Ярослав Поліщук

Марко Павлишин. Ольга Кобилянська: Прочитання. – Харків: Акта, 2008. – 360 с.

Утеча від стереотипу

Про Ольгу Кобилянську в нас писано-переписано!.. Спершу, ще за життя, нею захоплювалися модерністи (знаю, що точніше було б писати: її творами захоплювалися, але в цьому разі свідомо вдаюся до двозначного формулювання). Потім підняли на щит комуністичної пропаганди радянські літератори, педалюючи соціально-класову проблематику, що порушувалася в її творах (а хто з великих талантів не торкався такої проблематики й не критикував суспільних відносин?). Урешті, на зорі вкраїнської Незалежності за тему міцно вхопилися феміністки й, нервово жестикулюючи, заговорили про рафіновану стать у прозі Кобилянської, про її жіночу меланхолію-депресію або й, у крайнощах, про лесбійські схильності. Словом, якщо вже з’явилася потреба знайти український відповідник Вірджинії Вулф чи Сильвії Платт, то ось, маєте – Кобилянська! У неї можна потроху знайти впливів західного фемінізму, але ж безпечного, міцно адаптованого до наських суспільно-культурних реалій.

Що й казати, подібні маніпуляції невідворотні, коли мова йде про класику й класиків. Ми просто приречені їх перечитувати, а заодно – шукати нові інтерпретації, відповідні духові часу та затребуванням сучасної публіки. Саме це чинили й чинитимуть з Кобилянською. Її стабільне, надійно вписане в канон національної культури ХХ сторіччя, місце надто показне, аби не привертати увагу, тому-то кожна формація прагне по-своєму перечитувати Кобилянську. Після недавніх, дещо пересадних, щиро кажучи, феміністичних інтерпретацій у нашому просторі раптом з’являється праця, в якій досить-таки розважливо й критично, спокійно й фахово, без крикливої самореклами з’ясовують сутність явища, яке можна окреслити як феномен Кобилянської в новітній українській культурі. Поява такої книги мала би стати, за всіма видимими ознаками, подією. Та ба! У нас – інакше. Перші несміливі голоси прозвучали, проте далі – звичний штиль.

Ідеться про книгу авторства австралійського україніста і славіста Марка Павлишина. Свого часу він видав в Україні знакову працю «Канон та іконостас» (1997), яку сьогодні добре знають фахівці-філологи. Тепер, після тривалої паузи, професор М. Павлишин знову приходить до нашого читача з дещо несподіваним, екзотичним продуктом власних розмислів – і пропонує монографію про Ольгу Кобилянську. Чому саме про неї? Докладнішу відповідь на це питання читач знайде в самій книзі. Тут же вистачить сказати, що Кобилянська в ранзі класика національної літератури, та ще й пророчиці українського модернізму, незмінно викликає інтерес сучасних дослідників, котрі, на зламі часів і культурних парадигм перебуваючи, прагнуть по-новому означити роль і місце письменниці в формуванні модерного світогляду в нашій літературі. Саме тому авторка «Землі», хоч досі написані про її творчість томи й томи, знову опиняється в ролі об’єкта дискусій.

І хоч як міцно ми триматимося стереотипу, ніби все вартісне, що можна було сказати з приводу Кобилянської, було сказане попередниками, та мусимо вчергове визнати фіаско стереотипів! Принаймні до такого висновку схиляє лектура книги Марка Павлишина. Нагадуючи при тому стару добру істину, що найбільша пітьма оточує сам ліхтар, хоча всі упевнені, що довкола нього – світло й незворушно.

Павлишинова монографія має чітку й містку назву – «Прочитання». Себто, автор пропонує читати, властиво, перечитувати Кобилянську, причому перетворює цю, здавалося б, нудну та безнадійну операцію в цікаву, неповторну пригоду. Він не зводиться на котурни, як дехто з попередників, не шукає скандальних відкриттів на межі відкривання (чи радше, домислювання, як це буває зазвичай) інтимних подробиць біографії письменниці. Його цілком задовольняє той евристичний потенціал, який таїть у собі сам художній текст. Тим паче, що йдеться про тексти, не розбещені увагою дослідників. Такими є, зокрема, німецькомовні твори та нотатки Кобилянської, котрі проникливо й неупереджено перечитує критик, чи не вперше в нашій науці, власне.

Взагалі, головним героєм книги стає текст Ольги Кобилянської. Він присутній принаймні на кількох рівнях та в кількох якостях: 1) канонічний художній твір, що піддається вникливим інтерпретаціям та виявляє приховані від попередників смисли; 2) нехрестоматійний, марґінальний твір, якому досі не надавали поважного значення, трактуючи його як тло для канону (наприклад, ранній «Щоденник» або пізній роман «Апостол черні»); 3) епістолярне письмо, знання якого дозволяє арґументувати критику стереотипів образу письменниці; 4) автодокументальні свідчення, як-от кілька біографій Кобилянської, писаних у різні часи та з різного приводу, – блискучі документи змінної автопрезентації авторки в літературному житті її епохи. Варто додати, що М. Павлишин не лише блискуче знає тексти Кобилянської, а й підходить до їх прочитання делікатно, уважно, неупереджено, диференціюючи свою дослідницьку оптику залежно від характеру та функції аналізованого текстового матеріалу.

Перечитування

Автор студії послідовно тримається задекларованого ним методу проникливого читання. У змісті розправи завважимо формулювання, що нагадують бінарні опозиції, нерідко ще й ускладнені парадоксальними підтекстами: «“Німеччина” чи ні?..», «Природа людини», «Ніцше чи ні?» (с. 3). В епіграфі з О. Кобилянської знову недвозначний натяк, бо йдеться про таке читання, коли в твори «углиблюються … цілою істотою» (с. 5). І врешті, у передмові автор розставляє принципові акценти, розважаючи про способи читання Кобилянської зокрема й літературної класики («канону») взагалі. Усе це впроваджує читача в певну дисципліну читання, яку пропонує йому автор. Як кожна дисципліна, вона вимагає самопосвяти, перш ніж обдарувати нас цінними здобутками.

А чи це так уже й важливо? – іронічно примружить око наш горопашний читач, вихований на анархо-гуляйпільських традиціях. Адже читання – акт суто суб’єктивний, ба навіть інтимний! На це Марко Павлишин із професорською непоступливістю переконуватиме: коли мова йде про класику, ми повинні читати по-філологічному уважно й повноцінно.

Прихований пафос його дослідження якраз починається від культури читання як передумови сприйняття літературної класики.

При цьому другорядним видається наївний критерій «подобається – не подобається». Якщо ми визнаємо твори О. Кобилянської своєю національною класикою, то належить сприймати їх як потенційний комплекс різнорідних значень; байдуже, наскільки відповідають вони нашим сподіванням. Автор праці кілька разів делікатно торкається проблеми, увіч присутньої (часом не без надміру) в літературознавчих студіях останнього часу. Мова йде про своєрідний синдром знеохочення: спершу переживається апріорне захоплення постаттю Кобилянської, котру так високо цінували модерністи й наші сучасники, а пізніше, коли, власне, пізнаються її тексти, читач не знаходить у них того, що, на його думку, мало би відповідати брендові «першої модерністки», та розчаровується.

Марко Павлишин застерігає за собою право читати по-іншому. «Наскрізним залишається імпульс читати: бачити й фіксувати те, що на сторінці, і шукати розуміння, яке здається адекватним прочитаному», – декларує автор (с. 15). Його письмо, справді, в багатьох місцях нагадує практику американської «нової критики», із тією, щоправда, різницею, що М. Павлишин не схильний абсолютизувати літературний текст, бо для нього мають значення ще й біографічні та естетичні контексти, котрі багато що здатні пояснити. Про методику проникливого читання думаєш, спостерігаючи над вибудовуванням арґументації автора в суперечливих пунктах кобилянськознавства. Аж на с. 148 натрапляємо, власне, на це класичне в теорії інтерпретації формулювання – close reading, яке автор тлумачить як точне читання в теорії Веллека та Воррена.

Евристика

Певна річ, ефективність застосованої М. Павлишиним методики належить оцінювати з погляду отриманих результатів. У цьому сенсі можемо твердити, що книга не лише додає до нашого знання про Кобилянську, а й істотно переформатовує це знання. Виявляється, через недогляди попередніх дослідників (а це принаймні 4-5 поколінь поцінувачів письменниці!) чи цензурні обмеження окремі принципові проблеми творчості Кобилянської так і не були розв’язані досі. Тож Марко Павлишин цілком слушно може почуватися не «причинкарем», котрий уточнює якісь несуттєві деталі (хоча й цю працю в літературознавстві на варто цілком легковажити), а першовідкривачем, який спрямовує світло в закутки, де досі панував неозначений морок. Спробуємо коротко сформулювати цікаві, подекуди парадоксальні, висновки дослідника, що репрезентують його евристичні версії прочитань Кобилянської. Зрештою, вони досить добре виопуклюються у структурі праці, кожен розділ якої перетворюється у своєрідний детективний сюжет та обдаровує читача альтернативним прочитанням хрестоматійно знаних творів та біографічних акцентів буковинської письменниці, до того ж, критично відсторонених щодо стереотипів – від соцреалістичного образу «гірської орлиці» до постмодерного кліше «хтосічка чорненького». Виявляється, вникливе перечитування може обдарувати дослідника, а слідом за ним і читача цілком солідною евристикою. Отже, є сенс не покладатися на «забронзовілість» класиків та дошукуватися нових смислів у їхніх творах?

Справді. По-перше, відповідаючи на питання про роль «німеччини» в письменницькій біографії О. Кобилянської, Павлишин заперечує популярне уявлення про нібито можливу успішну кар’єру письменниці в німецькій літературі. Він доводить, що в таких твердженнях українські критики радше видавали бажане за дійсне. Ще від першої оцінки Лесі Українки, яка наголошувала на провідній ролі «німеччини» в освіті та мистецьких критеріях буковинської авторки – як передумові її самобутньої постаті в українській культурі, – утвердився стереотип, що пов’язував Кобилянську з домінуючим німецько-культурним (власне, австрійсько-німецьким, мова йде про спільний мовно-культурний ареал) впливом. Критикуючи цю тезу, М. Павлишин перечитує біографічні свідчення самої авторки «Царівни», аналізує факти публікацій та відгуків у німецькій пресі, аби верифікувати загальноприйняте твердження.

По-друге, в кількох проекціях відстежує автор дилеми ніцшеанства. Він прагне локалізувати цю тезу, зіставляючи тексти Ф. Ніцше та постулюючи окремі запозичення або впливи, присутні у творах Ольги Кобилянської. При цьому впливи могли бути не безпосередніми, а опосередкованими – через інші лектури, в яких пропагувалися ідеї «божевільного філософа». Але й запозичення буковинської письменниці не буквальні, а творчі, свідомі. Іншу грань теми виявляють впливи дарвінської теорії, поступових ідей Канта та подібні, – адже світогляд Кобилянської не формувався виключно на культі надлюдини-Заратустри. У праці М. Павлишина ніцшеанству загалом приділяється чимало уваги, це тема, порушувана бодай же в кількох розділах книги, проте трактована розважливо, без надриву та недоречних емоцій.

По-третє, неочікувано-інтригуючу версію автор пропонує щодо трактування «Землі». Відомо, що свого часу саме цей роман був поставлений у центр канону. Павлишин, однак, не обмежується деконструкцією соціологічного прочитання твору, він іде далі й зауважує стійку апорію інтерпретаційних схем, котру ніхто з дослідників так і не подолав. Це тема братовбивства в «Землі» – тема, яку, власне, критики нав’язали читачеві, бо в самому тексті відсутнє однозначне звинувачення Сави як братовбивці. Аналізуючи цей аспект, автор виокремлює чинники, які пізніше нашаровувалися на первісний текст, а саме: а) оцінки критиків; б) коментарі письменниці, зокрема в листах та виступах; в) совєтський ідеологічний шаблон, який вихолощував текст до ролі ілюстрації марксівської теорії класової боротьби. Павлишин доходить висновку, що мотив братовбиства – це домисел критиків, який не має достатнього підґрунтя в самій повісті, та й в авторських коментарях до неї. Насправді все складніше, неоднозначніше. Як і водиться в добрій літературі, в якій читачеві не підсовують готових відповідей на складні питання, натомість спонукають його до роздумів та рефлексій.

По-четверте, традиційно табуйованою сферою вважалося приватне життя «буковинської орлиці», передовсім її стосунки з чоловіками. Марко Павлишин знімає це табу на прикладі чи не найзагадковішої та найскандальнішої на свій час історії – любовного роману з Осипом Маковеєм. Відтворити перипетії цієї приватної історії йому дає змогу кореспонденція обох літераторів, тим паче, що вона лише частково представлена у найповнішому 5-томному виданні Кобилянської, тоді як решта листів лишається неопублікованою. Уважно перечитуючи цей епістолярій в архівних сховищах, автор праці осягає риси людського характеру своєї героїні, хоча й інтенції Маковея не трактує легковажно-упереджено, як це робили його попередники.

По-п’яте, Марко Павлишин одважується подолати інше табу, що перекочувало в нашу епоху у зв’язку з романом «Апостол черні». Якщо раніше критика взагалі замовчувала цей твір, уважаючи його незрілим та ідеологічно шкідливим, то в 90-х роках ХХ століття, навпаки, його визнали мало не за еталонний, а головного персонажа Юліана Цезаревича – за взірець національної ідентичності. Марко Павлишин, перечитуючи роман заново, засвідчує, що текстові інтенції виразно суперечать такій шаблонізації. Цезаревич зовсім не відповідає ідеалові письменниці (здається, ідеальний чоловічий персонаж узагалі не властивий її письму!), тоді як жіночі персонажі по-своєму конструктивніші у своїй життєвій програмі «малих діл», ніж він. Узагалі, Кобилянська трактує поняття нації модерно, доводить Марко Павлишин, – як предмет вільного вибору, а не мус походження й традиції.

Загадка таланту

Але що таки водило пером буковинської письменниці – поміж контроверсій і драм її особистої долі? Це питання супроводжує інтриґу читання праці Марка Павлишина від початку до кінця. Наприкінці книги, як додаток до розвідки, вміщено неопубліковане оповідання «Доля», що видавалося дослідникам надто автобіографічним, щоб його оприлюднювати, – й воно цілком доречно завершує приватно-біографічну тему. З одного боку, екзотична «німеччина», яка приваблювала молоду авторку, але нерідко відлякувала її земляків-критиків. З іншого, власна хата із традиційними Василями та Марусями – культурний стереотип, який не раз висміювала Кобилянська і який принципово старалася перебороти своєю літературною діяльністю. Саме в місці ймовірного зіштовхування цих двох культурних стихій автор розвідки пропонує шукати розгадки таланту Ольги Кобилянської.

Це лише основні проблемні фокуси, котрі Марко Павлишин професійно насвітлює й евристично осягає. При цьому дослідник критично сприймає як старі догми, так і постмодерні окуляри, крізь які вже оцінювали Кобилянську С. Павличко й Т. Гундорова. Вірність букві тексту для нього важить більше, ніж спокуса піднести знакову авторку, підтягуючи її до власних чи групових уявлень «моди» та «модерності». Тому-то автор сторониться скандальних ефектів – на зразок тих, що рекламують «Леську й Ольку» як перших лесбіянок в укрліті.

Разом з тим він переконує читача, що справжні відкриття (в тому числі й скандальні – чому б і ні?) можуть бути зроблені на підставі проникливого вивчення текстів.

Павлишинова монографія про Кобилянську може бути добрим прикладом слушності правила, що про нього сигналізує назва цього матеріалу. Дослідник не піддався стереотипним уявленням і зважився зазирнути в підліхтарну темряву. З’ясувалося, що він мав найвищу рацію: попри хрестоматійну заяложеність і «забронзовілість», творчість Ольги Кобилянської, а також її біографія, її письменницька індивідуальність приховують чимало таємниць. Аби їх відкрити, недосить пройти звичайним шляхом, як це робили десятки й сотні інших. Слід знайти властивий ключ, камертон, за допомогою якого можна буде відчитати сховані від сторонніх очей та зблідлі за давністю часу художні образи. Маркові Павлишину це вдалося. І, можливо, його приклад додасть азарту іншим, бо на подібні проникливі «прочитання» ще чекає чимало постатей нашої національної літератури.

Advertisements