Надія Мориквас

Це місто. Ці сотні, тисячі сердець, що прокидаються на світанку – очевидно, що з добрими намірами. З найкращим наміром на Землі – жити. Сповняти свій обов’язок, щось сьогодні вчинити таке, що саме сьогодні треба вчинити. Думають про дітей, найбільше жінки, ще у напівсні уявляючи, як то зараз буде варитися каша, розігріватися вчорашній борщ, робитиметься салат. І як та дитина буде їсти. Боже, воно знову не виспалося, вихудло, витягнулося. Вже щось само собі загріло. “То ти мені, синку, вариш каву?”. “Та ні, мамо, собі. Я вже цілий місяць варю собі каву, бо інакше не прокинуся”. “І скільки ти кладеш до джезви, ложечку?” “Ні, півтори”. “То, певно, забагато для тебе”. І твоя власна кава, океан кави, випитої упродовж ранків, вечорів і ночей, десь сколихується на дні. Тобто цей океан має дно, він не бездонний. “От і добре, тепер ти і для мене будеш варити каву”. Один обов’язок сповнено – дитина нагодувалася. “Я пішов”. “А поцілувати?”. І ти на коротку мить захищаєшся від усіх турбот, доторкаючись устами до солодкої юної щоки. Цей дотик на цілий день.

“До кінця року залишилося 174 дні!” – О Боже, цей відлік, це радіо невблаганні. Ти знову не встигнеш зробити те, що задумала. Бо ось уже ранок в’яне, і перший скісний промінь сонця, що заломлюється в твоєму вікні, пропущено.

“Це одинадцятий журналіст, який загинув в Україні за останні п’ять років…” – Хто? Де? Коли?! Знову?! – знову засмучує ранкове радіо. Але треба сповняти свої обов’язки. Дрібні обов’язки, тільки сповнивши їх, ти можеш сісти до праці. Треба звільнити ванну. Там плаває аж одна червона троянда. Вона вже довго живе, правда, її треба плекати. Це добрий знак для хати, коли квіти живуть довго. От тільки, щоб зовсім не відключили воду. “Вода є товаром” – каже радіо.

Треба сповнити ритуал ранку. Згідно зі львівським ритуалом – напустити у ванну води. Цікаво, чи Калинець переймається такими клопотами? У нього вчора був день народження. Що він думає зараз – отак, прокинувшись і, можливо, окинувши одним зором усю свою білу дорогу. Калинець розчарований, вивершивши свій храм краси. Бо для кого це? Ні, він не переймається ранковими дріб’язками. Певно, ванну напускає пані Ірина.

Марія Людкевич, наприклад, може образитися, коли, зателефонувавши їй вранці, ви делікатно поцікавитеся, чи не розбудили її. “Чого усі думають, що я вилежуюся?! Та я вже і на базар сходила, і їсти зварила, в мене ж сім’я!”. Рання пташка, як і я. Уявляю собі Марію на базарі – звичайне, заклопотане жіноче обличчя. Жінки взагалі пасують до базарів, особливо – сповнених літнім гамором й засмагою торговищ, до наповнених сумок, з яких хвостиками стирчить зелена цибуля. У Марії зовсім інший вигляд, коли вона несе квіти, торбу позаду несе її чоловік, художник. Та в неї тоді і мова інша, не те що обличчя! Щоправда – без патетики. “Бо ж боїмось перебільшень солоду і повтору” – це Маріїне застереження живе, мабуть, у підсвідомості кожного, хто має справу зі словом. Квіти поетесам дарують не частіше, ніж іншим жінкам. Правда, можна вирватися вперед за рахунок презентацій, де з поетами ніби розраховуються квітами. Гонорар (якщо він є) – за готову продукцію, за книжку (книжка – товар). А квіти – то, певно, з вдячності, сатисфакція поетові за недоспані ночі, за високу температуру серця, за шкідливі звички (хоч не завжди вони пишуть ночами, курять і п’ють море кави). Квіти – то найвища нагорода, і часом найскромніший букетик – дорожчий від розкішних троянд.

Ігор Калинець, наприклад, святкуючи своє 60-річчя в театрі ім. М. Заньковецької (теж одна із сатисфакцій – за його таборову юність й опальну музу) писав у запрошеннях: “Прошу приходити без квітів”. Поет зробив спробу уникнути дорогих помпезних букетів. Натомість у фойє стояла скринька для пожертвувань на ремонт театру. Та люди Калинця не послухали. І несли йому безліч букетів – у величезній процесії вітальників. Одних земляків-ходорівчан було з пів процесії. І кожний претендував на увагу ювіляра. Ще б пак – найбільший наш поет, заслужений лауреат найпрестижніших наших премій. Ніхто ж не знає, крім тих, хто пам’ятає чи не пам’ятає (а це залежить вже від віку, адже мова йде про цілу епоху) про ті хвилини в житті поета, коли він набагато більше потребував людської уваги і розуміння.

Я ж, затямивши поетову просьбу, згодом вчинила й зовсім нерозумно. Через кілька днів поетова душа запрагла тихого свята поезії. І він запросив нас у скромну та елітарну залу театру імені Курбаса… Якась жінка на розі вулиць Куліша і Курбаса продавала квіти. Здається, то були чепурні букетики пахучого горошку чи братків. Першим моїм душевним порухом було купити квіти – такий вишуканий букетик сподобався б пану Ігореві. Та стрималася, – бо згадала його ж настанову. Пан Ігор вже стояв з кимось біля входу в театр, зустрічаючи тих, хто поспішав на його вечір. І, мабуть, більшість з них теж прийшла без квітів. Бо мені здалося, що, побачивши мене, поет усміхнувся до свого знайомого сумно–іронічно: мовляв, ще одна запам’ятала його прохання. Збагнула усе це в одну мить, та вертатися за квітами не випадало.

Цей вечір поет назвав “Квіти і зела” і вів його сам.

– Я буду читати вам, – сказав поет, – ці мініатюрні – не знаю, як назвати їх, нехай будуть віршики, де кожне слово – це назва квітки… Був мій ювілейний вечір в театрі ім. Марії Заньковецької, і сталося так, що багато людей образилося на мене, що я не взяв квітів… Отже, сьогоднішній вечір – то ніби перепрошення у тих людей і, можливо, перепрошення – до самих квітів.

Поет читав сам – і стільки ніжності й стримуваної пристрасті було в його голосі, немовби він освідчувався в коханні жінці і… квітам! Дійство відбувалося під фортепіанний супровід Тетяни Воробкевич. Це був ще й вечір музики українських композиторів – Косенка, Колеси, Скорика…

– Вся та поезія про квіти, за винятком одного невеличкого циклу, написана в ув’язненні…

Квіти – дружині та її посестрам, жінкам-політв’язням. Червоні троянди на поштових листівках посилав поет з ув’язнення. Та насамперед їй – мужній подрузі і коханій. Обоє в невольничих мурах, тільки не разом. Тільки поет, тільки Калинець міг таке вигадати! Щоб підтримати її цими дружніми словами з відтінком сумної іронії:

Коли забракне слів
і не рятують ямби,
до тебе шлю послів –
полум’яні троянди…

Шукай поміж рядків,
поміж благенькі ямби
бодай сякий такий,
але підтекст троянди.

– Тому епіграфом до всього вечора є така моя фраза з “Невольничої музи”:

Маю жаль до цієї землі,
бо вона родить квіти,
за якими я плачу…

Найбільший поет Львова не носить німба на головою, ані лаврового віночка. Зрештою, віночок і не втримався б на його сивому летючому волоссі. Здається, що міськими вулицями і майданами прошкує собі легкий на підскок хлопчина. Ніби той, що ще носить золотий п’ятак у кишені (що йому подарував Богдан-Ігор Антонич – геніальний львівський поет докалинцевої епохи). А ніби той самий, котрий літав цими вулицями колись дуже давно, котячи перед собою сонячний обруч. Але хіба можна ганяти обруч (із сонця, зі срібла, з дроту, з лози) запрудженими тротуарами великого міста? Звичайно, що ні. То б мало бути село, або, принаймні, тихе містечко, де поети народжуються. Потім вони мужніють, виростають із своїх маленьких батьківщин і, мов безпечні метелики, летять на вогні великого міста. Там і згоряють – або здобувають свій Париж. Тобто Львів. Се порівняння трохи вже приїлося, але ж вірне. Бо чи відрізняється Львів від Парижа? Від того вимріяного, видуманого, вичитаного (і то не в Андруховича чи Покальчука, теперішніх наших мандрівних письменників, а ще у француза Бальзака) Парижа, в якому ми здебільшого не були. Але достеменно знаємо, що там із самого повітря витворюються поети. І що вони, разом із художниками, музикантами, акторами й акторками, дуже неекономно поводяться із своїм часом і зі своїми талантами, даруючи їх одне одному за так (переважно – за взаємні компліменти), проговорюючи їх просто в повітря, з якого знову ж народжуються нові піїти. І все це часто відбувається у богемних сховках, сповнених запахами трунків, кави й екстази спілкування із собі подібними. Кожний полюдський поет хоч раз у житті знаходить собі такий прихисток, де, як писав Б.-І. Антонич:

П’ючи цей золотавий чай,
Так пробалакаємо день цей.

У тебе самої був такий прихисток, на позір – дуже ілюзорний. У відкритій кав’ярні, незахищеній від вітрів і цікавських очей…

Ні, не там. У глибині літа, у глибині осені – чи в перших теплих променях весни 1996 чи 1997 року. Я не знаю, коли це почалося. Але коли закінчували реставрувати Королівський мур в центрі міста – в його екстер’єрі вже існувало наше товариство. У мене є фотографія: ми втрьох на фоні вежі, кістяк даху ще не покритий черепицею – “під стару львівську дахівку”. Олесь тоді зорганізував це знимкування: “Негайно: вежу завтра покривають дахом, то вже буде нецікаво!”. Дивлюся на цю фотографію. Я – посередині, найбільш сентиментальна, якась недоусміхнена – я вчилася тоді стримувати свою усмішку, але з того нічого не вийшло. Віктор Палинський праворуч – поет і в житті прагматик – ду-у-же міцно стоїть, дивиться в об’єктив незворушно. Олесь Нога – ліворуч, у чорних окулярах, чи скептичний, чи іронічний – не видно. Небо над вежею синє-синє, стіна аж біла, значить був сонячний день. Але гілки дерев голі, із сріблястими павутинками інію, якщо добре придивитися, на гілці скраю знимки видно пташку, а за нами – сніг. Я пам’ятаю, що змерзла у своєму білому плащі… Я пам’ятаю той особливий смак кави у пластикових “стаканчиках”, яка пилася у розпал літа і в розпал осені. Камені Королівського муру дихають вічністю. Ми називаємо його Китайською стіною, бо це найдовший мур у центрі. Подивишся праворуч – видно Оперний театр, ліворуч – пам’ятник Шевченкові. Це місце вибране задля Олеся Ноги, який працює в Музеї етнографії і народного промислу. Звідси видно музейні двері – так Олесь пантрує своїх приятелів, які шукають його на роботі. Але часом повз нас пропливає стільки люду, що тих дверей і не видно. То знов нуртує якийсь мітинг біля пам’ятника, галасує “клюмба” на початку алеї, де звикли збиратися народні опозиціонери; алея, що веде до Оперного – немов ріка. В принципі, ми сидимо на березі Полтви, безжалісно загнаної під землю. (Мене колись назавжди вразила думка, що Оперний стоїть на ріці). Колись, як на давніх малюнках А. Ланге, тут дерев не було – тільки кущики. Отож давні львів’яни могли собі отак сидіти на березі Полтви (сподіваюся, вона ще тоді була чистою), як парижани – на березі Сени. З натовпу, з протилежного берега виринає, немов з туману, знайома постать на велосипеді. Це Володя Савка – великий скрипаль-імпровізатор. Він переїжджає до нас міцним дерев’яним місточком (мав би бути в оцьому місці місточок!) і замовляє собі склянку червоного вина. Футляр із скрипкою поважно займає окремий стілець, ми чекаємо, поки Володя втамує спрагу. Зараз він почне декламувати свій улюблений вірш про любов і червоні маки!..

І нинішнім перепеченим полуднем, думаючи про ту осінь (чи про те літо), я відчуваю прохолоду Китайської стіни і ту гостру радість за іншого, коли він ронить якусь думку-перлинку. Про життя і поезію ми говорили іронізмами – не дай Боже, щоби хтось когось запідозрив у сентиментальності (деякі діалоги зафіксовані у моєму Щоденнику іронічної прози “Спокуса вічністю”, тож не буду повторюватись). Ми говорили метафорами. Найбільша метафора – то була Китайська стіна. Місце зустрічі. І вона означала творчість. Про це пізніше також напише Віктор Палинський в есеї “Три-пілля. Поля трьох – не пересікаються” (вразивши мене натяком на власну… сентиментальність). Про що ми думали-мріяли, кому позували на фоні вічного муру й вежі без верху? У нас були великі плани. І деякі з них навіть здійснилися. Але творчість не минає.

Олесь малює портрети поетів. Усіх він не намалює. Кажуть, у Львові кожен другий – поет. Я думаю, їх значно більше. Навіть якщо ви не поет – все одно ви поет. Бодай раз у житті – ви ж переживали якусь особливу любов до людей взагалі, до цього міста, яке можна відкривати щодня. (Йдеш знайомою вулицею, піднімеш голову, і раптом побачиш уперше якусь незвичайну розетку на фасаді або якір, дельфіна чи цілий сюжет “про Лебедя і Леду”. Щоб усе побачити, треба цілий день ходити із задертою головою. Люди так не ходять). У вас заходилося серце від краси Божого світу, від дивовижної симетрії квітки (розетка на фасаді – то її слабке відлуння)? Якби у цю мить вас хтось щось попросив – ви віддали б усе, не задумуючись. Воістину, ніщо матеріальне не має ваги. Правда, цей стан не вічний. Життя заставляє часом людські таланти за шматок хліба. Але насправді таланти не гинуть – вони бурлять десь в наших надрах, немов уярмлена ріка, загнана під землю.

Я б віднесла до породи поетів усіх людей, вразливих на красу і здатних на співчуття. Звикло ми їх не помічаємо. Поети ходять пішки чи їздять маршрутками, чи штовхаються разом з нами на Галицькому базарі – одне слово, нічим не відрізняються від решти громадян. От тільки носять в серці більше туги. (Правда, існує ще професійна каста літераторів, тут критерії конкретніші і жорсткіші).

Ви знаєте Ігоря Калинця? Уявіть собі, що ви не знаєте його в лице. І якось, випадково потрапивши на презентацію якоїсь книжки в “Українську книгарню” (здається, то була презентація “Марії Башкирцевої” Михайла Слабошпицького), ви стаєте учасником імпровізованого фуршету. Один елегантний пан підносить вам, та й усім іншим, на таці черешні і чарочку коньяку. Ви, звісно, берете, неуважно подякувавши. Аж потім дізнаєтесь, що чарочку вам підніс сам Калинець. Калинець Упокорений. (Так і напрошується в пам’ять щось біблейське). А може, просто Поет – отой, що душею і помислами…

Мені хочеться написати книжку про місто і його поетів, – про людей, яких я знаю (бо я всіх не знаю), – щоб інші люди впізнавали в них себе – хоч трошки поетами. Олесь також пише – тобто малює тих, кого знає і відчуває. Позавчора я принесла йому графічнй портрет Жінет Максимович – він малював її у 1992–му, і в той рік вона померла.

– Знаєш, – каже Олесь, ти принесла мені її портрет – і я цілий час про неї думаю. Ми тоді так гарно поговорили, від неї віяло такою добротою, вона так гарно сміялася… А через короткий час я дізнаюся, що Жінет вже немає. Це було жахливо! – Але зараз, коли ми говоримо про неї – згадуємо її чорні живі очі, її гортанний голос, її французькі парфуми, – зараз, крім якогось почуття захоплення нею – так, якби вона була досі жива, – ми нічого не відчуваємо. Це захоплення змішане з вдячністю – за те, що вона була. Жінет не була поетом. І навіть не пробувала писати – вона перекладала з української на французьку. Але Жінет – це такий шарм! Ось що вона додала до Львова. Вона ошляхетнювала своєю присутністю середовище. (Жінет – у моїй колекції жінок). І сьогодні, коли ми сидимо на Дорошенка – Олесь час від часу міняє кав’ярні, щоб сховатися від численних знайомих, але від спеки не сховаєшся! – від одної нашої тихої розмови про Жінет в кав’ярні стає прохолодніше… Ніби прозвучала якась дуже глибока і чиста мелодія – Жінет!..

Це теж одна із спонук цієї книжки, яка з’явилася мені одного ранку цілком сформованим наміром – не забути згадати тих людей, які й досі звучать нам до болю впізнаваними мелодіями. Нехай це буде замість квітів…

 

125

Мориквас Надія. За нас – у Львові: Міфи і міти. – Львів: ЛА Піраміда, 2001. – 200 с. з іл.

Є принаймні дві спонуки для републікації цього тексту. Перша: повість-есей Надії Мориквас, своєрідна версія поетичного Львова кінця ХХ – початку ХХ1 ст. в іменах і стосунках, продовжує інтригувати читачів. І друга: книжка відкривається есеєм «Квіти», одним з «героїв» якого є Ігор Калинець. Таким скромним чином «речники» хочуть привітати улюбленого поета з його цьогорічним ювілеєм.

При цій нагоді авторка просить читачів пам’ятати, що імена й події мають свої координати в часі: 2001 рік, коли ми всі були трохи молодшими і, можливо, трохи інакшими.

До видання увійшли також літературно-критичний есей Богдана Смоляка «Слово і ми» та розвідка Ігоря Мельника «Останні декади ХХ сторіччя», які своєрідно доповнюють проблематику повісті. Книжка щедро ілюстрована графікою Олеся Ноги.

 

На обкладинці: 
Ігор Калинець.
Графіка Олеся Ноги.

Advertisements