Надія Мориквас

Ми говоримо про великоформатне полотно невідомого художника XVIII століття, яке вважається шедевром. Львів’яни, яким пощастило побачити відреставровану картину “Вінчання князя Миколи Радзивілла з Катериною Гонзаго”, виставлену в залі Музею етнографії та художнього промислу упродовж травня, захоплені (інша річ, що не так вже й багато людей вчасно дізналися про виставку – про це пізніше). Для молодого, та вже досвідченого, реставратора Олега Карапінки презентація відреставрованого полотна стала першою публічною демонстрацією його праці.

– Отже, Олеже, картина з незвичайним сюжетом… На ній зображено попереднє вінчання князя Миколи “Чорного” Радзивілла з Катериною Гонзаго (Габсбург), що відбулось 5 липня 1553 року у Відні. Микола Радзивілл представляв на вінчанні свого сюзерена, короля Польщі Сигізмунда ІІ Августа з донькою імператора Священної Римської Імперії. Сигізмунд ІІ Август з певних причин не міг бути присутнім на зарученні, тому делегував для цього Миколу Радзивілла. Це свідчить про формальний характер цього шлюбу, який був типовим політичним союзом для скріплення стосунків імператора Фердинанда І із Сигізмундом ІІ Августом та інструментом запобігання союзу імператора з московським царем Іваном IV Грозним, спрямованого проти Польсько-Литовської держави). Чи застановлялися ви над цією незвичайною колізією, коли бралися до роботи?

– Річ у тому, що історія тієї роботи чи те, що на ній зображено, для реставратора є не таким важливим, як те, з яких матеріалів вона створена. Для того, щоб реставрувати картину, треба насамперед орієнтуватися в її структурній будові. Зображення є важливим, якщо твір виконано за певними канонами – як, наприклад, малюються ікони: та рука святого має такий жест показувати, а ця – такий. І якщо на іконі втрачено фрагмент, а замовник вимагає реконструкції (відновлення цього фрагмента) – тоді так, реставратор мусить знати ті канони, ту історію тощо.

А в нашому випадку історією та атрибуцією картини займався мистецтвознавець, керівник Львівської філії Національний науково-дослідний реставраційний центр України Тарас Мирославович Откович, який поділився зі мною своїми висновками.

– Насправді це було попереднє вінчання, з “двійником” нареченого, це так цікаво… Це мені нагадує роман Галини Пагутяк “Магнат” – про польського і українського гуманіста магната Яна Щасного Гербурта і його ритуального двійника Северина Никловського, який відіграв на похоронах свого сюзерена роль самого покійника.

– Я розумію, що людей захоплюють історії, насамперед вони отримують задоволення від їх візуалізації, уявлення та домислення. А реставратор має справу з технічними нюансами, він мусить знати як максимально ефективно “витягнути” зображення, щоб воно було чітким, цілісним і експозиційним.

Що характерно – картина “Вінчання князя Миколи Радзивілла з Катериною Гонзаго” надійшла на реставрацію у незадовільному стані: підрамник деформований, половина горизонтальної планки хрестовини втрачена.

Основа твору складається з трьох зшитих між собою вертикальними швами частин лляного полотна. В результаті візуального обстеження було виявлено, що твір вирізано по периметру з композиції більшого розміру. Картина попередньо дубльована на додаткову полотняну основу. Зв’язок авторської основи з дубляжним полотном частково втрачений.

Структурний та мікрохімічний аналіз виявив присутність попередніх реставраційних доповнень ґрунту, що відрізняються складом та колористикою від авторського. Світлова мікроскопія поряд з аналізом на водостійкість показали, що авторський ґрунт є малощільний і крихкий, що може свідчити про часткову втрату в’яжучого.

При обстеженні твору в ультрафіолетових променях було виявлено світіння старої реставраційної лакової плівки зелено-оливкового відтінку по всій поверхні живопису (ймовірно дамарний лак), під якою проглядаються темні плями пізніших реставраційних доповнень фарбового шару; особливо масштабними є доповнення у верхній правій частині та на поземі картини.

Згідно із затвердженим на реставраційній раді завданням було проведено цілий ряд операцій, насамперед – дезінфекцію картини; твір демонтовано з аварійного підрамника; виконано укріплення ґрунту та фарбового шару; усунуто попереднє дубляжне полотно і залишки дубляжного клею зі звороту авторської основи. Також ліквідовано деформації та доповнено дрібні втрати авторського полотна; виконано повторний дубляж твору та розтягнуто на підрамник музейного типу; підведено реставраційний ґрунт у межах втрат авторського. Усунуто попередні потемнілі реставраційні тонування і реставраційну пожовтілу лакову плівку; нанесено захисний шар лаку; виконано тонування в межах втрат фарбового шару, близьке до авторського, та проведено повторне лакування. Змонтовано легке декоративне обрамлення… Твір набув експозиційного вигляду.

Тобто всі твори переважно мають основу – полотно або дерево; ікона найчастіше малюється на дошках: як ось ця свята Варвара з житієм – то мене вже нагородили наступною роботою…

– Принаймні зможете працювати навіть сидячи, бо ікона вміщається на поверхні вашого стола…

– Так. У випадку з “Вінчанням…” – висотою 2,5 м, шириною – 1,7 м– я використовував спеціально змонтований широкоформатний стіл: у вертикальному положенні картина займала дві третини цієї стіни, тому в деяких моментах мені допомагали колеги – Леся Гливка, Роксолана Мокрій, Олеся Бучинська, Анастасія Боднар.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Ми розмовляємо в просторій майстерні з доволі високою, як для келії, стелею. Львівська філія ННДРЦУ розташована в колишньому Вірменському монастирі; потрапити до її реставраційного відділу без провідника неможливо. Здається, цілий лабіринт коридорів і переходів спеціально створений для того, щоби ніхто без нагальної потреби не відривав від роботи художників-реставраторів, які апріорі були покликані на цей світ з потреби реставрувати (тобто рятувати) давні ікони, а вже згодом – світські твори, як от “Вінчання князя Миколи Радзивілла з Катериною Гонзаго”.

– Як це відбувається, тобто як потрапляють твори в майстерню реставратора?

– Протягом року ми їздимо у відрядження в музеї, в яких є аварійні твори, або твори, які вимагають консервації (інколи ми не реставруємо повністю твір, а консервуємо, щоби він далі не руйнувався). При цьому деякі роботи відбираються і вписуються в річний план – музей привозить їх до нас. Картина “Вінчання князя Миколи Радзивіла з Катериною Гонзаго” є частиною експозиції Волинського краєзнавчого музею (відділення у замку Любарта).

– Тобто ви заздалегідь знали про “Вінчання…”?

– Я не знав, бо працюю тут недавно, і ці плани були складені ще до мене.

Я працював до того у Львівській Національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького і вже мав досвід роботи з такого формату картинами.

– Тобто вони вас не лякали. Маю на увазі великогабаритні і багатофігурні картини. Які тут складнощі?

– “Заблудитися “ неможливо, для мене все було очевидним, тому що на художньо-реставраційній раді, на якій присутні усі реставратори і науковці нашої організації, було затверджено запропонований мною план дій і обговорено всі можливі і неможливі нюанси і специфіку.

– А як ви вибирали професію? Чому саме реставратор? Себто художник, який зазвичай залишається за лаштунками…

– В мене це відбувалося так… Мої обидва дідусі, не дотичні до якоїсь творчості, були талановитими в своєму роді людьми. Один з них був столяром, а другий просто брався за все, що його цікавило, і результат завжди був позитивним. Якось я зауважив, що у нас вдома на образі Матері Божої з Ісусиком – є нанесена грифельним олівцем сітка. Я питаю дідуся, а що це таке?– А то я колись пробував копіювати образ, тому розграфив на менші квадратики, щоби було легше переносити зображення; так робили художники, коли переносили зображення зі своїх ескізів на стіни для виконання фресок. Мене так зацікавив тоді, я ще малий був, сам технічний бік справи, що я теж захотів спробувати. Мені вдалося, тому що так набагато простіше копіювати зображення, я розумів, що щось умію за допомогою такого нехитрого прийому. Це було в класі першому. А коли я був десь у класі п’ятому– міняли дах в нашій сільській церкві і повністю робили розписи. І це теж було дуже цікаво, я з дідусем ходив туди дивився на той процес; спочатку чоловіки зі всього села приходили і робили грубу роботу – міняли перекладини на даху, піднімали, домуровували, а тоді приїхали професійні художники. І вони спочатку керували штукатурними роботами, а потім уже всю підготовку – нанесення шарів ґрунтування, нанесення рисунку – виконували самі. Вже чоловіки з села не приходили, але я далі собі прибігав до церкви і дивився: що ж вони там роблять, бо цікаво. Один прийом я вже знаю, а вони як роблять? Я виходив на риштування, я вже був свій, мене знав старший художник групи, він казав: Олеже, ти собі тут сиди, дивися, теж колись будеш художником. Я пробував щось перемальовувати.

З самого початку я не хотів бути реставратором, навіть уявлення не мав, що є така професія. Я хотів бути художником!.. Поступив у коледж імені Івана Труша. А ще абітурієнтом ходив до свого першого викладача на підготовчих курсах Бориса Івановича Іваніва – завідувача відділом реставрації.

У мене був вибір. Я міг йти на ковальство, на різьбу по дереву, але якось вже зорієнтувався, тому що був присутній постійно у відділі реставрації, бачив чим займаються студенти, і теж захотів стати реставратором.. Після коледжу поступив Львівську Національну академію мистецтв для здобуття ступеня магістра. Великим моїм досвідом була магістерська робота, яку виконував у монастирі монахів студитів, при церкві Св. Архистратига Михаїла. Ми отримали там дипломні роботи і ходили туди їх реставрувати, тобто там у нас проходили пари. Викладав у мене Володимир Петрович Мокрій – художник-реставратор вищої категорії. Після захисту диплому ми ще залишились в монастирі проводити приватну реставраційну практику – нас було п’ятеро одногрупників – в тій монастирській майстерні…

– Отже, у вас вже була (ще одна) монастирська майстерня, і то в буквальному сенсі. Мабуть, це сприяє зосередженості реставратора, який має бути точним, як хірург, бо в реставрації найголовніше – не пошкодити (вислів відомого реставратора Лева Скопа). Адже він покликаний відновлювати, рятувати шедеври. З іншого боку, цей монастирський дух, певно, впливає якоюсь мірою на формування романтичного образу реставратора, дещо ізольованого від світу, принаймні від слави і популярності…

– Таку ізоляцію найкраще “розривають” презентації відреставрованих нами творів. Правда, часто на відкритті виставки керівники музеїв забувають надати слово реставраторам, які, після авторів давніх творів, є найбільш причетними до того, що виставка відбулась на гідному рівні. Ще одна несправедливість у професійній практиці полягає ось у чому: один реставрує твір 16 століття відомого автора, на якому не було особливо складних процесів, а другий – працює над твором 20 століття невідомого авторства, а там робиться таке, що не передати словами, скільки туди вкладено зусиль та енергії. Публіка же зрівнює вагомість роботи одного і другого через часову приналежність чи авторство твору першого… Та для художника-реставратора такі речі не повинні мати великого значення, як, наприклад, для лікаря не має бути важливим соціальний статус пацієнта.

Інколи причиною такої ситуації, що ми залишаємось “в тіні”, і про унікальність та специфіку нашої професії мало хто знає, – є надмірна скромність самих реставраторів. Так і хочеться закликати: “Шановні колеги, виходьмо “на світло””!

– То не кожну відреставровану роботу виставляють?

– Так сталося, що “Вінчання…” стало четвертою такою виставкою за останній час. А взагалі подібні виставки відбуваються з ініціативи директорів музеїв і дуже рідко. Важко знайти кошти на експозицію. Крім того, треба знайти “вікно”, вільний зал на два місяці.

– А я думала, що при кожній нагоді – щойно якась цінна картина виходить після реставрації в Центрі – її показують у львівських виставкових залах…

– Так би мало бути, тому що потім відреставрована картина “поїде”, і це вже стане неможливо. “Вінчання…” експонуватиметься вже у Луцькому замку.

– Напевно, такі виставки не є вигідними у фінансовому вимірі. А все ж чотири з них відбулися останнім часом. Розкажіть трохи про них…

– Це насамперед робота Лукаса Кранаха Старшого – портрет вельможі Йогана Ангальт-Цербста – єдиний твір цього австрійця, художника європейського значення, що залишився в Україні. Його було виявлено при спробі незаконного вивезення з країни… В грудні минулого року в Палаці Потоцьких і відбулася презентація одного шедевра, під час якої відбулося вручення недержавної нагороди “Архістратиг Михаїл” за найбільші досягнення в галузі реставрації, вивчення та збереження національної духовно-мистецької спадщини. Нагороду отримала в.о. завідувача нашого відділу – Олександра Гливка, художник-реставратор першої кваліфікаційної категорії Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України, яка і виконала реставрацію “Портрета Йоганна Ангальт-Цербста”.

Восени 2016 року до Львівського історичного музею після довгих поневірянь повернулися два весільні портрети (диптих) Розанди Лупул і Тиміша Хмельницького, які викрали з музею на початку 1960-х років. Їх знайшли в детективний спосіб. 14 лютого цього року, на День закоханих була виставка цих портретів – під назвою “Закохані повертаються”. Дуже невелика виставка в Історичному музеї. Було мало преси.
Ще була виставка “Відреставровані шедеври” – більше 10 робіт з різних музеїв, я також брав там участь – в Музеї історії релігії в кінці 2016 року. Повторюю, це так сталося, що кілька виставок отак купкою відбулися. А насправді буває одна виставка на рік, або взагалі нема. Або виставки роблять тільки музеї, куди повертаються відреставровані нами твори – наприклад Луцьк робить невеличку камерну виставку з таких робіт.

– Бачите, я була впевнена, що знайду в інтернеті масу інформації про подібні виставки і взагалі про роботу львівських реставраторів. На жаль, її дуже мало. Думаю, ви самі повинні створювати ажіотаж, робити промоцію кожній значимій речі, яка має бути побаченою, відчутою і оціненою якомога більшою кількістю людей.

– Маєте рацію. Інколи приходить твір, і ми відразу бачимо: його треба показати! Та й наш керівник – він і історик і мистецтвознавець – Тарас Откович –завжди підкаже.

– Олеже, ви маєте практику реставрації різноманітних творів – і стінопису, і живопису, і скульптури… А чому саме надаєте перевагу?

– Справді, намагаюся звужувати свою діяльність до якоїсь певної специфіки. Тобто охоплювати все, як мій дідусь, цікаво, але нереально… Найбільше мені подобається олійний живопис, тобто живопис на полотні.

– Ви відчули, що ви на своєму місці?

– Так, вже давно!

Advertisements