Ігор Калинець

Серед поетів, які впевнено увійшли в нашу літературу в незалежній Україні, ім’я Юлії Курташ-Карп не тільки не губиться, але й, навпаки, щораз більш вигранюється своєю зрілістю й оригінальністю. Я мав приємність вітати її талант на початку входження в літературу, слідкую за її впевненим поступом сьогодні.

Нова поетична збірка «Уроки гравітації», що вийшла у видавництві «Каменяр» 2017 року, поважна книга сучасної відомої поетки, яка, нарешті, мусить бути зауважена літературною критикою ( якої, на жаль, майже в нас немає) з того огляду, що вона не тільки засвідчує про тематичне повноголосся, жанрове багатство та високу поетикальність і, як писав Франко, щирість тону. Але також про щось нове в широкому розмаїтті нашої поезії. Недаром в анотації влучно зазначено, що книга – «своєрідна симфонія». Бо справді, вона вихоплюється поза рамки ліричної інтимної розмови, а творить цілі пласти громадянської, філософської лірики, багатотемної розмови серця з читачем, що готовий сприйняти уроки гравітації. Власні гравітаційні поля мусять налаштовуватися в унісон – змусити до того звучання читача, а це немалий талант Авторки. І один з тих моментів – це болючий нерв Батьківщини. Недаремно епіграфом взятий вислів Томаса Джефферсона: «Воістину, тремчу за свою країну…»

Передмова «Місячна соната» самої Поетки – філософський гучний акорд, химерно укладнений перед поетичним текстом: це болісне усвідомлення відходу Батька (книжка присвячена його пам’яті) і науки нашої ідеї, яка «каже нам жити» (Ірина Сеник) понад усе. Ця передмова – висловлення виклику світові, в якому нема нічого надійного – навіть « закони гравітації найхиткіша взаємодія у світі, який ми знаємо». Довженківські яблука українських садів не завжди є доказом цього закону падіння. Осягти науку гравітації не так легко не тільки авторці, але й читачеві, який обізнаний з Поезією, навіть такою інтелектуально насиченою і філософською.

«Втрата батька, пише авторка, неначе затемнення сонця – тривале, моторошне і ціпке у своїй всеосяжній порожнечі. А в цій листопадовій порі так гулко падають яблука в його саду…що усвідомлення законів тяжіння не спричиняє жодного труду, і я, переповнена згустком спогадів, надривно підсвічую його ностальгійну присутність поруч, хапаюсь за почорнілі стовбури , щоб встояти перед кометним вихором розлук на території усвідомленої кораблетрощі ». Такий драматичний настрій книги. Навіть обкладинка приглушено темна, як космічний простір, інколи випадково (бо невідомо з яких розсіяних світляних джерел) висвічує танець двох у тій холоднечі. Єдине щастя прошепотіти коханому: «Не відпускай руки…»

Отож, пам’ятаючи це прохання , прочитуємо книжку, почавши з «Ієрогліфів отчого саду». Цей розділ – збір філософських метафоричних віршів, інколи нелегких до роз’яснень , але завжди переконливо поетичних. Ці «ієрогліфи отчого саду» не мають нічого спільного зі східною поезією. Це, радше, свідчення оголеності, вразливості поетичної картини – паралелі садів едемських і гетсиманських – впереміш із дивовижним багатством асоціацій і мандрів у різні віки і різні світи. Цей цикл складно переказати чи навіть згрупувати вірші за темами. Ця поезія не схожа на традиційні катрени чи сучасне постмодерне віршування. Не знаходжу такого поетичного масиву, від якого можна відштовхнутися. Маємо незнаний нам сплав слів і образів. Але вони ( ієрогліфи) існують у час місячної сонати:

«В ієрогліфах отчого саду,
На аркушах білих снігів…
Врочисто німують наяди,
Кільцюючи крик журавлів.»

Другий розділ «Поміж зорями і хрестами» – це вихід із власного світу у спільний, що зветься Україною:

«Поміж зорями і хрестами
Бездоріжжям високих ідей –
У чуттєвих ієрогліфах драми
Закодовуєм власний імейл.»
«Нація»

Це наша «нескінченна історія». І дуже доречне послання на О.Олеся, що й робить Поетка, – « О, націє, дужа і вічна, як Бог!» Згадаймо посилання на Ірину Сеник, нашу Героїню Світу, на початку книжки у передмові. Національна ідея, гострі цьогочасні проблеми людяности присутні в творчості Юлії Курташ -Карп не лише в її книжках, фільмах і мистецьких проектах, але й у її активній життєвій позиції. Зрештою, у циклі «Франко. Сто літ самоти.» – а цикл публіцистично спрямований подекуди проти наших галицьких лібералів, які хочуть твердий і безкомпромісний світогляд Франка розбавити ліберальною мелясою. Ось один із них – Ярослав Грицак – не може заспокоїтися: «Франко міг стати українським інтелектуалом, а став інтелігентом..» Всього-на-всього . Мусиш відповісти – і в «Галицьких рефлексіях» поетка здобувається на відповідь:

Його не любили. Він геній тепер –
Іван, що вродився поетом.
Бо Сонце, сотворене Богом в четвер,
дозріло біблійним сюжетом.

Бо справді, «Мойсей», «Смерть Каїна» та й інші твори Генія стверджують його інтелектуальну величавість.

Чіткі, громадянські настанови заповідає Поетеса в невеликому, але вагомому циклі «Галичина – Каневу». Добротна аналітичність і раціоналізм з одробкою іронії та самоіронії виказують у ній мислячу душу, яка фокусує слово через призму близької їй «філософії серця».

Легкість, віртуозність, вміння перепрочитати творчість колеги по перу виявляє Авторка у циклі «Присвяти» ( Із виру знайомих метафор – в пастельні відтінки доби). Тобто вміння вловити у їхній творчості щось не тільки індивідуальне, але й те, що засвідчує наш час. Не можу оминути присвяту «Невольнича муза Ігоря Калинця». Це справді шедевр жанру, настільки достеменно переданий зміст творчості поета, що додати годі:

Співає муза лагідно
як серпень за журавкою,
на тих валах покривджених….
І звідти – ані руш!

Дякую! Й інші письменники, схарактеризовані у «Посвяті», могли б так сказати.

Звичайно, неможливо оцінити всього надбаного в книжці. Але навіть отого похапцем вихопленого могло б бути достатньо, аби ствердити, що Поетка утверджується від збірки до збірки – і ми подивляємо той ріст, що вартий повнішого і глибшого опрацювання сучасної кричної думки. І пригадуючи своє попереднє слово про те, що Юлія Курташ-Карп є серйозний поет: своєю розважливістю, мудрістю, цілеспрямованою житейською позицією, поетичним кредо, майстерністю вислову (мова метафорична) – можу повторити: «…з усією відповідальністю стверджую і тішуся, що маємо справу з Майстром».

Advertisements