Роксолана Жаркова

«Ілюзії трави»
«І що тобі розказати?»
«Шопен»
«Попільничка»
«Парасолька»
«Л…»

ІЛЮЗІЇ ТРАВИ

Догорає липень. Догорають скошені трави. І стають сухими і сірими, наче величезні копиці попелу буднів…

З-під порепаної сивої землі пускає пагони зелено-юна травиця. І стиха шепочеться з вітром, що зовсім не вміє казати компліменти… Вона ж тільки пробудилася. І завтра підросте. І важкі краплі довгожданої літньої зливи вмиють її обличчя, руки, стан…І вона збагне, що всі вітри однакові: західні, північно-західні, південно-східні. І що всі вони при тому чимось різняться.

Отой вередливий західний – самовпевнений егоїст, йому б тільки полоскотати її терпеливість…Південно-східний – манірний і боязкий, літає десь оддалік, наче чогось боїться…Північний – стільки наобіцяв, що вже й сам заплутався у тонких срібних ниточках своїх фантазій…хоча ще так далеко до бабиного літа! А отой, північно-західний…він так ніжно її торкається, що вона втрачає голову…Вона хвилюється…наче морська шовкова вода…де видніє дно… де його можна зачерпнути в долоні…

Вона мовчить. Тільки крадькома поглядає на стрічку дороги. Одна за одною – кольорові машини скрегочуть зубами коліс, залишаючи за собою густу стіну куряви. То тільки пил…а їй видається, що морський бриз…їй стає гаряче…душно під цим болеро із пилу…Добре, що ввечері прийде він…його подихи …і вона знову буде такою, як на світанку…зеленоокою, зеленорукою, зеленостанною, зеленокоханою… Їй хочеться вірити у вічність літа…її цьогорічне літо – найкраще… так буває, коли ти іншого літа не мала…

Нечутно спохмурніло. Фіолетові хмари отаборилися просто над нею. Страшно… гострі списи блискавок раз у раз пронизують небеса. Кожну смужку її тіла пробирає холод… Вони метушаться. Кричать голосно, наче намагаючись заглушити гуркотіння здичавілого звіра. Грім! Захекані і спітнілі, вони громадять суху траву… А наступають чомусь на неї, ранять її, ломлять тонкі паростки її надій…

Нам завжди видається, що ті, що жили перед нами, були щасливіші, ніж ми. І ті, що народяться завтра – теж… І вона те подумала. Бо так і є: стара трава знає більше про вітри, ніж вона. І про грози. І про блискавки. І про смерть знає…За кілька тижнів і її скосять. Вмирати прийдеться на світанку. Важко прощатися зі світом під музику. Ще важче – під ту, яку ти божевільно любиш…Музика сонця. Треба намагатися зберегти в пам’яті кожен звук…

Одна. Друга. Мурашки бігають тілом. Ні, то краплини. Котяться по ній маленькі м’ячики прохолоди. Так свіжо вона ще ніколи не дихала…Завтра вона буде вища, ніж нині. Буде ближча до неба. І до свого останнього світанку. Післязавтра вона нарешті наважиться…промовити дещо тому єдиному для неї, північно-західному…І що вона скаже? Та що тут говорити?!

Догорів липень. І вона давно вже не та зелено-наївна, що була тиждень тому. І сни про воду їй чомусь не сняться. І знає, що літо коротке. І сумнівається в тому, що на землі існує щось вічне. І завтра, може, її вже не буде…Але він…Вона просто дозволила йому бути. З нею. До світанку. Хай бачить її не такою, як завше. І слухає її, коли вона заслухана в музику сонця.

І витирає їй сльози-росу з тіла. Хоча навіщо?

І так висохне…

І ЩО ТОБІ РОЗКАЗАТИ..?

І що тобі розказати, мамо?.. Птахи повернулися вже. Всі до єдиної пташки. І на вулиці тепер тепло, сонце заливає собою-медом-майже літом міську бруківку. І пташино так… Весна цього року нестерпно-довго-очікувана. Я так кликала її…чи то тебе…і докликалась…

Мені іноді бракне голосу. Він народжується десь там, між легенями і очима. Одні втомилися дихати, інші – плакати. Мені бракує тебе… тепло…трохи зігріваюся після зим… хоч дехто ще в рукавичках… а мої десять списів пронизують медове повітря навколо… мамо, обняла б тебе… не виходить… мої списи гострі… ще пораню…так…

Тіснота в маршрутках – страх!.. Ти знову на останній… на останній сходинці… здається, один хибний рух – і випадеш у цей потік людей-автівок-людей-ав… а тобі хоч там добре? Перевели годинники, і твоя вечірня мігрень починається швидше, ніж зорі встигають вибігти зі своїх зіркових домівок на площу нашого міста.

Остання сходинка у маршрутках, здається, для найспритніших…тих, що готові… будь-що випасти у невідоме… випасти спиною, спинивши у собі тремтіння вологих спітнілих долонь… без рукавичок вранці холодно… а обіцяли ж… цілих +12 вдень, обіцяли ж… обіцяй лиш не викидати той мотлох з мого столу… там на письмовому, у мене в кімнаті… стільки всього недописано… і географічні карти у верхній шухляді зліва… біля серця старенького столу причаїлися мої сни… щовесни мені пахло мандрами… мандаринами – щозими… нічого такого не думай! – казала ти завжди. Не думай… просто люби… І як ті люди швидко навчилися думати. І склали землю у паперові карти. А любити її… і досі… не вміли.

Лий більше води моєму цикламену. Він задивився в шибки… йому запахло у відчинену кватирку смаженими фастфудівськими пирогами… і гами… і гами… із музшколи навпроти… мамо, чому ти покинула заняття музикою? Метушливе «втомилася» тут зайве… весело було слухати кокетливі мазурки на нашому розстроєному фортепіано… піано… піано… якось так жилося у ритмі піано… і стихло… лоскоче березневою рукою вітер нашу фіранку… зранку холодно – не забувай рукавички… в коридорі.

І що тобі розказати ще? Тумани, мамо… все губиться в них… молочні… густі, як вівсянка… ніколи не любила, а ти готувала часто… хто їв – то це кіт… смішний такий… вусатий… з вівсяною посмішкою… вівсяний… весняний… наш… він бачив, як я шукаю землю… на паперових картах… і не знаходжу.

Хотілося йти-їхати-бігти-мчати… звільняти затуманену від обертання голову землі… туго затягнуту поясочком екватора… мамо, вибач… глобуси… глобуси… пусті голівки… справжня географія – в кроках… вперед, не озиратися… бачити тільки землю… вся географія… вся земля… тільки земля вогка… над нами… і нам добре… затишно… ми вміємо… врешті… чути кроки над нами…тих, що не з нами… так завжди.

Зажди, скоро літо… жодних причин сумувати… меридіани… суцільні меридіани… клята географія!.. земля спочатку під нами… а потім – над…

І що тобі розказати, мамо?..

ШОПЕН

У відчинене вікно заглядала тиша темними нічними очима.

Прохолода небес, стомлених від беззірковості примушувала руку шукати за теплим пледом. Вже жовтень, а ще відчувається блукання літа поміж вітами беріз. Ще шелестить голе безлисте вже гілля про тривкий неспокій відшумілого серпня…

– Зіграй Шопена…

Він сідає за стареньке, розбите сум’яттям літ, фортепіано. Невловимим жестом поправляє смужку волосся на чолі. І доторкається клавіш. Чорні. Білі. Чорні. І знову – білі…

У вазоні посхиляли голівки, заслухавшись до знемоги, білі хризантеми. Дихаю як вперше повітрям, повним звуків і фарб. А музика… Вона всюди. У кутку, біля дивана. На письмовому столі, за яким я не сиділа уже давно. В шафі, де ще залишилося трохи спогадів поміж діловими костюмами, плащами і накрохмаленими комірцями сорочок. Навіть у моїх шухлядах, між старими телефонними довідниками, візитками, квитанціями і чеками притаїлася мелодія…Звуки кружляють під стелею дивовижними реверансами минулих днів. Чи то, може, вітер… залетів на хвилинку-дві, забувши про сірий міський гомін.

Облітають хризантеми. Чую, відламується пелюстка, ще одна, ще… і летить на запилене підвіконня. Від Шопенівської фантазії втрачаю голову не тільки я… і себе втрачаю… повільно… вільно.

Торкаюся його плеча поглядом. І тільки. Більшого собі не дозволю. Не зараз…

А музика пробирається вже під шкіру. Пощипуючи, поколюючи… І ранячи. І хочеться плакати. І всі запитання розбиваються об легку світло-кокетливу мазурку. І всі відповіді стають невагомими і непомітними, як павутинки бабиного літа, заблукалі десь між нами…

Віриш, а я не можу забути ті вуста… твої вуста. Гарячі і нестримні. Ненависні і такі… такі блідо-дитячі… Хіба не розумієш?.. Це тільки спека. Тільки примха літа, що зашкалювало у наших венах… І музика. Може, й вона… ні, ми обидві винні…

Він посміхається. І я усміхаюся мокрими солоними губами… Всі годинники спинилися. Дві стрілки, мала і більша, зійшлися. І застигли в обіймах. Ніхто ніде не поспішає. Ідилія… іди… Іди! Не змогла промовити. Щоб не налякати її, семинотну чи семигодинну мою казку.

Десь там, під шкірою узялися за руки бемолі й дієзи. «Фа» фліртує зі «соль». А «ре» й «мі» просто добре стояти разом. Хіба сольфеджіо не схоже на наше життя?.. Мовчанка.

Він застигає у профіль. Він застиг у мені мідним блиском пустого неба. Тони і субтони. Голосіння і уривчасте шепотіння звуків…

Ще трохи і все закінчиться. Ще трохи і він піде. І музика теж. І залишиться мармурова самота порожнечі. Вирізьблена печаль тонкими цівками води стікатиме по склі пам’яті.

Залишуся у кімнаті. А зі мною – горда і холодна Жорж Санд. Що ховається на моїх полицях від чоловічого товариства…

Ми повторюємо чужі помилки. А вона, музика, не повториться більше у німому тремтінні наших долонь. Ну, що ж…

Він підіймається з крісла. А навздогін за ним – моя печаль. Не знаю, що сказати… Пусте…

Посивілі хризантеми тільки здвигують плечима.

Може, спинити звук?… яблучно-стиглий, кавово-застиглий, прощальний звук дверей, що заскрипіли востаннє його скрипучим скрипічним ключем…

Не треба. А то знову повториться літня історія…

Казала собі вже не раз. Невдала затія з отими заняттями вдома. Запах чужих парфумів. Постійний головний біль. І часті візити сусіда знизу, якому дошкуляють щоденні гами моїх учнів. Та що тут поганого?…У когось з вікон – аромати обіду, у когось – сімейні сварки чи плач немовлят…а в мене – музика…

Музика стихла. Він пішов. А я й не помітила. Тільки чорні клавіші зніяковіло перезирнулися з білими. Які вони одинокі тепер, мої клавіші… Ми вдвох… одинокі…

Розглядаю вогники майже сонного міста. Один, два… шість… вісімнадцять… Десь там і він запалив лампочку… замість зірки… А я не вмикаю світла. У напівтемряві шукаю пальцями музику. І знаходжу на клавішах відбитки його відчаю…

Нема болю. Нема…

Тільки Шопен…

ПОПІЛЬНИЧКА

Шалений вітер знову лютував уночі. Поламав гілля. Повиривав з корінням дерева. Залишивши їх осиротілими. Бездомними…

За кілька годин. Приїдуть. Розпиляють. Повезуть уже як дрова. І комусь нарешті наступної ночі спатиметься тепліше. І лишиться тільки купка попелу. Сірого. Сивого. Або синього. Як небеса. В які вчора востаннє задивлялися невидимими очима зимові клени.

Гашу цигарку. Під цокотіння годинника – кілька кілець диму. Тонесенький білий недопалений чоловічок корчиться у моїй попільничці. Все, зав’язала! Може, проживу довше. На кілька років. Днів. Секунд. Втім…

Ранкове місто, як мурашник. Точнісінько льодова гірка…

І кава – гірка. І зовсім не смакує без того клятого чоловічка на попільничці. До біса!.. Витягаю новенького білого. І запалюю…

З-під рукава червоного халата на мене коситься учора наклеєний медичний пластир. Обіцяла ж собі …Та всі щось обіцяють. Собі. Комусь. Клянуться, що правда. А потім знову. Знову. Звичка! Як щоранку чистити зуби. Як щовечора – знімати грим. Або ні. У кого як…

Ху…наче трохи полегшало. Пальчики бігають по клавіатурі мобільника… К.. Л.. М.. П… С…Сашко! може, зателефонувати?!

Щоб… помовчати. Чуючи у слухавці його ще сонне дихання… Або запитати щось. Що-небудь. Чи не холодно було вночі?.. Або що у нього на сніданок? Або…

Ні. Стоп. Не треба. Він прийде. Завтра. Рівно у 20:00. Відчинить двері тонким ключиком з рожевим брелоком у формі дельфіна. Зніме звичним поспішним рухом плащ. Покладе сумку біля коридорної вішалки… І буде мій…

І кімната зігріється. І буде березень. Або квітень. Чи, може, червень. Він увесь час перегортає сторінки на моєму настільному календарі. Знає, що я ненавиджу зими. І мушу зігріватися нікотиновою радістю. Але колись і вона закінчиться…

Він розповідатиме про роботу. Про відрядження. У які сам себе відправляє. Про дружину, що здивована трохи такими частими мандрівками. Про свого добермана, що любить, коли господар вдома…

За вікнами густішатиме сніг. І пітьма танцюватиме у кімнаті. Світла нема. Скрипалі-клени своїми гострими смичками порвали струни електропередач. Він сидітиме зі мною, загорнувшись у плед, і заколисуватиме своїм шепотом. Щоб ніхто не почув. Тільки вітер. Принишк десь біля вікна. І щось наспівує. Про майбутні весни. Некалендарні. Справжні…

…Тільки гуща. Кавова. Чорна і липка. 20:30. Він не прийде. Нині. І завтра. І після. І через місяць. Учора скрипалі-клени урвали мелодію сумним акордом. Тихим зойком… У тій розтрощеній машині був він. Куди поспішав. Чи до мене?.. Чи до неї?.. вже байдуже… Тільки як тепер?.. життя мені не смакує без того клятого чоловічка з синіми очима… Запалюю. Нині вже двадцяту. Стискаючи відчайдушно в кулачку порожню тютюнову пачку. У попільничці – море попелу. Сірого. Сивого. Або синього. Тільки рожевий дельфін у ньому не плаває… не може…

ПАРАСОЛЬКА

А у мене така ж парасолька, як у Вас…
велика, сіра з блакитними квадратиками… дивно, мене запевнили, що то єдиний екземпляр… хоча добре, коли у величезному багатотисячному місті зустрічаєш подібну парасольку…
сьогодні увесь день дощитиме… невтішний прогноз…
Ви надовго до нас?.. на тиждень… о, є ще надії прогулятися сонячним парком… кав’ярня? У нас багато кав’ярень… маленьких, затишних…
туди можна сховатися від дощу… і від світу…
любите каву?.. І я… зовсім трохи… люблю…
мені завжди здавалося, що каву обожнюють люди спокійні, задумані, інтелектуали… або пригнічені, меланхолійні, таємничі…
чимало її п’ють, але не всі вміють її пити…
чай сьорбають довго… коньяк випивають рішуче…
вином смакують тривало… а каву?..
її треба відчувати… як щось тремтливе і всепоглинаюче…
щось натхненно-безмежне… щось, що не усвідомлюється, а тільки переживається…
гіркуватий присмак – тільки один відтінок…
насправді їх більше… солодкувата знемога… прісна гарячість неспокою…
солонувата спраглість…
цікаво… чи не виникла в когось думка намалювати каву?..
вона ж дійсно не чорна… не тільки чорна…
вона розфарбована нашими почуттями… дружна зелена кава…
родинна жовта кава… кохана рожево-червона кава…
товариська зелена кава… знайома синя кава… випадкова фіолетова кава…
офіційна коричнева кава… чужа чорна… тільки тоді вона овіяна смутком…
і розлукою…
Пийте! Бо вже, мабуть, захолола…
і важко буде розібрати її колір…
…а дощ стихає. Бачите?.. дощ вщухає…і грім припиняється…
важко дихає стомлений спекою асфальт…
ще кілька хвилин і Ви підете…
ще кілька хвилин і я… теж піду кудись…
Куди?..
знову блукатиму цим містом…
де усі вулички давно вже пропахли кавою…
де її звикли пити просто і буденно…
і що-дощу шукатиму очима Вашу парасольку…
Ви – кав’ярня – дощ – Ви – розмови – вітер – Ви – грім – кава – Ви…
подумки підбираю фарби… якась неповна палітра…
не хочу, щоб вона була чорною… наша кава…
у ніжності є свій колір?..
Є?!!!!..
Сірий з блакитними квадратиками…

Л…

Це міг бути уривок з роману. Ненаписаного.

Шматок коміксу, де репліки героїв розлиті в хмарках над їх головами. Постер, де твоє обличчя складене в колаж з моїх вицвілих спогадів. Аніме, де кожен з нас німий від безглуздя вулиць…

Не дивися на мене о т а к ! Голод наших рук робить нас хижаками… десь там у міжлегенні мені хочеться тебе обняти…а руки тільки понуро торкнулися квадратиків клавіатури… руки кажуть всяку дурню… сподіваюся, ти в це не віриш… руки холодні… вісім хвилин тому вмивалися зимною підкранною водою… дев’ять хвилин… цілу вічність тому… їм сниться тепле море… їм…

Їм довжелезні макарони. Як білі нитки Аріадни. Змочені в пікантному кетчупі. Знаю, що шкідливо… любити тебе – шкідливо… мазохістка… не любити тебе – садистка… там – біль. Тут – біль. Де ті межі болю?..

У великому квадраті неМалевича – ти. Хтось таки вигадав той Скайп. Щоби торкнутися рідних рук…то тільки ми можемо сидіти отак, екран-в-екран, і мовчати про все…добре, що ти не відчуваєш мого тремтіння…добре, що ти – там…

Лллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллл

Що це таке було? Натиснулася буква. А вийшов якийсь безконечний античний узор. Боже! Нащо я так? Хотіла написати йому, що л… і не змогла… бо то щось інше… то не так, як в інших… то не те, що в тих…

Зараз підійде вона і сяде поруч. І ми не зможемо тривіально мовчати. І треба буде говорити. Про спеку – тут. Про дощі – там. Про покупки – в них. Про нежить – в мене. Про Відень, Прагу, Амстердам, Барселону, які вони об’їхали вздовж і впоперек. І про мою білу кімнату, де всюди причаївся згорток болю. І коли на каблуках – розчавлюю. А коли босоніж – ранюся.

У неї – нова зачіска. І нова блузка. Блондинкам – личить рожеве. Брюнеткам – личить личина. Я знову вдягла посмішку…

Люблю, коли вона гладить твої плечі. Могла би я… а втім…ти знову схуд. А твоя засмага! Ти золотисто-медовий… краплі зо дві липового меду на губах… Чи то мій екран потемнів від печалі… чи то я знову світла не вмикаю…

Зараз. Хвилинку. Паперова серветка. Витирала екран. Отак.

Лллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллллл

Клятий узор… сторінка Фейсбука, як розписана амфора…

Порожньо. У мені.

Вона зараз піде заварювати тобі чай. Помовчи мені в очі. Прокричи мені в пальці. Щоб кожен нігтик став металево стійкий. І не ламався більше об те чортове «л»… Залий між кожну пластинку свинцеве «н»… до біса! щоб я не торкалася більше цієї розґратованої і роздратованої нічними блуканнями рук клавіатури… щоб я замінила всі твої іменники своїми дієсловами. З часткою «не». Пишеться окремо! Не разом. Ніколи більше… Вимикаюся. Рву інтернетні дроти, наче канати…рву тебе зі себе, наче не-там-пришитий-ґудзик…

В кухні на столі – тарілка зі шпагетті… В мені – душа розтягнута у шпагаті. Між тут і там. Між тобою і тобою… ллллллллллллллллллллллллллллл

Лечу. Завтра. В Рим…

Інші новели Роксолани Жаркової – далі будуть.

Поезію Роксолани Жаркової читайте тут.

Advertisements