***
Бувають люди розлогі, як карта світу.
Острови замість очей.
А там живність усяка,
Рослинність небачена.
Твердь між ними
До неба простягається.
Повітря сьорбаєш:
“Хай цей острів не закінчується,
Хай вода з нього питною буде,
Сіль священною,
Камінь великий – не спотиканням…”
Рівно до того місця,
Де місяць у водах дині скибку ховає,
У потойбіччя плине.
Бувають люди, як сувої згорнуті.
З руху першого відкладаєш
Мовчиш так, ніби всіх твої мови
На крапці зупинилися.
Очі дрібні, за стіною заховані,
Що на ній ноги проковзують,
Тіло звисає.
“Прірва,” – кажеш
І берега пускаєшся… Продовжувати читання ““Де місяць у водах дині скибку ховає””
