На хресті долі. Зузанна Ґінчанка

Ярослав Поліщук

Поетка, знана завдяки своєму псевдоніму, запам’яталася своїм сучасникам яскравою, неповторною вдачею, вражаючим молодим талантом. Проте її планида була жорстоко-немилосердно, через те потенційну силу літературного таланту поетці розкрити не вдалося. У її короткому житті поєдналися враження од кількох міст, із якими пов’язала доля, – від провінційного Рівного почерез столичну Варшаву до славного Львова та древнього Кракова. Не менш чудернацько поєдналися в її таланті впливи різних національних культур цього реґіону – єврейської, польської, російської, української. Пізніше всю цю етнічну екзотику-мозаїку швидко ліквідував повоєнний СРСР звичними для нього бульдозерними методами. Проте Зузанна Ґінчанка не дожила до цих подій червоного тоталітаризму, бо стала жертвою тоталітаризму брунатного. Вона загинула в період Другої світової війни, розділивши стражденну долю свого народу.

Так сталося, що ім’я цієї авторки загубилося в мартирології воєної доби. Кілька років тому вийшла друком книга вибраного призабутої поетки – «Зрушити власне щастя» («Udźwignąć własne szczęście», 2006), яка наново відкриває для читача своєрідність її таланту. А ще на згадку про З. Ґінчанку довелося натрапити в одному з польських журналів. Зацікавило, що в контексті біографії поетки називалося Рівне. Виявляється, вона не лише бувала в нашому місті, але фактично виросла в ньому й дуже дорожила Рівним як містом свого дитинства та юності, залюбки сюди повертаючись при кожній нагоді. Серед кількох фото, які збереглися, є дуже прикметні. Ось портрет Ґінчанки на повен зріст на порозі поважного рівненського дому, ось вона серед переходів на вулиці міста, а онде – під час відпочинку з друзями на Басівкутському озері. Усе таке знайоме, а разом з тим – інакше. Бо йдеться про передвоєнне місто, тридцяті роки ХХ століття, – того Рівного вже давно немає, лише окремі його краєвиди можуть нас дивувати зі старих поштівок.

У культурному житті Рівного періоду 30-х років ХХ ст. існувало кілька вартих уваги літературних постатей, які своєю активною діяльністю підносили культурний ранґ міста. Не дивно, що літератори групувалися за національною ознакою – польські, російські, українські. За політичними поглядами вони також нерідко були антиподами. Серед поляків переважав напливний елемент, вони зазвичай походили з родин так званих осадників, яких недолюблювали місцеві мешканці. Українська інтеліґенція мала в минулому досвід УНР та війська С. Петлюри, то ж почувалася, як в обложеній фортеці. Російську культуру уособлювала біла еміґрація, яка й у вигнанні продовжувала мріяти про відродження імперської вітчизни.

Група польських письменників «Волинь», яка тут діяла, була добре відомою в краї. Її натхненником та організатором виступив Чеслав Янчарський, котрий народився в сусідній Грушвиці, у родині осадника, в минулому учасника визвольної війни під проводом Ю. Пілсудського. До цього літературного гуртка входили Юзеф Лободовський (видатний польський поет і великий приятель українців, приїздив із Луцька), Ян Співак, Вацлав Іванюк, Владислав Мільчарек, іноді на їхні зустрічі прибував також славний поет-аванґардист Юзеф Чехович із Володимира-Волинського чи Люблина.

Особливим шармом виділялася серед учасників «Волині» поетка, що прибрала собі ім’я Зузанни Ґінчанки (власне, Сара Ґінцбурґ, 1917–1944). Ця яскрава й екстраваґантна постать лишила по собі не менш блискучу пам’ять, незважаючи на коротке й непросте життя. Вона з дитинства виховувалася в Рівному, належала до засимільованої єврейської родини, в якій удома розмовляли вже по-російськи. Відомо, що її рідні під час революційної завірюхи тікали з Києва й зупинилися в Рівному, де й судилося їм лишитися надовго. Так місце тимчасового проживання стало для неї рідним.

Перші вірші Зузанна написала ще в рівненській гімназії у віці 10 років, а опублікувала їх у шкільній газетці. Від того часу мріяла стати поеткою. Писала польською мовою, яка була мовою її освіти. Мрія почала збуватися 1935 року, коли вона вступила до Варшавського університету, на педагогічні студії при гуманітарному факультеті. У столиці Ґінчанка заприязнилася з провідними літераторами того часу – Вітольдом Ґомбровичем, Юліаном Тувімом, зблизилася з літературним гуртом «Скамандер». 1936 року вона видала дебютну поетичну збірку «Про кентаврів» («O centaurach»), чим утвердила своє ім’я серед культурної еліти столиці. Поетка успішно співпрацювала з часописами, причому друкувала не лише вірші, а й сатиру, готувала радіопередачі. У передвоєнні роки часто бувала в Рівному, де на неї чекали не тільки в родині, а й у літературному товаристві «Волинь». Лишилося кілька її фотопортретів, зроблених у місті дитинства: нині вони зберігаються в архіві Літературного музею у Варшаві.

У тій ранній поезії Ґінчанка передбачила власну дочасну смерть, та й трагічну долю своїх земляків під час Другої світової війни. Більше того, вона з тривогою віщувала в недалекому майбутньому катастрофу всього європейського континенту («Аґонія»). В одному з автобіографічних віршів поетка писала: «Маю в собі смерть неодзовну, як голка, що плаває в жилах». Справді, молоде життя обірвалося трагічно в двадцять сім років. У 1944 році гітлерівці вистежили та розстріляли її у Кракові. Перед тим було кілька років неймовірно виснажливих переховувань у знайомих і незнайомих людей, під постійною загрозою арешту, – спочатку у Львові, потім у Кракові.

Творчість Зузанни Ґінчанки практично не відома українському читачеві, адже вірші поетки жодного разу не перекладалися. У польській літературі 30-х років її вважають помітною постаттю, принаймні, однією з найколоритніших жінок-літераторок. Неординарний образ поетки воскрешають спогади її літературних товаришів, яким більше поталанило та які дожили до кращих часів. Їй же судилося стати однією з жертв страхітливого геноциду. І коротке, сповнене молодечої радості й блиску, життя Зузанни Ґінчанки, і її проникливий талант, явлений у поезіях, заслуговують на добру згадку нащадків.

Нижче наводимо один із віршів Зузанни Ґінчанки, який водночас є вражаючим автопророцтвом – фізичної загибелі та незнищенності духовного вогню, яким вона горіла.

 

Зузанна Ґінчанка

Non omnis moriar

Non omnis moriar – moje dumne włości,
Łąki moich obrusów, twierdze szaf niezłomnych,
Prześcieradła rozległe, drogocenna pościel
I suknie, jasne suknie pozostaną po mnie.
Nie zostawiłam tutaj żadnego dziedzica,
Niech więc rzeczy żydowskie twoja dłoń wyszpera,
Chominowo, lwowianko, dzielna żono szpicla,
Donosicielko chyża, matko folksdojczera.
Twoje, niech twoim służą, bo po cóż by obcym,
Bliscy moi – nie lutnia to, nie puste imię.
Pamiętam o was, wyście, kiedy szli szupowcy,
Też pamiętali o mnie. Przypomnieli i mnie.
Niech przyjaciele moi siądą przy pucharze
I zapiją mój pogrzeb i własne bogactwo:
Kilimy i makaty, półmiski, lichtarze
Niechaj piją noc całą, a o świcie brzasku
Niech zaczną szukać cennych kamieni i złota
W kanapach, materacach, kołdrach i dywanach.
O, jak się będzie palić w ręku im robota,
Kłęby włosia końskiego i morskiego siana,
Chmury rozprutych poduszek i obłoki pierzyn
Do rąk im przylgną, w skrzydła zmienią ręce obie;
To krew moja pakuły z puchem zlepi świeżym
I uskrzydlonych nagle w aniołów przemieni.

Non omnis moriar[1]

Non omnis moriar – моя горда вітчизна,
Луки моїх обрусів, фортеці шаф важенних,
Широкі простирадла, коштовна білизна
І сукні, ясні сукенки залишаться після мене.
Я тут не лишила ні спадкоємця, ні віна,
Хай же твоя долоня єврейські речі зволочить,
Хомінова[2], львів’янко, розважна аґента дружино,
Хижа стукачко, матере фольксдойча.
Твоє, хай твоїм і послужить, бо ж не марнувати,
Мої близькі – то не лютня, не порожнє ймення.
Пам’ятаю про вас, коли йшли ви на страту,
І теж пам’ятали про мене. Згадали про мене.
Хай же друзі мої, при бокалі засівши,
Поминають мій похорон і власне надбання:
Килими й покривала, лампи, полумиски, свічі.
Хай  п’ють цілу ніч, та лиш в хвилю світання
Хай візьмуться шукати коштовне каміння і злото
У диванах, матрацах, ковдрах, – як міну.
O, яка гарячкова їм та здасться робота –
Віхті кінського влосся і морського сіна,
Драних подушок завія і хмари перин із ліжок
До рук припадуть, у крила замінять ті руки мізерні;
То кров моя паклю із пухом зліпить зі свіжим
І окрилених раптом у янголів білих оберне.

[1] «Ні, весь я не помру» (лат.). Рядок із Горація. – Прим. перекладача – Я. П.

[2] Прізвище господині будинку у Львові, де переховувалася авторка. Вона справді донесла окупаційній владі, а поетесі заледве вдалося тоді врятуватись од загибелі, тікаючи до Кракова. – Я. П.

 

Переклад з польської автора

На обкладинці: Графічний портрет поетки руки невідомого автора

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s