Віктор Палинський

1. А якщо так?..

…Богдан Чепурко – один із найбільш загадкових сучасних українських поетів. Додам, парадоксальних. Постійно – на людях і, разом з тим, цілком відсторонений, не надто публічний. Приглушено-зворушливий у своїх найвдаліших поетичних сентенціях і, водночас, дещо галасливий у подеяких витворах громадянської лірики (хоч і тут – надійно-професійний). Затворник у певні періоди вироблення своїх текстів і постійний подорожник-непосидець селами західного регіону України в будь-яку пору року або час доби. Спонтанно-сентиментальний, аж на сльозу пробиває, в окремих миттєвостях приватного спілкування, і забутькувато-неуважний, здавалося б, до очевидно визначальних „речей”. Талановитий проникач майже до невтямного у слові й спантеличений „підліток” перед простими поверхневими вимогливостями світу… Підліток-невіглас.

…Скажу більше, оте неодмінне протистояння душі й тіла, що так помітно виканвовується у його способі життя, спостерігаю мало не в кожній ліричній поезії цього мандрівця „ще невідкритими галактиками”. Віддалений від сподіваних і несподіваних винагород і готовий повірити у зненацьку прихильність властьімущих до літературутворящих… Одне слово, його парадокси незліченні, то ж я не беруся їх усіх ось так поспіль перелічити… І так воно є. Напевне?!. Примиритися.

…Припускаю, що це – просто літературні та нелітературні маскарони. Оце так! Маскарони. Читаймо. У цьому щось є. Постійно добирати маски…

2. Невимовне

…Колись я принагідно звисновкував, що „насправдішня поезія, – це, коли незважаючи більше ні на що”. Нині, можливо, хіба що з меншою емоційною запопадливістю, таки готовий повторити це твердження. І такі вірші у Чепурковій книжці є. „Кровінка”.

Невимовне
Уже розлились мої ночі
На три броди, на три шля́хи:
Гляне погляд мені в очі,
Буде погляд той з-під плахи.
Як би хто не лихословив,
Вже давненько все відбулось:
Пише правда тайну повість,
Пише кривда тайну вулиць.
Стане світу в серці тісно –
Вихлюпну його із кров’ю.
Вмиється сльозою пісня,
Стане мовне невимовним.

3. Чепурко

…У таких есеях не схильний особливо захоплюватись біографічним автора. Втім, вгледівши у книжці поезій Б. Чепурка „Кровінка”, Тернопіль, ФОП Осадца Ю. В., 2017 р., 59 с., самовивідний життєпис, найстисліший з усіх, що їх довелося зустрічати, вирішив відверто повторити цей текст. „Богдан Чепурко. Народився 26 серпня 1949 року в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор тридцяти трьох книжок. За пів століття творчих змагань оприлюднив у періодиці понад тисячу різножанрових текстів”.

…А чому б і ні?! Самовивід. Доклалося до особистості. Саме так.

4. „Летять часи”

Насправді та навпрошки; без зайвини: підсвідомі векторні стремління Чепурка нерідко засадничо позначені винятковим авторським талантом поета-контактера. – Коли в поетичних рефлексіях не аж так має значення образно-раціональне, як проникнення в несвідоме; віра. „Бо йде Боже надхнення до вибраних нас”.

Вже день відбувсь: в міжгір’ї зазорівсь,
Летять часи із провалу у провал.
І десь далеко дзвонять угорі
Дзвіночки душ у кронах яворових.
Чи знаєш ти куди подівся світ
Й куди згубилось золоте кресало?

Майнуть зірки з високих потойбіч,
Летить любов запекатись до раю.
Почавшись звечора, впаде на землю ніч.
Й скрипаль на скрипочці в одну струну заграє.

Тут авторське „я” не губиться десь у безконечних просторах, як це могло б здатися. Радше, увіходить, зливається з певним ментальним контактним полем. І „текст” стає спорідненим із пророцтвом; самочинністю, неквапною несподіваністю одкровень й вільним перетіканням…

Гадаю, майже винятковість такого поетичного явища – очевидна та заслуговує на окремі літературні дослідження і психоаналітичні спроби. Хоча, життя – завжди ризик, що його неможливо передбачити.

Йде хаос по вінця налитий
Червоною магмою барв.
Йду я, щоб тебе сотворити,
А ти мене зрадою вдар…

5. Про інше (таки!)

Поняття смерті не є для Чепурка якимось табуйованим символом. Нерідко надибую у його „Кровінці” речі, що свідчать навіть про певну естетичну гру (саме так!) художника з вічністю. „Й обнявшись із життям, йде завжди вчасна смерть”. Талановито, Богдане, але не звісно.

Піду в світи. У зáсвіти. Додому.
Й хоч давно в гріхах своїх розкаявсь,
Не буде більш ніколи вже мене.

Ми були молоді –
Нас ніколи таких вже не буде.

Там ти і я – в посмертні фоліанти,
В непам’ять, в безпросвіття голосне
Атланти йдуть, таланти, скити, анти:
Та тільки там не буде вже мене.

Ці рефлексії явно не підсвічені якимось одверто діловито-містичним осяянням. Але й не полишені напризволяще, як фігури у незавершеній шаховій партії. Вони творять поетично-театральне дійство, що подеколи може добряче пробити на сльозу, одначе в екзестенційному плані залишаючись філософсько-незворушним, тобто, вибудована самісна сценічність місцями відволікає саму художність. Кажу це не для того, що авторові вже слід щодуху мчати навперейми і щось там виправляти, а лише фіксуючи певну якість поетичного хисту; неповторної піраміди неспокою, що належить лише йому. Чепуркові. Художникові.

Навіть, якщо це декорація. Все ж вибагливо вибудована в справжню сценографію. Художній твір. Також.

6. „Від зрад тяжких…”

…Видобута мною із задавненого записника епістолярна думка авторства Василя Стуса про те, що „поезія – знімок душі, фотокартка психічного стану. Царина психіатрії, не мистецтва”. Годжуся із твердженням класика, як із часткою загальної картини; все ж, картини мистецької, наполягаю на незаперечно очевидному! Втім, Чепуркової поезії, зауважував це завжди, цей Стусовий розмисел стосується впритул. Процитую вповні оцей вірш.

*****
Від зрад тяжких піду я в монастир.
Зариюсь в землю, хоч душа небесна.
Мій друже, втихомир війну і мир,
Зимоволітнє й осінньовесне!
Німіє тиша-тиш – й у гріб мій дух гребе
Усе, що нагромадилось з літами…
І ти пішов би на той світ так само,
Але ні тут, ні там не буде більш тебе,
Бо зрада розщепила суть твою
І цільний дух у прах розпорошила:
Знесилила ще ті первісні сили,
Коли ти був в цім світі, як в раю.

Тут, вочевидь, царина – для психоаналізу. Таки-так.

…Відчай від сам-самотності та глибоких розчарувань-ран, безсилля перед страхом безодні; нехіть впоратися з химеріями Босха, з людинопримарами Мунка, деформаціями часопростору Далі зумовили авторську відчайдушність впустити потоки підсвідомості, не конче дбаючи про окремішність метафори та вишуканість художньої мови. Можливо, Фройдівський плин тут самочинно розкрив нам поетову справжність; хоча, припускаю, що це ще одне майстерне втілення ліричного суб’єкта?.. Карколомне? Так.

7. У просторі віршування

…Своїм віршам Чепурко любить давати назви. Чому акцентую? Бо це, мабуть, більше авторське, затаєно-особистісне. Можливо, пов’язано з якимось, знову ж таки, поетовим вирізненим вокалізмом; для читання публічного. За великим рахунком для самої поезії, для читача, це нічого не додає: ні в розумінні змісту, ні у сфері метафоричного освоєння, а подеколи, до певної міри, ускладнює сприйняття, жорстко опредметнюючи його простою відстороненою конкретикою. Я б сказав, притуплюючи ліричні пристрасті у спосіб виведення стержневого поняття за межі вірша. Хіба що, „любов моя – найперша і остання // напише на полях душі мою печаль одвічну”? Саме, „на полях”!?. Ну, що ж… Можливо. Винесено за межі поезії. Як печаль.

8. І насамкінець (не назавше)

Чепурко двічі номінувався на Шевченківську премію. Маючи в чималому доробку добротну та харизматичну поезію. Незненацька. Одначе, найголовніше, для мене, радше, те, що його справжнє лауреатство залишається в духовному триванні… „Кровінки” й наступних книжок. Певен.

9. P.S.

До окремого слова. Кровінка, село на Теребовлянщині Тернопільській. „Кровінкою на Божих устах” Богдан Чепурко називає й Україну, творячи „своєрідну симфонію – пасіонарний вибух позачасових прозрінь” у своїй новій книжці. Погодимось. Віршник довжить свій шлях-гостинець. Незмірно віршуючи. Це щось такого…