Сергій Жадан. Інтернат [Текст] : роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

Ярослав Поліщук

Писати про війну на Сході України стало в сучасній українській літературі популярним і навіть модним заняттям. Перша хвиля воєнної літератури припала на 2015-2016 роки. Це були в основному твори, написані за гарячими слідами подій – вони або спиралися на свідчення учасників кривавих подій, або були безпосередніми спогадами тих, хто пройшов крізь вогонь. На черзі, отже, створення текстів, які б запропонували оцінку війни з певної дистанції, з певною дозою рефлексії над тим, що відбувається, не лише з емоційними оцінками побаченого й пережитого. Чи такі твори народжуються вже, чи народяться в найближчому майбутньому? Який матимуть резонанс у суспільній думці, чи сягнуть рівня великої літератури? Поки нелегко відповісти на такі питання.

Простіше говорити про те, що маємо наразі. От маємо новий роман Сергія Жадана. Про нього багато говорять, його широко рекламують у медіях. Скидається на те, що це головний роман про війну 2017 року. Два провідні маркери важливі в цьому контексті – тема і автор. Щодо теми вже сказано: війна витіснила іншу тематику, це данина часові та гарячій затребуваності читаючої публіки. Щодо автора – найкраще, коли це буде постать невипадкова, знакова. Сергій Жадан – власне кажучи, такий автор. Віддавна письменник володів неабиякою харизмою й суспільним авторитетом. Ув останні роки він не раз активно впливав на перебіг подій – через свою громадянську позицію, через гуртування інтелектуалів, яких об’єднував заради ідеї примирення, через причетність до соціальних ініціатив на теренах Донбасу. Народжений у Старобільську на Луганщині, упродовж цілого життя пов’язаний з індустріальним Харковом, Жадан органічно сприймає ментальність людей українського Сходу: у його творах такі персонажі зображені не без співчуття й певного сентименту. Не випадково він став одним з найавторитетніших представників культури цього регіону – принаймні, в очах активної частини суспільства, інтелектуалів та молоді. Його виступи мають незмінний успіх у такої публіки, а погляди письменника, висловлені під час зустрічей з читачами, безсумнівно чинять серйозний вплив на свідомість української молоді. І хай образ поета-медіума, поета-пророка давно спрофанований, то автора «Інтернату» все-таки сприймають з посиленою увагою. Суспільні очікування в його випадку досить-таки високі. Мабуть, невиправдано високі, наївні у своїй основі, але такі вже є реалії пострадянського світосприйняття: від політиків, письменників чи журналістів сподіваємося мало не чудес, тоді як самі охоче розписуємось у повному безсиллі змінювати обставини навколо себе.

Отже, «Інтернат» – роман про загадковий Схід України, про ментальність його населення, про драматичний злам останніх років у долі Донбасу. Письменник пропонує погляд на ці проблеми, так би мовити, зсередини: його герої всуціль представляють населення донецької глибинки, тобто в певному сенсі це однорідна маса, хоча внутрішньо таки розділена, як свідчить автор. Письменник обирає конкретний локус – малу людину в малому географічному пункті. Звісно, є у творі й масові сцени, виписані цілком пластично, з чіпко вихопленими деталями (краще вдаються авторові деталі побуту чи пейзажу, ніж епізодичні персонажі), проте вони виконують радше роль декорації для образу головного героя. Акцію роману локалізовано у досить-таки тісному вимірі: її представляють три дні з життя персонажа, проведені у відносно невеликому просторі, який, проте, виявляється розділеним свіжоокресленою лінією фронту, що неймовірно ускладнює пересування в терені.

Головний герой роману – тип принципово негероїчний. Це Паша, вчитель української мови, слабкий і збайдужілий інтелігент. Обставини війни примушують мобілізувати залишки волі цього персонажа, скерувати їх на порятунок племінника, якого слід забрати зі знищеного війною інтернату. Це й визначає сюжетну рамку роману «Інтернат»: перехід Паші через небезпечну зону, досягнення мети та повернення додому. Автор вдало експлуатує архетип дороги, який проявляє сутність героя, але також ідентифікує його оточення.

Слабкість, пасивність, безініціативність Паші симптоматична. Вона, з одного боку, є наслідком радянської асиміляції особистості – а принагідні екскурси в минуле героя, які подано в тексті, виявляють деталі його життєвого вибору й мотивують вдачу та характер. Сірий та безрадісний побут, супроводжений постійним безгрошів’ям та родинними сварками, оточував його змалку, і обумовив характер персонажа. Не зовсім зрозумілий вибір професії вчителя (автор не подає безпосередньої мотивації), проте можна здогадуватися, що він так само викликаний практичними причинами. Адже вчительська робота все-таки стабільніша й краще оплачувана, ніж проста фізична праця. Українська мова на Донбасі – мова мертва й зайва, тому можна сприймати професію українського філолога ще й як «легкий хліб» – щоправда, так могло видаватись у довоєнних умовах, тепер усе змінилося. Життєва позиція Паші, який соромиться власного фаху, тут досить-таки виразна, це вказівка на непотрібність і зайвість України у просторі, в якому точиться романна акція. Враження, скажемо щиро, контраверсійне, але автор може потрактувати його як безпристрастний реалізм щодо матеріалу, який зображує. Той факт, що роман Сергія Жадана написано українською (з невеликим домішком російських слів, суржику та матюків), ставить твір у категорію Інших, що оприявнюють рацію меншини та її витісненої із загального дискурсу правди.

Проте втягування терену у воєнний конфлікт ставить героя в ситуацію драматичного вибору. Акт цей тим більше непростий, що Паша завжди в попередньому житті успішно симулював подібний вибір. І в нових обставинах він має добрі заготовки для симуляції. Зовнішніми виправданнями пасивності є фізична неповносправність (пошкоджена рука не може тримати зброю) й вказівка на вчительську професію. Герой позиціонує себе поза громадянським конфліктом, він прагне заспокоїти сумління (яке вряди-годи чинить тихий бунт у його голові) тим, що стоїть понад поділами й виконує важливу суспільну місію. Це нелегко, бо руїна – в донецьких містах і в душах людей, що трапляються в дорозі, – вперто нагадує: винні всі, зокрема й ті, хто мовчав, пересиджував у загумінку та уникав відповідальності за безчинства.

Жадан уникає епічності й однозначних оцінок ситуації. Його твір нічим не нагадує культові романи про війну. Численні описи зруйнованих кварталів міста, промзон, пустирів тощо – це не стільки реалістичні пейзажі, скільки символічні картини руїни. Недаремно в них домінують не зорові образи, як слід було би сподіватись, а настирливе запахове відчуття: героєві незмінно пахне в цьому терені «псятиною», тобто духом розкладу й загнивання, духом невідворотної смерті, що чигає за його плечима. Зображуючи покинуті індустріальні об’єкти, зруйновані станції, запущені й спустошені міста, де люди ховаються від бомб у підвалах, Сергій Жадан незмінно акцентує ті деталі які вказують на порожнечу, руїну й безнадію на місці колись процвітаючих міст. Серед кольорів домінують чорне і біле, причому типові барви зими тут набувають традиційного символізму кіно в стилі ретро – ніби повернення в минуле, яке в реальності неможливе. Серед запахів – «мокрої псини», що ідентифікується із запахом смерті. Серед звуків – рев машинних моторів або відлуння гарматних пострілів.

Перебування в таких пейзажах незатишне й згубне для психіки, тому герой прагне якнайшвидше покинути цей відкритий постіндустріальний простір. Однак він має й постійний внутрішній дискомфорт, викликаний неодмінним враженням «інтернату». Можна сприймати образ інтернату принаймні в кількох значеннях. Насамперед – як психологічний комплекс, задавнену образу, ресентимент. Виховані в інтернаті, позбавлені батьківської опіки й справжнього тепла, «казенні» діти великої країни стають назавжди заручниками свого виховання. Вони звикли до сирітства й ущербності, тому й у дорослому житті уникають відповідальності, поводяться неадекватно й інфантильно. Вимагати від них самостійності не можна, натякає автор, який назагал сентиментально сприймає таких персонажів, хоч і не без винятків. Схоже, герої «Інтернату» затримались десь у підлітковій фазі самоусвідомлення, і цю свою інфантильність просто спритно приховують за красивими словами та жестами. Їм подобається жити у своїй маленькій шкаралупі, бо вихід поза її межі ризикований, а в довколишній дійсності на тебе чигає чимало небезпек. Вихід поза межі цього освоєного простору обертається безумовним шоком. Представлений у романі індивідуальний досвід одного героя стає таким шоком, хоча й зображеним дещо лагідно й поверхово – майже без брутальних та натуралістичних сцен, на які можна було би сподіватися у творі про війну.

Шкода, що серед героїв Жаданового роману – навіть другопланових, не кажучи вже про головних – не знаходиться тих, хто б утверджував інший образ Донбасу – свідомого й вольового. Лишається гірке враження: Україна для Донбасу є іншою, чужою, далекою – достоту так само, як українська мова, яку викладає головний герой, – своєрідною латиною, мертвою й непотрібною. У цьому песимістичному враженні не хочеться погоджуватися з автором. В ідейному плані «Інтернат» Сергія Жадана, як нам здається, викличе розчарування в активного, соціально заанґажованого читача. У художньому ж сенсі – це добра, пластична, не надто обтяжена лірикою, проза, яка читається з незмінним інтересом.