Надія Мориквас

Звичайно, метафора огню золотого, що іскриться із понад 600-сторінкової поетичної антології «Ломикамінь» (ЛА «Піраміда», 2018), не була б перебільшенням до характеристики цієї книги, як і до чину її творців – упорядниць Марії Шунь та Олени Кицан і координатора проекту Василя Габора. Нагадаю, що Марія Шунь як упорядниця антологій вже не раз виступала в парі З Василем Габором, і ми знаємо про добрі наслідки їхньої співпраці. А от щаслива зустріч-розмова поетки-верлібристки з молодою приятелькою Оленою Кицан, дослідницею верлібру, якраз і стала тою знаковою подією, Божим промислом, якщо хочете – що уможливила цей літературний проект. Та скажу одразу: все простіше. Вона, ця метафора, випливає з принагідної ілюстрації. Порівняйте:

Із твоїх долонь – золотий вогонь
і:
Із твоїх долонь – огонь золотий

Навіть проста інверсія, яка не стак руйнує риму, як замінює традиційну «силаботонічну» на внутрішню, дає змогу «зачепитися» за образ.

Верлібр акцентує, увиразнює ваготу слова, яке часом можна вгадати, випорпати з родової пам’яті, бо й у словниках його не знайдеш; яке, наприклад, вразило мене у Драй-Хмари. (Так само, як стала відкриттям для Ігора Калинця поезія В’ячеслава Гука (бо де ж інакше він міг його прочитати, як не на сторінках Антології?)). І, зрештою, чи стала б я шукати серед 222 (!) її авторів насамперед цього поета, якби той же Ігор Калинець не сказав в одному з недавніх своїх інтерв’ю, що «рідко хто з молодих візьме до рук томик, скажімо, Михайла Драй-Хмари» (Золоті ворота Ігора Калинця) А «немолоді» просто забули його.

Отож з Михайла Драй-Хмари (хоч верлібр значно важче цитувати, ніж римований вірш):

***

Ще губи кам’яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть,
ще безматень у вульні велетенськім
не зворухнувся: грузно спить, –
а вже
набряклими повіками за містом
моргає хтось
і пальцями нервово
по ринві стукотить.
Бульвари. Сніг таранкуватий –
як стародавній мармор,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани…
І сльози
(не мої – дубів померклих)
моє обличчя й руки кроплять…

(Ломикамінь, С. 20)

Як ми читаємо антології? Зазвичай – шукаємо у змісті знайомі імена (якщо пощастить – то й своє власне), а потім потрохи – вибірково, поки не прочитаємо чи бодай не проглянемо все. «Ломикамінь» затягує у свій верлібровий вир, відкриває невідомі сторінки відомих поетів, «відкриває Америки» – стільки молодих і ще не знаних авторів пишуть як дихають верлібром. Такий засяг текстів, укладений хронологічно (за роками народження авторів), легше читати «гніздовим» способом, імено – за іменом, і таким робом прочитуючи епоху. Лише принагідні гнізда: Павло Тичина, Михайль Семенко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Тодось Осьмачка, Валер’ян Поліщук… Чи вони знали, що їхні вірші увійдуть колись до однієї, верлібрової антології, що їхні долі стануть ілюстраціями до історії української літератури? Ще одна генерація – шістдесятників – Василь Симоненко…, Василь Стус, Валерій Ілля, Ігор Калинець і поет-дисидент Тарас Мельничук, який задовго до останньої російсько-української війни писав:

Ми ще існуємо
а вже в повітрі
вогненні змії

і босоногі танки
біжать за дівчатами.

(Ломикамінь. С. 139)

Антологія дає зрізи різних епох, різних стилістик –виявляє естетичні уподобання і впливи. Несподівано відкрилося, що мені близькі Марія Кривенко та Оксана Яблонська – лаконічним рефлексійним віршем. Люди одного покоління, однієї естетики? Вразила поезія Павла Вольвача, присвячена Миколі Холодному, за яким вгадується трагедія поета. І ще багатьох-багатьох хочеться прочитати і перечитати.

Ломикамінь

«Ломикамінь» – це своєрідна подвійна апологія – і верлібру, й власне антології – як «репрезентативного жанру нової української літератури» (тут і далі відсилаю до однойменного дослідження Олени Галети). Чи потрібен цей захист? На позір, питання дивне. Але «буря в склянці води», яка зчинилася було на сторінках Фейсбуку після перших презентацій нашої Антології, говорить про інше. «Силаботоніки» виступили проти верлібристів, інші – згадали сумнозвісний радянський вислів «братські могили», яким обзивали колись будь-які літературні збірники. Але «Ломикамінь», як мужня квітка з поезії Лесі Українки «Уривки з листа», чи не першої апології верлібру, – відбувся й розквітнув:

Квітка велика, хороша свіжі пелюстки розкрила,
і краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.

(Ломикамінь, С. 14-15)

«Антології об’єктивізують суб’єктивні уявлення про літературу, коли суб’єктом виступають „уявляючі спільноти” упорядників, видавців і читачів» – стверджує Олена Галета.

Якщо врахувати, що одна з упорядниць, Марія Шунь, сама є поеткою-верлібристкою, то до цієї уявляючої спільноти можна додати ще й автора. І певно, ця подвійна причетність Марії до Антології також сприяє творенню наскрізної єднаючої мелодії, яка робить збірник книгою.

Марія Шунь – родом зі співучого верлібру (хоч каже, що всі ми починали з римованих віршів). Її перші тексти, наскільки я їх пам’ятаю, насичені образами-архетипами, язичницькими символами і християнськими алюзіями. А ще – пророчими візіями, як от у диптиху «Поет» (публікація 1993 року).

Червоною шипшиною покаране його чоло
вибито з-під ніг його рятівне коло
двір його замела кочівна земля
і натомість
у галай-світи
змандрувало з городів його зілля
невідомо у яке і чиє літо
глипає зголоднілий комин люто
на обнесену вечором втому його обличчя
замовклого і на відході
і вже на виході
сажу жбурляє в його тіла білу парчу –
на усеньке людство – з червоними краплями
на аркуш і ручку в його руці
і творить ота сажа на сонці
ген-ген
нові коми та плями –
понад палями його буденних присно україн

Чи ж це – не передчуття власної еміграції і стильової еволюції – до вірша лаконічнішого, підштрихованого американізмами, навіть абревіатурами? Нові вірші Марії несуть нові слова – де живемо – так і пишемо. Потребують виносок чи навіть ремарок – відкривають нам світ, який породив Уїтмена. Найцікавіше там – де неологізми вкраплюються в архетипні малюнки – що з пам’яті. Саме такі поезії увійшли до «Ломикаменя» та попередніх антологій «П’ять Америк» (2018) чи „Аз, два, три… дванадцять – лист у пляшці: антологія авторського зарубіжжя” ( 2009), до її авторської збірки «ООН. 4 цикли поезій» (2009). Як вважає Василь Габор: верлібр надається до ламання будь-яких задумів, до ламання форми – і в цьому його краса.

– Де живемо – так і пишемо, – каже Марія. Ми зустрічаємося з нею переважно у травні, коли Марія приїздить в Україну з новими зреалізованими проектами.

– Розкажи про свій досвід роботи з «Ломикаменем».

– Як народилася ця ідея? Я б, звичайно, сама не наважилася на таку величезну махину – все ж таки 222 автори і обсяг чималенький, ще й маючи гіркий досвід з тими антологіями, де 30-40 авторів – і то не так легко дати собі раду: з авторами треба листуватися, потім ці безкінечні правки, коректура тощо. Але наша молодь – енергійна, ще не набивала собі гуль об різні такі, м’яко кажучи, літературні міни – і от власне Олена Кицан наважилася на такий крок: Маріє, давайте, ми зробимо, я вже ношуся з цією ідеєю стільки часу. Нема в нас системного зібрання верлібрів! – І от Марія, звичайно, була в такому гарному настрої – Львів, гарна погода, «Мануфактура кави» – і я кажу: ну так, звичайно…

– А чому саме 222 автори?

– Могло бути значно більше, але були на те певні причини – банальні і прикрі: ми не знайшли жодних фотографій деяких авторів– настільки вони були непублічні люди, що в гуглі їх нема – і ми вирішили врешті не псувати концепції книжки. До речі, поки ми готували цю антологію – четверо поетів померло…

– Як вибираєш до антології? Це чисто смакове?

– Якоюсь мірою так. Вибираю найцікавіші найзнаковіші речі цієї людини, тобто за якими відразу можна впізнати її стиль.

– Я маю на увазі авторів. Деяких ти знаєш, наше покоління – ще з твоїх львівських часів. А молоді?

– Намагаюся слідкувати, багато читаю, завжди купую нові збірки, зрештою, на інтернеті, на ФБ дивлюся, хто є цікавий, невторинний… Звичайно, є імена знакові для всіх. Природа антологій і збірників передбачає не оминати класиків, але поруч з ними є імена також цікаві, але менш знані. Тобто людина може бути досі невідома загалу, але її твори дуже гарні. Критерія якось одного немає. Тобто рівність вимірюється талантом, а не знаковістю… Може, когось пропустила, всіх неможливо знати. Зрештою обсяг книжки обмежує. 620 сторінок.

– Отже, ти мусиш добре орієнтуватися в літературному процесі… Коли тебе осіняє ідея чергової антології – чи ти розумієш, який труд попереду і скільки твого часу це займе, «американського»? Але насправді мені хочеться знати, як ти живеш на дві країни…

– Я є дуже україноцентрична, кожного дня читаю новини в інтернеті, на ФБ проводжу трохи часу і принаймні я все знаю, що діється з моїми друзями, що діється в політиці. Таким чином в мене нема враження, що я в Україні тимчасово, на час відпустки, бо я тут двома ногами стою. Звичайно, я знаю все, що відбувається в Америці, бо ж поруч телевізор, комп’ютер тощо. Але все ж мої головні зацікавлення тут і мене сюди мій магніт тягне. Тому що таких добрих друзів і цікавих, як тут, я там не нажила. Все ж Америка – іншомовна.

Нью-Йорк це великий мегаполіс, конгломерат різних народів. У мене там близьких друзів немає, тільки ті, що ми з ними на інтернеті сидимо, на телефонах чи на компах. У нашому будинку живе багато українців, бо власником 6-поверхівки є українець з Польщі. Так що наш будинок – то невеликий човник у великому іспаномовному морі, правда, тут не з кожним про літературу можна говорити. В нашому будинку живе художник Михайло Барабаш зі Львова, з яким ми зустрічаємося випадково на вулиці, а до мене на пиво чи на каву заходить раз на два роки. Це мій земляк – ми живемо в одному будинку! Він має дві чи три роботи, одна з них творча, викладацька.

5 Америк

– А твоїх «п’ять Америк» – Юрій Лазірко, Оксана Луцишина, Юлія Косівчук, Роксоляна Вірлан і ти – чи ви далеко один від одного?

– Так, ми спілкуємося здебільшого віртуально. Правда, з Юрієм Лазірком бачимося зрідка на якійсь каві – він працює на Манхетені.

– І він єдиний чоловік в антології «П’ять Америк»*.

– Так, і він відкриває книжку. Як колись колядники ходили, то завжди намагалися спершу чоловіка в хату пускати – це був добрий знак. Може колись як оборонця… І ми його першим пустили.

– Дуже гарна книжка, її легше прочитати та оцінити, ніж «Ломикамінь», бо вона компактна. 

– Ну, це ж не 620 сторінок!

– Власне, я хочу підкреслити цей огром праці, що затрачений на підготовку «Ломикаменя» А відколи ви співпрацюєте з Габором?

– Це партнерство почалася ще 2010, тоді у львівському видавництві «Піраміда», з яким співпрацює Габор, вийшли дві поетичні антології: в серії «Приватна колекція» – „Аз, два, три… дванадцять – лист у пляшці: антологія авторського зарубіжжя” та Антологія поезії 2000 рр. «ЛяЛяК (Львівська Літературна Криївка). Габор сам мені запропонував і це було шансом на тлі моїх тодішніх розчарувань попередніми видавництвами, які мене обманювали… Обіцяли одне, а робили інше, користуючись тим, що ти на великій відстані і не можеш проконтролювати, чи є твої книжки в книгарнях чи немає, приїжджаєш, береш таксі і їздиш по книгарнях, а там твоїх книжок і не бачили, а видавець тобі в листах клявся й божився, що все гаразд, книжки продаються… Тому я вирішила переключитися на «Піраміду», яка справді дбає про вчасне розповсюдження і розвозить книжки по книгарнях. Це ж стосується якості, а Василь Габор як координатор дуже вимогливий, він дбає за свою продукцію, треба віддати йому належне.

– Чи міняється твій усталений ритм життя, коли ти починаєш раптом думати про майбутню антологію?

– Частина мого часу йде на моє функціонування в Америці, тобто на мою роботу безпосередню, яка мені дає якісь кошти – я працюю в реабілітаційному центрі, це відновлювальна терапія, я медик-реабілітолог, а вся творча робота – це вечірній час або вихідні. Іноді важко після роботи, де цілий день на ногах, переключитися на творчість, але намагаюся.

– Мені здається, що в тобі великою мірою живе редактор. Коли сам автор- поет, письменник – впорядковує чужі твори…

– Для мене це найлегше і найпростіше, свого роду хобі, насолода – доторкнутися до автора, трішки відчути, побачити цю людину.

Дякую, Маріє!

 

* Мистецько-літературний альманах. – Львів: Основа, 1993. – 60 с. – С.53.