27 серпня цього року минає 170 літ від дня народження Івана Франка. Ювілей, може, й не надто визначний, проте українська громадськість готується його відзначити гідно. У Львові небавом буде зорганізовано великий франкознавчий конгрес, ювілейні заходи планують також у Києві та інших містах. Ювілей – добра нагода, аби переосмислити класику, подивитися на наших світочів новими очима, верифікувати їхній доробок у світлі нашого часу. Цього разу також це буде, адже Франків ювілей, та ще й умовах нашої екзистенційної війни – неабияка нагода для національного самопізнання.
Особливу увагу привертають нові публікації, що з’являються полицях наших книгарень. Серед таких новинок – книжка Михайла Наєнка, яка нам потрапила до рук. Вона, так би мовити, біполярна за задумом і структурою. Адже має назву «Франко і Леся – вісники національного модернізму» (Київ: ФОП Самченко А. М., 2026). Поєднуючи в фокусі дослідницької уваги ці дві постаті, автор шукає спільні точки дотику, і не безуспішно, адже і час, і обставини, і творчі натури споріднюють їх. Не кажучи вже про те, що творча спадщина обох надзвичайно актуальна в наш час, адже вона містить основоположні риси національного характеру, про який сьогодні так важливо говорити – в умовах смертельної загрози для України як держави та культурного феномену.
Професор Михайло Наєнко добре знаний українському читачеві: літературознавець із солідним доробком і не менш значним стажем роботи на цьому професійному полі. Він видав численні монографії, присвячені історії української літератури, теорії літератури, компаративістиці та літературній творчості, а також ініціював свого часу цінні перевидання літературознавчої класики – пера Дмитра Чижевського, Сергія Єфремова, Володимира Перетца та ін. Праця М. Наєнка була відзначена престижними нагородами, в тому числі – Національною премією імені Тараса Шевченка 1996 р. (у складі колективу, який підготував новаторське на той час видання – двотомну «Історію української літератури ХХ ст.» за редакцією В. Дончика).
До Франкового ювілею цей автор запропонував зібрані праці, що були опубліковані в попередні роки. Звісно, найперше привертає увагу ідеологічна основа цієї книжки, чітко проартикульована в її назві. Автор розглядає творчість обох титанів українського духу – Івана Франка та Лесі Українки – як важливі ланки в процесі модернізації національної культури нашої епохи. І таку настанову варто визнати цікавою та продуктивною. Зрештою, не вперше Михайло Наєнко говорить про Франка й Лесю Українку в такому дусі. Раніше він також виступав з тезою про модернізм Каменяра – точніше, стверджував про його тяжіння до модернізму. Подібно і з Ларисою Косач: дослідника приваблюють ті її твори, які свідчать про орієнтацію на сучасні процеси, нові течії у світовому мистецтві, індивідуалізм і естетизм тощо.
У новій книжці ця настанова звучить цілком виразно – в обох письменників автор віднаходить ознаки тяжіння до модернізму та аристократизму. Підстав для порівняння двох постатей також не бракує: були сучасниками й приятелювали, лишили по собі багату коресподенцію, яка варта ретельної уваги теперішніх дослідників. А найважливіше – їхні погляди на мистецтво й суспільство багато в чому суголосні, хоча й не позбавлені суперечностей, які самі охоче піддавали дискусії в листах та публічних виступах. Усе це забезпечує належний інтелектуальний фон книжці. М. Наєнко пригадує атмосферу гарячих дискусій про шляхи розвитку української культури: виявляється, ці дискусії, точені на межі ХІХ–ХХ ст., парадоксальним чином відгукуються в нашому сприйнятті сьогодні. І це не дивно, адже на кону знову стоїть сама доля української культури, що переживає смертельну загрозу ззовні. Якщо раніше ця загроза йшла від Російської імперії, то тепер від її символічної спадкоємиці – російської федерації, яка, на жаль, успадкувала від попередниці імперський підхід до культури та зневажливе ставлення до підкорених народів з їхньою культурною самобутністю.
Автор прагне відійти від усталених стереотипів та оцінок. З іншого боку, він охоче наводить оцінки попередників та сучасників – від Дмитра Чижевського до Соломії Павличко й Ніли Зборовської, будуючи з ними своєрідний символічний діалог на вістрі часу, з огляду на те, що змінювалося та змінюється в наших уявленнях – про національну культуру, її загумінковість та поступ, модернізм і колоніальність, оригінальність та залежність від чужих зразків тощо. Спектр тем для дискусії тут відкривається досить широкий. Недаремно ж у нашу добу творча спадщина і Франка, й Лесі Українки викликала так багато гострих і полемічних оцінок: з одного боку, пов’язаних із необхідністю подолати радянські стереотипи, а з іншого, накласти нові методологічні матриці на ці постаті, як-от феміністична та ґендерна критика. М. Наєнко ставить під сумнів здобутки радянського літературознавства, що трактувало обох письменників як реалістів, та ще й вбачало в їхніх творах засновки методу «соціалістичного реалізму», натомість недобачало вже зазначеного тяжіння до модерністського типу творчості. Проте критичний він також і до феміністичних інтерпретацій, які домінували в останні десятиліття: ставлячись до них з упередженням, іноді надто виразним (аж дражливим), звертає увагу на вузькі місця цієї теорії, крізь призму якої не вдається узріти всієї величі двох видатних постатей нашої культури.
З окремими Наєнковими висновками та оцінками хочеться посперечатися: надто вже вони категоричні або надумані. Але в тому-то й цінність наукового обміну, щоб істину виробляти через дискусію. Проблематика модернізму була активно дискутована на межі ХХ та ХХІ ст., про що свідчать праці Соломії Павличко, Тамари Гундорової та інших (до них нерідко звертається й наш автор, уточнюючи чи ставлячи під сумнів окремі позиції). Проте дискусійний спектр модернізму не вичерпано: варто й надалі обговорювати його апорії, на цьому акцентує й М. Наєнко. По-перше, йдеться про періодизацію модернізму; по-друге, про оригінальність чи наслідувальність його українського різновиду (окремі заяви, маніфести, декларації); по-третє, про міру залученості в нього класиків, як-от Франко та Леся Українка. Своєрідній міфологізації модерністської творчості, що явно присутня в сучасних концепціях дослідників (як-от Тамари Гундорової, а також уже покійних, на жаль, Соломії Павличко та Ніли Зборовської – автор виступав опонентом на їхніх захистах свого часу) Михайло Наєнко протиставляє «реальність», наївно вірячи, що володіє єдино правильним підходом до трактування цього явища. А це, здається, методологічна хиба, що походить з радянського минулого з його однозначними та категоричними оцінками минулого, із неоспореним правом сказати «останнє слово» з того чи іншого приводу.
Зміст нової книжки Михайла Наєнка складають окремі праці (статті, реферати, виступи), що були опубліковані в попередні роки. Неоднозначне враження залишає по собі її композиція та структура: відчутно, що бракує цілісності й згармонізованості окремих частин. Трапляються тематичні забурення, коли ті самі ідеї артикулюються в кількох статтях у схожому тлумаченні. Утім, автор був свідомий таких недоліків видання. Адже в анотації він зізнається: «…Є повтори, позаяк автор їх (окремі публікації – Я. П.) або виголошував як доповіді на конференціях, або публікував у статтях періодики. «Редагувати» їх було б недоречністю, тому вони вміщені в цій книзі у первісному, сказати б, вигляді». Що ж, нам лишається сприйняти такий аргумент як не позбавлений слушності. Я б вилучив із книги принагідні дрібні републікації – газетні замітки про ювілейні урочистості, коментарі та інтерв’ю: вони цікаві хіба що як архівні матеріали (причинки, як кажуть у Галичині), але нічого істотного не додають до розуміння теми, яку окреслено в назві видання.
Попри певні застереження, лектура книжки Михайла Наєнка «Франко і Леся – вісники національного модернізму» може бути корисна нашому читачеві. Надто ж – читачеві заанґажованому, тобто вчителю, викладачу вищої школи, всім, хто цікавиться художнім словом та його впливом на нашу картину світу.
РІЧ 