Олександр Тарасенко

У порівнянні з іншими творами автора «Карбід» – найоб’ємніший твір, причому йдеться не про його обсяг, а про створення й опис цілого світу, «у якому з восьми головних героїв, шестеро – злочинці» (А. Любка). А примарний (Вед)Медів не є таким уже містичним, яким видається на початку твору.
Передусім варто зауважити, що роман є авантюрним, і то не в розумінні «пригодницький», а – «ризикований», глобальний у своєму задумі, причому настільки, що розмах сягає розміру цілої країни (!), як, власне, й амбіції автора. Твір не про євроінтеграцію; радше – ментальний у своєму трактуванні злочинного елементу, мовляв, така вже у нас кров, на чому ще заробляти на кордоні. Вся ця інтеграція – лише форма ескапізму, форма втечі від правди. В такому ключі тунель – надважливий поліфункціональний проект, покликаний побороти історичний комплекс (за Тисом), і «економічно вигідний» для злочинців-меценатів, які прикриваються євроінтеграцією та Фонтаном Єдності з Європою. Проте для обох сторін усе завершується за одним і тим самим принципом: хотів як краще, а вийшло, як завжди.

Утім глобальність твору контроверсує з методами її – глобальності – вираження. Так, часто-густо поруч із висококласним і тонким гумором проскакує плаский: «У кімнаті витав ледь відчутний, але безперечний запах фекалій. Сопух. Відмитися від них Тисові так і не вдалося. Ясна річ, він цього запаху не відчував – люди взагалі рідко відчувають свої шлейфи і помічають власні мінуси»; «…перекидаючи ногу через раму, почув тріск у штанах, які розлізлися ззаду, але вже не мав часу на зміну вбрання. Та й хто би там розгледів дірку на задниці у велосипедиста…» . У такі моменти не вистачало хіба що закадрового сміху в найкращих традиціях американської кіноіндустрії. Проте варто згадати й дошкульний і завуальований гумор Любки, вершиною якого є вірш Святослава Конара, закарпатського генія, присвячений своїй улюбленій учительці. Це дев’ятирядкове чудо поезії варте окремих оплесків у бік автора:

Тільки Ваша любов до рідного слова,
Учителько мудра моя,
Підказала, де в мові нашій полова,
А де – золоті, чисті і вічні слова.

Піду я в життя важке та широке,
І довіку пам’ятатиму на своїй стезі
Зіткані з мудрості Ваші уроки,
Дивні й безсмертні дотики до душі,
А з ними – народні пісні і вірші.

Також кидається у вічі ледь не антонімічне порівняння: проект, який мав би інтегрувати цілу (східно) європейську країну, втілюють у життя дві руки грабара Ичі, який, властиво, помер на благо своєї батьківщини (чи то пак – Батьківщини), проте першим євроінтегрувався.

Районний центр, у якому відбуваються всі події, є важливим композиційним центром. Про його давню історію дізнаємося вже на першій сторінці: «…Ведмедів створений для життя. Давніше місто називалося просто й вичерпно – Медів (видно, так солодко жилося. – О.Т.), але згодом прийшли орди з імперії ведмедів, які й перейменували населений пункт. Імперія їхня впала, проте назву вже не змінювали – такими ведмедівці були ледачими і байдужими». Одразу відчувається момент інтимності, чесності автора перед читачами, що навіть переодягнені у ведмедів москалі – вони ж представники імперії ведмедів – постають у не надто завуальованій травестійній формі, притаманній сучасній літературі. Проте автор (чи не навмисно?) обмовлюється, називаючи Бейлу Бартока, відомого європейського композитора, жителем Ведмедова в минулому, сучасного і реального Виноградова, рідного міста Андрія Любки. У своїй книзі есеїв «Спати з жінками» йому присвячений есей «Великий Барток і маленький Виноградів» , де читаємо: «Пишучи свій найвизначніший і найвідоміший твір, Бейла Барток повертався в думках і спогадах до свого виноградівського (! – О.Т.) дитинства, але Виноградів не хоче тепер згадати його. Дивно, бо ж саме в минулому Бартока – майбутнє Виноградова».

Далі дізнаємося про головного героя: «Однак раз на рік і мотика стріляє, тому навіть серед ледачих ведмедівців знайшовся справжній діяч, вібратор руху, лідер. Сам він себе називав Тисом». Такий діяч викликає довіру як людина, проте не дає певності щодо його хороших організаторських здібностей. Він радше скидається на реінкарнацію Дон Кіхота, який боровся з вітряками. Любчин герой, натомість, бореться з байдужістю й цілою бандитською корпорацією, легалізованою суспільством, що, врешті, й губить його разом із дружиною Марічкою. Маючи на меті євроінтегрувати всіх українців завдяки надсучасному метро між Ведмедовом і Угорщиною, герой припускається помилки, властивої йому протягом усього твору – наївності. Знову ж таки відчувається контроверсія: він вигадує надглобальний проект із шляхетною метою, проте використовують його покидьки. Я б списав це на український/закарпатський кордоцентризм, раніше явлений закоханістю в Марічку на все життя під час їхньої першої зустрічі (його вразив «Кобзар» у руках дівчини, який та використовувала, щоби підкласти під зошит); смерть доньки, в свою чергу, «повернула» Тиса до пияцтва в найдешевших генделиках, куди той, розповідаючи всім про київських князів, просто втікав від проблем. Таким чином, цей проект воскресив раніше діяльного, хоч і смішного, героя. Це його остання спроба, якій не судилося бути втіленою в життя, а йому, учителю історії, так само не йшлося про те, щоби ввійти в історію України/Закарпаття як перший євроінтегратор.

Обкладинка книги в такому контексті є вельми влучною: руці, що тягнеться з останніх сил до тунелю, так і не судилося «побувати» в омріяній Угорщині. Таким чином, роман є емоційно рамочним, бо оповідь знову повертається в русло песимізму: шлях до Європи закрито. Принаймні зараз. І крапка.

Advertisements