У різдвяний час хочеться поділитися есеєм Івана Денисюка “Торжество святого збору”, назва якого говорить сама за себе. Цей текст вперше опублікували ми – студенти філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, редколегія газети «Ярослов» – ще на межі 2004-2005-го. Минуло трохи років, і тепер, коли часопис “РіЧ” републікує цю статтю, бачимо, що її актуальність, наукове значення, стилістична легкість і тепло – не те, що не втратилися, але й набули нових сенсів, настоялися.
Іван Денисюк (1924–2009) – професор Львівського університету, який цікавився літературою і фольклором, любив життя і студентів, поїздки до Гуцульщини, польові дослідження і теоретичні узагальнення. Глибокий і неформальний вчений, а також приємна і дотепна людина.

Данило Ільницький

Іван Денисюк

Небо засвітило лампаду. Першопромінь зорі поцілував синій сніг на землі, і на цей світофарний сигнал святовечірня містерія розпочалася. Сім’я у повному зборі засідає за стіл, заставлений дванадцятьма сакральними стравами.

На початку всього сущого був Вогонь. Поєднання його з Водою дало таїнство народження. У мітологічній колядці на вишні-прадереві “свічечка палала, із неї іскра вогню впала, з іскри ріка стала, у цій воді сам Господь купався…” Українську коляду як свято благословляє новий живий вогонь. На Гуцульщині добувають його прадавнім способом – тертям сухої деревини об деревину. Вмістилище для варіння святовечірніх страв засвічував вогонь малий хлопець. На закінчення свят зимового циклу рисували крейдою на дверях солярний знак в оточенні двох ялинок:

Хрест у крузі означав сонце, гілки на деревах життя – кількість членів сім’ї. Цей ієрогліф, ці “різи” можна прочитати так: у сім’ю прийшло сонце. Первісне значення язичницького свята – народження (різдво) нового сонця. Першим християнам нелегко було розстатися із споконвічною язичницькою символікою вогню і води як творчими первнями, і вони її перенесли на тлумачення таїнства народження Ісуса Христа за апокрифічною повістю персіянина Афродитіяна, що її використав Іван Златоуст, зачаття Матері Божої, яку порівняно з джерелом, сталося від поцілунку великого Сонця. За провідницею-зорею звіздослови-волхви мандрують, аби поклонитися новонародженому Богочоловікові у Вифлеємі. До речі, один із трьох волхвів, за цим апокрифом, був художником, який з натури намалював портрет Матері Божої. Волхви дають і словесний образ діви Марії: “на зріст висока, молода, білолиця, з розпущеним буйним волоссям, гарно одягнена…” Схематичні рисунки сцени народження Христа збереглися з VI сторіччя. Найстаріший поет християнського Сходу Єфрем Сирін (народився коло 379 року) залишив по собі 27 гимнів Різдву Христовому. Тоді величальні різдвяні пісні з’явилися і на Заході й стали першоосновою церковних колядок.

Старі українці ще в дохристиянські часи під час свята народження нового сонця співали щедрівок (це унікальний жанр у світовому фольклорі). Спершу вони, на думку М. Драгоманова, були гімнами язичницьким богам, відтак князям, а згодом демократизувалися настільки (цей процес демократизації називають евгемеризмом), що стали величати господаря і його сім’ю, їх труди і набутки.

Цей заможний господар – ясний місяць і його благочестива сім’я – зорі – поставлені в епіцентр Космосу. У гості до них у язичницькі часи приходили посланці Неба – “три товариші” – сонце, місяць і дрібен дощик – сили вогню, тепла, світла й вологи як запоруки життя. У християнську добу за столом українського господаря засідають Ісус Христос, Мати Божа й ангели. Ісус Христос частується вином, мати Божа – медом, а більш демократичні хлопці-ангели – не гордують горілкою. Зрештою, фізичною працею святі допомагають у господарстві: Ісус ниву оре, а Мати Божа йому їсти носить. Світські мотиви щедрівок (а були щедрівки філософського змісту, наприклад, про походження світу, а також про лицарські походи, “воєнну енергію” (М. Драгоманов), русичів тощо) зливаються з євангельськими, з наївним реалізмом апокрифів.

На свято Різдва “небо і земля – ангели і люди – торжествують”. Ангелів – посланців неба – замінили колядники родом із веселих скоморохів. На їхню високу місію вказують слова колядок “від Бога гості все й коліднички”; “божі ангели”, “а ті йангелі все колідники”. Колядники прийшли не тільки “дім звеселити”, а й внести у нього святість. Прикметно, що під час епідемії холери навіть літом ходили колядники – в обколядовану хату пошесть доступу не мала. Ці зореносці (приходили вони із “звіздою”), наспівували здоров’я фізичне і духовне. Інституція колядників як молодецької ватаги – святоносців слова Божого – найповніше збереглася на Гуцульщині, зокрема у Криворівні, до речі, під орудою випускника нашого університету Василя Зеленчука, який виконує функцію берези. Береза – від італійського слова “breaza”, що означає керівника, начальника гурту. Перед походом із колядковими співами їх носії проймаються почуттям святости. Вони сповідаються в церкві, уникають жіночих спокус, бо инакше їх за кару заставлять цілуватися з мітлою або лопатою. Хлопці у пишній гуцульській одежі, з бартками, колядки виконують в енергійному ритмі, пританцьовуючи (“плєс”). Збір грошей іде на церкву. Закінчивши свою високо побожну місію, дозволяють собі забавитись: “Скрипка грає, дзвінки дзвонять, а трембіти чути – то забава колідницька, то так має бути…”

Є особливий інтимний чар Святого Вечора, торжества Різдва Христового. Чар родинного вогнища, від якого тепліє навіть лютий мороз і лагідніє хижий вовк, бо і вони за звичаєм запрошені у гості – непереможна святість традиції, подиху правіку. Ніколи так не смакує риба й кутя з медом, як на святу вечерю при свічах, у гроні сім’ї, після молитви до першої зорі й до Бога й пресвятої Богородиці. Риба, варене зерно, мед – це прапервні атрибути виживання тих наших далеких предків – риболовів і збирачів диких бджіл у бортях, які вже вирощували збіжжя, вміли варити зерно, але ще не додумалися молоти його на борошно. Прасенс магії традиції полягає у тому, що це торжество Святого Збору. Вислів “Святий Збір” як синонім Різдва знаходимо у колядках. Він вкладений в уста ангелів або самого Бога, які йдуть у дім господаря перевірити чи “к Святому Збору” готуються так, “як давно було із предовіку”, тобто, чи додержуються традицій виражених сакральними стравами, а головне, – “ци гаразд си тут люди справують”, – чи додержуються моральности, чи нема між ними розбрату.

Ідея єднання, альтруїзму, взаємної любови пронизує справіку й понині святовечірні обряди. Ксенофонт Сосенко про це пише так: “Отся любов другого і взаїмна любов, в ім’я якої збирається на Україні на Різдво кожда рідня, є одною з найбільше зворушуючих старосвіцьких різдвяних ідей. Вона найбільше гармонізує з ідеалами свята Різдва Христового і своїм здвоєвним містицизмом володіє над кождою українською душею та з’єднує для святоріздвяного часу і найхолодніше серце. Вона дає спонтанічний імпульс до святовечірнього родинного збору і через неї, в значній части, удержується святочний підйом душевний і сердечний настрій через усі свята”*.

Виникнувши з потреби племінного єднання, ідея Святого Збору відтак поступово проєктується й конкретизується як ідея національної соборности українського народу, його державности.

Передрук за: Ярослов. – № 2. – Грудень 2004 – січень 2005. – [Студентська газета філологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка.]


* Сосенко К. Культурно-історична постать Різдва і Щедрого Вечора. – К.: Сінто, 1994. – С. 176-177.