Оксана Денис

Краса врятує світ. Ця накопичена віками істина відклалась в побутовій культурі українців, яку вони пронесли протягом тисячоліть ще з трипілля і до наших днів. Вона в українській сорочці, рушнику, килимку, розмальованих церквах і хатах, різьблена на дерев’яних елементах побутових речей та архітектури. Ужиткове мистецтво України багате різноманіттям взорів і кольорів та насичене незбагненними письменами наших далеких предків.

Коли Ірина запросила на відкриття свого невеличкого «Музею українського народного мистецтва» в невеличкому містечку Ханенбах консула України в Німеччині у Франкфурті, він зі здивуванням сказав: «О, це перший український музей в Німеччині». Сталося це після її дворічного перебування в Німеччині, а почалася ця історія в далекому 2009 році, коли німецький клуб «запорожців» приїхав в Україну відвідати «маму» легендарного українського виробника ЗАЗ в Запоріжжі. Щоб чутися впевненіше на чужих теренах, знайшли в інтернеті клуб «горбатих» запорожців у Львові, який з радістю погодився взяти участь у такій пригоді. Двотижнева подорож по Україні зі Львова через Київ, Запоріжжя, Азовське море та Крим дала змогу українцям показати друзям з Німеччини всю красу свого рідного краю. І власне тут сталось непередбачуване – Ірина, яка сіла штурманом до Бернда, одного з німецьких учасників автопробігу, закохалась. Зі взаємністю. Через два місяці була подорож українських ЗАЗ‑965 по Європі, де тепер вже Бернд був штурманом на Ірининому запорожці. Завдяки цьому 10 українських запорожців побачили найгарніші місця Словаччини, Чехії, Австрії, Німеччини, Франції, Бельгії, Люксембургу та Польщі, а Ірина впевнилась у своїх та Бернда почуттях.

Через рік вони одружились, а їхня шлюбна подорож на Бернда «вухастику» ЗАЗ-968 довжиною 16 тис. кілометрів пролягла через 26 країн навколо Чорного та Каспійського морів, кінцевим пунктом якої був форт Шевченка в Казахстані. Ірині довелося переїхати жити до чоловіка – адже вона була практично на пенсії, в той час як Бернду було до пенсії більше 15 років. Це був для неї стрес – ніколи не планувала виїжджати кудись з України, а тим паче на постійно, але Бернд обіцяв: щойно вийде на пенсію, переїдуть жити в Україну.

Взяла з собою тільки найулюбленіші речі і, звичайно, всю свою колекцію вишитих сорочок, рушників, дерев’яного та керамічного посуду — все, що придбала протягом свідомого життя спочатку в подорожах Карпатами, а потім і на різноманітних фестивалях в Україні. Переїхавши до чоловіка, вирішила створити тут свій український куточок, щоби легше було переносити розлуку з Батьківщиною. Додались до того подарунки друзів та родичів з України, які приїхали на весілля в Німеччину і відрізнялись від решти гостей вишиваною барвистістю одягу – Ірина строго попередила, що весільний дрес-код для українських гостей – вишиванка.

Минав час, Ірина знайомилась з односельцями, і кожному, хто до неї приходив, показувала свою колекцію. Поки, нарешті, котрась із її нових знайомих не сказала із здивуванням: «Так це ж справжній музей!». Ідея Ірині сподобалась, і місце знайшлося – стара шойна (сарай), завалена всіляким багато років накопиченим непотребом (у німців, як виявляється, це теж буває). Чоловік був зайнятий на роботі, і щоб зробити все максимально швидко, довелось покликати сестричку-близнючку, яка завжди охоче відгукувалась приїхати допомогти. Поки вона приїхала, з чоловіком вивезли три причепи сміття.

Відкриття призначили через тиждень після приїзду сестри, запросивши на нього Генерального консула України у Франкфурті. Часу залишалось небагато, чоловік Ірини не вірив, що Ірина з сестрою встигнуть, тому відмовився запросити бургомістрів свого містечка та району, а також журналістів. Але вже через три дні, випадково зайшовши до приміщення, де кипіла робота, був шокований – основна частина експонатів вже була на місці, і виглядало це чудово. Незважаючи на пізнє запрошення, на відкриття музею прийшли і обидва бургомістри, і односельчани, і журналісти, а Генконсульство з Франкфурту приїхало бусиком практично у повному складі. В програмі відкриття було, крім розрізання стрічки та урочистих промов, показ українського костюму, куліш на вогні в товаристві козаків (козаками були перевдягнені односельчани-німці), частування українськими стравами (канапки з салом і квашеним огірком, вареники, голубці, бігос, пляцок з яблуками, не обійшлось і без «Народної»), майстер-клас українського танцю, кліпи з сучасною українською музикою. На «показі мод», презентований двома українками (одна з Німеччини, друга з Австралії!), вдалося скомпонувати 17 костюмів різних регіонів України, а за браком фартушків ішли в діло серветки і рушники. Німці із захопленням розглядали вишивку та мацали костюми руками – вони таке бачили вперше. Захід виявився надзвичайно вдалим і тривав аж до півночі, було дуже весело. Хоч німці сала нібито і не їдять, канапки з салом під «народну» припали їм до смаку.

На другий день у місцевій газеті з’явилась стаття, а бургомістр Кірн-ланду запропонував Ірині розмістити інформацію про музей на їхній веб-сторінці поряд з іншими музеями. Дотепер на веб-сторінці Кірн-ланду однією з туристичних приваб є Музей українського народного мистецтва в містечку Ханенбах.

З того часу в музеї побували гості з України, Грузії, Польщі, Словаччини, Чехії, Литви, Естонії, Сполучених Штатів Америки, Ізраїлю, Бразилії.

В 2014 році музей відвідав Надзвичайний та Повноважний Посол України в Німеччині. Для особливо поважних відвідувачів Ірина робить не тільки екскурсію, але й частування традиційними українськими стравами та напоями.

З часу створення експозиція музею постійно розширюється, бо невід’ємним пунктом програми кожної поїздки Ірини в Україну є відвідини базару антикваріату на Лівобережній в Києві та всіх блошиних ринків скрізь, де вона побувала. Особливо багатим на «трофеї» були поїздки на міжнародний з’їзд запорожців в Україні, який щороку відбувався в іншому місті і який вона з сестрою не пропускала – поїздка туди-назад була справжньою етнографічною експедицією.

В 2016 році відсвяткували 5-річчя музею — розширенням експозиції на 2 поверсі «шойни». Там влаштували стилізовану «українську оселю». П’ятирічний ювілей відзначили виставкою українського рушника, на яку Ірина запросила всіх фейсбучних друзів-українців, і гостей виявилось неочікувано багато. Рушників, які повишкрібали зі всіх закамарків, виявилось стільки, що ними довелось завішати все подвір’я – вийшла імпровізована виставка рушників. Отець Петро Київської православної церкви з Франкфурту висвятив музей, що найбільше вразило чоловіка Ірини, який до того ніколи в житті такої церемонії не бачив. Також на 5-річчі була офіційно відкрита і технічна частина музею, розташована в гаражі навпроти – невелика колекція українських транспортних засобів: автомобілі «ЗАЗ‑965»   (1969), «ЗАЗ‑968»   (1974), «ЛуАЗ»   (1982), «Таврія»   (1991, до речі, єдина в Німеччині), мотоцикли Дніпро  (1962) та МТ 72  (1956), мопед «Карпати» та дитячий велосипедик «Зайка». Доповнювала експозицію велика колекція кольорових альбомів-каталогів запчастин практично на всі автомобілі радянського періоду.

Як консульство, так і деякі українські громади не раз позичали українські строї для проведення своїх заходів, а життя музею ставало все активнішим та активнішим. «Шойна» складала третину старовинного «фахверкового» будинку ХVІІІ ст., пам’ятки архітектури, де Бернд облаштував невеликий «ферієн хаус» (гостьовий будинок) і куди приїжджали гості з цілого світу. Побільшало гостей ферієн хаусу, які знаходили в інтернеті пропозицію провести відпочинок в пам’ятці архітектури, яка ще й до того має власний музей. Ірина охоче розповідала гостям, що таке Україна і показувала, наскільки багата її культура.

На запрошення Ірини в музеї побувало кілька українських суботніх шкіл з довколишніх міст, і це була не тільки екскурсія до музею. Діти вчились ліпити вареники, робити ляльки-мотанки, в’язати віночки. Ірина зініціювала участь українського стенду в Параді культур у Франкфурті, і вже три рази музей представляв Україну на цьому барвистому заході в центрі міста, де її експозиція та частунки (все робила власноруч або з сестрою) викликали велике зацікавлення прохожих німців та туристів, а святкова хода українців танцем «струмочок» на чолі з жовто-блакитним «горбатим» запорожцем в українському віночку викликала бурхливі оплески відвідувачів цього фестивалю, які вишикувались по ходу процесії чи сиділи за столиками назовні в кафе обабіч. Така активність не залишилась непоміченою, Ірина отримала неодноразові запрошення від інших міст землі Гессен для участі в подібних заходах, на які радо відгукувалася. Створити позитивний імідж України – як можна відмовитись від такої можливості?!

В 2017 році в музеї з’явилась експозиція килимів – усі надзвичайно рідкісні та унікальні. За браком місця довелося задекорувати ними всю стелю. Брак місця був і досі є єдиною проблемою музею.

Здавалося б, що тут такого незвичайного – МУЗЕЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА? Але Ірина не вміє робити щось звичайне, і її музей – це музей, який має душу. Такий собі невеличкий куточок України в Німеччині, який притягує відвідувачів не тільки з Німеччини, але й з різних куточків світу, створений простою українкою. Від душі і з любов’ю до свого рідного краю, якого їй так на чужині бракує.

Advertisements