Надія Мориквас

Цю вольницю, цей простір внутрішньої свободи, відвойований у непростої долі, поет носить у своєму серці чи, може, – у великому міху за плечима з віршами-піснями і мудрими притчами, як то велося у сковородинському краї його дитинства. Здається, він знає відповідь на запитання, яке ставить сам собі:

Далекий шлях – від юності до серпня,
А там пора осінньої сльоти.
З гори здавалось, що любов безсмертна,
Так як її у серці зберегти?

Не кожному, ой не кожному, хто злетів (вийшов, видряпався) на свою гору, вдається залишатися вірним цьому споконковічному сердечному інтересу, що, зрештою, є критерієм нашої життєспроможності і життєдайності.

 

1. Микола Петренко – насамперед поет-лірик, поет-пісняр, і його поезія – про любов, про любов… І на цій Петренковій любові виросло не одне покоління, чутливе до українського слова. І коли нині надибуєш у сучасного блогера: «Я виховувався на Петренкових віршах», то можна тільки гадати, що він має на оці: твори для дітей чи таки любовну лірику? Бо в багатій жанровій палітрі письменника (не забуваймо і прозовий спадок!) є усього і на кожну спрагу. Мені, наприклад, найбільше до серця поезії, які умовно можна назвати віршами-драмами чи віршами-новелами, які, попри традиційну ритмомелодику, зачіпають, як обірвана струна. І ще тут багато ніжності…

Порвана фотографія

Ну а фото твоє? Розірву! –
Сто кусочків упало в траву.
І піду – а куди? Я піду
Розірвати на шмаття біду.
Я піду, диким вітром уп’юсь.
Та без тебе не зможу – вернусь.
Позбираю кусочки в траві –
Бо вони і роздерті – живі!
Позбираю на клеєний лист:
Ти така й не така, як колись.
Ти така й не така, як усі:
Сто рубців на твоєму лиці.
Сто рубців, сто ножів, сто образ…
– Ти простиш?
– У стотисячний раз!..

Або:

***

Твоя печаль – як перша-перша крига:
Дзвінка прозорість і сріблистий хруст,
На довгих віях змерзла крапля тиха,
І зморщечки розтріскались від уст.

Та зійде сонце в проясніле небо
І заспіває, забринить ріка:
По першій кризі я ступлю до тебе –
І крига проламається, тонка!..

***

…Заново б тебе зустріти,
Вимівши з душі живої
Гіркоту, жалі, образи
І до світу недовіру.

Заново б тебе зустріти
В ніч троянд, жоржин, левкоїв.
Заново б тебе зустріти
На святковій каруселі.

Заново б тебе зустріти
Із яєчком великоднім,
Випрохавши в щедрих років
Три дні юності – аж три дні!..

Заново б тебе зустріти
З яблуком, що ти для мене
З древа райського зірвала
І тримаєш на долоні!

За горою ще гора

Зненацька опалило серце палом,
Буденних днів роздерто ятері…
Ти й досі там, за третім перевалом?
На ще крутішій, на тамтій горі?

Сміялися у хащах ворожбити:
Ти йдеш навіки душу розтрясти –
За першим перевалом полюбити,
За другим перевалом проклясти!..

Ну що любов – розквітне і розтане,
Це ж блискітка, крижинка, це топаз!..
А я ішов – і полум’я жадане
Мені палило серце в третій раз.

І я прийшов, спинився за порогом,
І я прийшов, щоб ніжність донести,
На тій горі, де тільки сонце богом,
Де богом – сонце, й божа донька – ти!

На тій горі – до смерті не забути –
Торкнулось сонце до мого чола:
У маячні я вигадав, у смуті
Тебе, але ж насправді ти була?..

Ти житимеш сто літ

Любов розгортає крила
На вістрі непевних звершень:
Ти житимеш сто літ, мила!
А я на часинку менше.

Хоч як би печаль крутила –
Не звернемо вбік ні кроку:
Ти житимеш сто літ, мила!
Любов – ще бодай півроку!..

 

2. Сердечна розпруга Миколи Петренка дає йому змогу глибокого осягнення повноти буття. Від усвідомлення повсякчасної присутності любові – і аж до поезій людських сумнівів і покаяння, що склали окрему книжку «Нагорна сповідь» (2000).

Тут знову зустрічаємо образ вершини – щоб оглянутися з неї назад, на пройдену путь, потрібна мужність, бо попереду –

Дорога з пагорба

Душа моя, знетямлена і квола,
Вже не така зухвала, як колись.
Підходить Вій до крейдяного кола,
І хтось тобі шепоче:
– Не дивись!..
Чого тобі, мій ангеле-козаче?
Ми перейшли аж за стонадцять кіл,
І кожен з нас таке на світі бачив,
Що ти мовчиш – і я не розповім.

Про що поет може змовчати?

Чи треба навчати любові
Того, кого вчила печаль…

2009 року у львівському видавництві «Сполом» вийшла книжка письменника «По сусідству з гетто», де під однією обкладинкою зібрані пронизливі вірші й новели: він був свідком знищення фашистами Лохвицького гетто і проніс цей спогад крізь усе своє життя. Це щемлива книжка про…

Тільки про кілька краплин
Взаємодовіри і безкорисливості,
Тремтіння пагона під вітром, –
Бо ж мій голос –
Не я присилував його тремтіти…

Це книжка – про співчуття, про розстріляних єврейських дітей, пташат з поламаними крильми. І – про українських дітей, які доростали свідками і жертвами страшних злочинів.
Біографія Миколи Петренка може послужити ілюстрацією до долі нашого народу впродовж жорстокого XX століття. Малим пережив голодомор, малолітнім потрапив до німецьких концтаборів, а потім – таборів совєтських – фільтраційних і трудових, гарував на Камчатці, Алтаї і Донбасі… Чи можна про це розповісти достеменно? Щоби зрозуміли сучасники, наші діти? Очевидно, що ні. Хіба що – спеленавши правду у метафору, милосердною мовою образів, які вихоплюють скалки з поетового серця, з пам’яті, якій не дає вибухнути від болю ангел- охоронець, ангел-козак, ангел-страдник – той, що переполовинює чашу терпінь. У Петренковій поезії багато ангелів…

Я приїхав, повернувся в Бухенвальд,
Ось і брама – хто тепер її відчине?
А за нею – довгий, довгий, довгий ряд:
Мертві ангели з голодними очима.

***

За димками невиразна цятка –
Божий ангел вершить дальню путь:
Трохи підморожені крильцята,
Зашпори у пучках аж печуть.

І ще із цього ж циклу «Камчатське Різдво»:

Снігове видиво

Так ледве-ледве: хрест з імли,
Далекий стук сокири…
І строєм ангели пройшли
В колоні по чотири.

Я тих рядів не полічу:
Шугнули крізь негоду.
І кожен ніс в руках свічу:
Із воску чи із льоду…

Старий Ангел

Щось похитнулося в усталеному прузі,
Щось несподіване, спіткнувшись об надлом:
Старенький ангел мій із рештками ілюзій
Давно вже не сидів зі мною за столом.

Щось недомовлене порвалось на півфразі,
У стосах давніх книг спокуслива мана,
Старенький ангеле, ще є вино у флязі,
І зорі світяться, мов очі віщуна.

Минає вечір наш,
і ці журливі миті
От-от обірвуться, спіткнувшись об надлом.
Старенький ангеле, два келихи налиті,
Два наших келихи із перебутим злом.

 

3. Микола Петренко – полтавець у Львові. Дитинством закорінений у рідну Лохвицю – козацьке містечко над Сулою… Покріпачене згодом, нищене голодом, але з пам’яттю про волю. Ще батько, Євген Петренко, був записаний козаком… Свій родовід Микола Євгенович вивчав за актами «Лохвицької Ратушної книги за другу половину ХVІІ століття», видану «Науковою думкою» (1986). І написав на підставі цих актів книжку кримінальних новел «Злочин у сотенному містечку» (2000). Вона засвідчує високе почуття людської гідності тодішніх українців, які в глибинах соціальної свідомості завжди почувалися державним народом. Тогочасне суспільство дотримувалося існуючих законів, базованих зокрема на Магдебурзькому праві, Литовському статуті, козацьких і міщанських привілеях.

Пам’ятаю, я довго була під враженням цієї книжки і поділилася своїм захопленням з автором.

– А теперішня людина, – щось таке приблизно сказав мені на те пан Микола, – то як мутант – у результаті всіх геноцидів і найперше – голоду тридцять третього, та ще й Чорнобиль. Тобто її менталітет (те індивідуальне, притаманне тільки їй як людині нації) змінився… – Мені страшенно не хотілося тоді визнавати його рацію. Та й зараз не хочу. Це ж глибоко природні речі. Тобто вічні. Невже вони змінюються? І хіба постава самого Миколи Петренка, родом з вільної Лохвиці, не є цьому підтвердженням?

«Злочин у сотенному містечку» міг би стати бестселером, якби була якісна критика або ж хоч огляди в періодиці (про сучасну медіапідтримку тоді ще не йшлося)… Окрім кримінальних (дуже колоритних!) історій, які лягли в основу новел, цікаві власне судові процеси, участь у розгляді справ, зокрема честі й гонору, «преложоних зацних людей, так з козаків, як теж із міщан». Тут у письменника-дослідника є свої відкриття. Як, приміром, у новелі «Що мовила, того не говорила». Дослідивши кілька історій з 1661 року, він висновує, що майже всі ці справи (намови й обмови, несправедливих звинувачень, нечесних замірів тощо) завершувалися угодою. ««Опісля детальних розборів доходить черга до заяв, переважно такого кшталту «Що мовила – того не говорила». Тобто, мовлене спересердя, надалі не треба брати до уваги, за нього вже вибачилися , чи й пеню заплатили, відшкодування. Тож обидчик «слова свої , не зацно мовлені, в уста свої назад бере… (!)»». Як на мене, це не тільки філологічне відкриття – етичне!

Або ще увагу письменника привертає запис у лохвицькій Ратушній книзі за день 19 травня того ж 1661 року, який зачинався так: «Передо мною, Юськом Петренком, отаманом лохвицьким, Яцьком Лук’яненком, війтом…». Далі – ще кілька імен членів тогоденного суду. Та це не важливо, так само – як власне кримінальна історія про купчика-троєженця, якого прилюдно, в недільний день, покарали на ратушній площі батогами… Автора новели «Поневажені імена» цікавить інше: «Звідки взялося явно прозахідняцьке ім’я мого далекого можливого прапрадіда та його співсудді: Юсько, Яцько? Що, ми в ті призабуті часи, триста чи й більше літ тому, однаково іменувалися – з карпатцями та волиняками, чи може ще й із холмщаками та любачівцями?» Очевидно, що так – однаково. Але «вже з наступного століття високим рішенням синоду православні попи іменували українських дитят уже за московськими святцями». А в них не було місця ні для Юська, ні для Яцка…
Виразні корені нинішньої української ситуації у локальних історіях полтавської Лохвиці, як і, зрештою, відбиті в них антимосковські настрої Лівобережної України, – роблять книжку кримінальних новел Миколи Петренка надто потрібною сьогодні. Її важливо перечитати й осмислити.

 

4. Так само прискіпливішого, ніж досі читання ще дочекається книжка есеїв-спогадів «Лицарі пера і чарки» (2000). Микола Петренко – іронічний дослідник львівської богеми. Хтось колись конче зробить таке дослідження. І це стане гарним доповненням до підручників з історії літератури, того її підрадянського періоду, коли існувала партійна цензура, коли письменників арештовували не тільки за власні твори, але й за передруки чи зберігання чужої «крамоли», коли, пізніше, вони поверталися і потрапляли в нове коло приниження і обструкції.

Літературно-мистецьке середовище Львова (і не тільки, бо тут присутні і представники київського), яке молодий Петренко почав обсервувати ще студентом факультету журналістики університету, опікували партійні наставники пильно і серйозно. Тому відпружувалися від тієї опіки несерйозним способом – за чаркою. Та, правду кажучи, це поверхове пояснення. Бо сам автор каже, що проблема чарки за тих часів – «це одночасно проблема зони підвищеного ризику, бо ж саме компартійне начальство було зацікавлене в тому, щоб талановиті особистості мали вічно затуманену голову».

Ось, наприклад, історія з Андрієм Малишком, про яку, мабуть, можна дізнатися тільки з Петренкової книги… Після пам’ятного з’їзду КПРС з викриттям культу особи Сталіна, Андрій Малишко, повіривши у чистоту намірів влади «очиститися», звинуватив тогочасне керівництво партії і держави у зловмисній організації голодомору. «Вперше саме з його уст прозвучали слова про масові репресії, про сім мільйонів жертв, про страхітливий розгул сталінського вандалізму. Вперше це я почув від запального поета під час якогось приїзду до Києва, і був вражений тим». Чи ми знали про це? Не знали. Бо давно вже втратили інтерес до Андрія Малишка, як до представника соцреалізму. Настільки – що деякі наші сучасники, співаючи «Пісню про рушник», приписують її … іншому автору (Дмитрові Павличку).

Як же покарали Малишка, лауреата кількох державних премій? Насамперед – звинуватили в некомпетентності і ще – принизили морально, звівши нанівець його золотий ювілей. Принаймні у Львові, куди поета запросив ректор університету Євген Лазаренко – на урочисту зустріч зі студентами та викладачами. Бо навздогін за Малишком примчалося кілька партлітературних функціонерів. Вони, зібравши у себе в номері «Інтуриста» кількох львівських достойників, – гарно «вшанували» ювіляра, добряче його напоївши, себто «затуманили голову».Так що на другий день йому не радили виступати в університеті. І як не рвався Малишко до трибуни – слова не одержав, на власному ювілеї!

Персонажі Петренкової книги – об’єкти і суб’єкти історії, люди в інтер’єрі свого часу. Їхні долі часто відбивають епохальні події в житті нації, або ж навпаки – ці люди самі ті події творять чи їх провокують, вони, зрештою, беруть участь у формуванні самого автора, який появився у Львові на початку п’ятдесятих після кількох камчатських років, після воєнних злигоднів, «зелений початківець».

Як от Петренків ровесник Ростислав Братунь, який познайомив його з книгами Богдана-Ігора Антонича, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, польськими виданнями Бодлера та Лорки. Братунь, який проігнорував нараду в обкомі партії, до якої його спеціально зобов’язали, щоби піти на похорон друга, Володимира Івасюка і сказати на його могилі проникливе слово. Це стало для Братуня своєрідним «вододілом». Чи ж тільки для нього одного? Я пам’ятаю ту величаву процесію, ту жалобну ходу…  Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.

Переваги такої спогадової літератури, частково щоденникової, в тому, що вона записує по живому (хоч, може, і з пам’яті), так би мовити з місця і часу події, а вже читачі розставляють акценти з висоти нових реалій і власного досвіду.
Читаєш Петренка, і таке відчуття, ніби заповнюєш чисті клітинки – прогалини у своїх знаннях… І це допомагає створити ціліснішу картину світу. Наприклад, я не раз намагалася зрозуміти: якими ж поверталися люди з таборів? Чому не всі змогли відітхнути душею відразу? Адже найстрашніше – вже позаду.

«Повертаються з півночі після хрущовської амністії знаний закарпатський поет Андрій Патрус-Карпатський, з ним ще хтось, чи не син якогось розстріляного поета. Виявилося, Василя Бобинського – Борис… Дивний був цей Борис Бобинський – от із таборів же, а вигляд, як у спадкового молодого інтелігента, хоча які там у нього школи, – з п’ятирічного віку в дитбудинку для дітей ворогів народу, потім табори, півтора роки волі, і знову дроти і каторжна праця»…

А Юрко Шкрумеляк, знаний перед війною як добрий поет, зокрема дитячий, чоловік націоналістичного гарту і світогляду, «зовсім недавно повернувся з Колими, ходив стишений і зацькований, появлявся в редакції «Вільної України» з віршами про щасливе радянське життя». У тій же газеті він написав відповідь своїм давнім шанувальникам: що він, мовляв, той самий, але інший. «Інший, бо … прозрів!» А перед хлопцями виправдовувався: «Мене сім разів викликали на Дзержинського, погрожували, що знову зашлють ще дальше за Колиму… То я й написав…».

Володимир Гжицький, відсидівши майже десять років, не змінився: він «належав до інтелігентів європейського крою, він жодного разу, скільки себе пам’ятаю поруч із ним, не дозволив собі запізнитися бодай на хвилину – чи то збори, чи запрошення на виступ. Чи ще там що». Підтримуючи Миколу Петренка, якого через надрукований в журналі «Вітчизна» вірш «Бранка», де він нібито зобразив у образі бранки Україну, вигнали з роботи, а тепер він чекав ще й на рішення письменницького правління і партбюро, – Гжицький наставляв перед майбутнім судилищем: «Завтра не кайся. Не просися. Не давай їм задоволення, вони тільки й хотіли б того, щоб ти плазував, щоб потоптався по тобі, зрозумів, Миколо?».

Або ще – спостереження про «касту недоторканих», яку складали «підкомандировані в письменницькі лави посадовці, завербовані кагебістами вивідники, і ще подібні до них малопримітні, але міцно захищені білялітературники. Деякі з них, будучи не геть безталанними, і собі зачинали писати, видаватися їм було без проблем, тож могли стати надійно на ноги». І як жилося-писалося поруч з ними справжнім письменникам? А так: «Але людина якось звикає до будь-яких умов життя, і ми, знаючи, що від того однак нема рятунку, потроху жили собі, заховуючися в підтексти, відкриваючись лишень перед найвірнішими».

«Що ж стосується цих моїх спогадів, підкреслює письменник, – то я не збираюся оприлюднювати потаємні списки, називати викриті імена. Згадуватиметься лише відоме раніше, і то більше жертви, ніж призвідці до жертв». У цьому контексті вже не так вражає ось така ситуація… В облвиконкомі хтось там переселявся з кабінету в кабінет і натрапили на папку, яка стосувалася письменників: звіти із зборів, витяги з протоколів, доноси – серед них знайшлися і доноси на Миколу Петренка, Ростислава Братуня, Романа Федоріва… Це – факт, а ось резюме письменника: «Є якась джентльменська безугодна домовленість не вишукувати колишніх стукачів, не робити спроб розправи з будь-ким, хай те все відходить у минуле, забувається, досить засудити саме явище, ту страхітливу систему! Зрештою, ще з часів Івана Мазепи, коли такого траплялося часто і забагато – тоді ж доносами називалися власне звіти: раб такий-то уклінно доносить, тобто звітує, про те, що трапилося тоді то й там то, про поведінку чи висловлювання того то й того того. Так що то стало часткою ментальності багатьох із нас»… Звісно, автор має на увазі не звичку доносити (виплекану в сусідній з нами імперії ще, певно, в нетрях оприччини), а щиру українську традицію прощати. А все ж від того не легше!..

Але пора вже повернутися до суто богемного тла і змісту «Лицарів пера і чарки», до описів кумедних ситуацій, в яких опинялися знані нам і незнані особи, до щедрих застіль і куценьких перекусок, до моря горілки і найменших у житті автора чарочок, грам на 10-12, якими гостилися приятелі Людкевича при спробі посватати 70-річного Сяся з якоюсь удовицею. Та про це варто прочитати самому – це розкішне читання! Скажу лишень, що на сторінках книжки, на диво, мало кави. Навіть наводячи рецепт «Чорної Індії» від самого творця цього улюбленого напитку молодомузівців – Михайла Яцківа, Петренко ухитряється зігнорувати її, хоч відомо, що «Чорна Індія» то була полинівка, яка пилась укупі з чорною кавою. Втім, є дещо спільного між усіма богемними товариствами, незалежно від того, що вони здебільшого пили. І молодомузівці (каву), і відчайдушники підрадянського періоду (горілку) і – межі тисячоліть уже в незалежній Україні (знову каву) – усі вони (ми) вірили, що творять середовище собі подібних, де шануються таланти, де живе поезія! Правда, усім їм (нам) завжди не вистачало якогось надійного прихистку. Це проблема богемної культури, тож пошуки такого затишного місця, де можна було б безпечно поговорити й випити, становить поважну частку Петренкових історій.

«От немає у нас салонів! – вигукує письменник десь уже в другій половині своєї книжки, ностальгійно згадуючи прийоми в незабутньої нанашки Ірини Вільде та спонтанні зібрання в майстернях художників. – Салонів, де могла б збиратися молода літературно-мистецька еліта, де звучали б вірші і солоспіви, де художники показували б свою вправність; салонів, де ніжна жіноча рука піднесла б тобі філіжанку кави… – (нарешті!) – Велися про таке розмови і двадцять, і тридцять років тому, та справа не рушала з місця». Правда, уточнює автор: «у наших Винниках одна ще й не стара поетеса-аматорка накривала столи, зваблюючи напоями та наїдками, але й відстрашуючи всіх напірним бажанням читати й читати власні вірші…». Що ж, загартованому богемісту (богемнику – за Петренком) не так то й легко вгодити!

Багато чого – з мовленого, але не записаного, не увійшло до книжок Миколи Петренка. Його добродушний гумор, його меткі афоризми, його м’яка полтавська вимова. Хоч я і пробувала… Десь на початку нинішнього століття, коли наша мала «богемка» подекуди стикалася з богемою, яку описував і творив Петренко. Звісно, про спільні водіння кози не йшлося, хоч ті ранньопетренківські часи у Львові, коли «дівчата фактично не козоводили, тобто майже не бували в кав’ярнях чи ще десь там. Уважалося малопристойним», давно минулися, – але вряди-годи зустрічалися за якимось столом. Недаремно ж пан Микола так підписав мені «Лицарів пера і чарки»: «Надіє – а все-таки: як почуваються жінки в богемному царстві?»… З тих часів оця його фраза: «Дівчата! Ви повинні ходити так, мовби за груди прив’язані до неба!»… От так просто – подарував цінний секрет прямої постави, від повноти серця. Напевно, він знає головну життєву настанову: чим більше віддаєш – тим більше маєш…

«Дзвін», листопад 2015

Advertisements