бо хто ж, як не ми, покликані до обов’язку над ними замислюватися і намагатися розв’язувати «гордієві вузли» своїх взаємовідносин?..