Леся Бернакевич

Пропонуємо уривок з нового художньо-біографічного роману  від авторки детективних текстів Лесі Бернакевич, який на цей раз засвідчує ще одну грань  таланту письменниці і який здобув третю премію Міжнародного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев-2026» (номінація журналу «Річ»). Він присвячений 40-річчю від часу створення Гурту Олега Кульчицького, відомого українського  музиканта і композитора; в основу  назви роману ліг однойменний інструментальний твір композитора.

Запрошення до ВІА «Ватра»

У вузькому коридорі консерваторії пахло тютюном і вічною надією на геніальність. Студент Олег Кульчицький, з нотами під пахвою і легким відчаєм у погляді (знову отримав двійку за вірш з французької), саме намагався тихцем проскочити повз аудиторію, як раптом двері розчахнулися.

– Стояти! – пролунало, ніби хтось щойно диригентською паличкою зупинив саму долю.

На порозі стояв керівник ансамблю «Ритми Карпат» Ігор Білозір. Його погляд світився так, ніби він щойно знайшов загублену іграшку.

– Чудово! – Ігор плеснув Олега по плечу. – Є добрі новини. Наші «Ритми» 

переводять до філармонії. Відтепер ми – ВІА «Ватра». Мені потрібний такий музикант, як ти. Динамічний, з іскрою. Але є нюанс… – керівник зробив паузу, як перед стрибком у крижану воду. – Ми часто гастролювати будемо…

– Але ж… навчання, сесії, диплом… – завагався Олег.

– Ой, та переведешся на заочне, – махнув нетерпляче рукою Білозір. – Життя, Олеже, не в конспектах, а – в аплодисментах!

Олег задумався. В його душі було не просто хвилювання, а цілий оркестр без диригента. З одного боку, там гриміли мідні: “Це шанс! Сцена! Гастролі! Філармонія, а це вже майже доросле життя, де тебе слухають не лише викладачі, а й люди в костюмах і з програмками!” З іншого – тоненько, але настирливо пищали скрипки сумніву: “А навчання? А якщо не потягнеш? А якщо всі там кращі, а ти – просто добре замаскований студент? А як сказати батькам?..”

Батьки – там, у містечку, де слово “філармонія” звучало майже як “столиця”, але “заочне навчання” – уже як “Ой, щось пішло не так”.

Олег уже уявляв мамин голос: “Сину, це що ж виходить, ти кидаєш нормальне навчання заради цих поїздок?” І татове: “А стабільність де?..” А між усім цим – він. І той самий ритм. Якого  він уже намагався позбутися. І не зміг. І тоді стало ясно: це не він повертається до звуку. Це звук не відпускає його, неголосно,  ненав’язливо. Просто, як щось, що вже обрало, де йому бути. 

Ігор Білозір в цей час ішов тим самим коридором у протилежний бік і зовні виглядав абсолютно впевнено. Як людина, яка щойно вдало “заполонила” ще одного музиканта. Але всередині в нього теж була своя партитура. “Хлопець хороший. Живий. Не штивний, як половина тих, що приходять із правильними пальцями і порожніми очима. Йому сцена потрібна, інакше засохне в цих класах, як квітка без світла.”

Він уже подумки ставив Олега в програму, прикидав, де той зазвучить найкраще, і навіть уявляв, як через рік хтось скаже: “А звідки у вас такий скрипаль?” І він, ніби недбало: “Та був тут один студент…” Але поруч із цим теплим передчуттям ішло й інше: “Я ж його фактично витягую з нормального навчання. Заочне – це не для всіх. Там або виростають, або губляться. А раптом він… загубиться?”

Керівник скривився, ніби почув фальшиву ноту. “Та ні. Не повинен. У нього є внутрішній слух – не тільки музичний. Але… батьки.”

Тут він навіть тихо зітхнув.

“От із батьками завжди складніше, ніж із ритмом. Вони ж хочуть як краще – стабільності, диплома, щоб як у людей. А я йому пропоную автобуси, гастролі і життя без чіткого розкладу”.

Він на мить зупинився біля вікна. “Але хтось же має пропонувати інше життя. Бо інакше всі будуть дуже правильно вчитися… і дуже безбарвно грати.”

І, трохи усміхнувшись своїм думкам, він рушив далі з тією самою впевненістю зовні і легкою тривогою всередині, яку не показують, але без якої не буває справжнього вибору.

Дзвінок, що ламає мрію

Олег подзвонив мамі і, коли вона взяла трубку, промовив обережно, майже на піанісімо:

– Мамо, … тут така справа… Мене беруть до філармонії…

– Тебе взяли в оркестр?

Хоча Олег не бачив маминого обличчя, але відчував, що вона вже сяє, як люстра в Опері.

– Ну… майже, – обережно почав він. – Мамо, … мене взяли в ансамбль. І якщо я залишусь на денному, я це втрачу. Мені треба спробувати. Мамо, я розумію, що це звучить дивно… але я хочу перевестися на заочне.

Тиша впала, як невдалий фінальний акорд.

– На заочне?! А як же оркестр? Як же ж опера? – мама схопилася за серце, але поки що без виклику швидкої.

Олег згадав концерти в складі вокально-інструментального ансамблю. 

Щойно приїдуть до будинку культури музиканти, як навіть у повітрі вже щось змінюється. Ще ніхто не грав, а неодмінно збираються цікаві. Спершу двоє-троє. Потім десяток. Потім уже ціле півколо мовчазних спостерігачів.

Бо налагодження апаратури – це як окремий концерт.

– Раз… раз-два-три…

– Не чіпай той кабель!

Для дітей і молоді це – справжня магія народження свята.

У ті часи музика не лилася нескінченним потоком із телефона. Вона приходила не щодня, майже як подія. Її чекали. ВІА були вікном у ширший світ – трохи модніший, трохи романтичніший, трохи загадковіший за буденність.

Дівчата дивилися на гітаристів так, ніби ті щойно повернулися з гастролей десь між Львовом і Парижем. Хлопці розглядали барабани й потай мріяли теж колись так недбало перекидати ремінь через плече. А малеча просто стояла із широко відкритими очима, зачарована самим процесом: як із дротів, коробок, мікрофонів і загадкового «раз… раз…» раптом народжується музика.

І коли нарешті лунали перші справжні акорди, у всіх з’являлося коротке відчуття, ніби звичайний клуб чи шкільна сцена на мить перетворилися на щось велике й святкове. ВІА любили не лише за пісні, а за очікування дива, яке починалося ще тоді, коли хтось на сцені вперше скаже у мікрофон:

– Раз… раз… 

Усе це згадавши, Олег сказав:

– Зате це моє. Я хочу спробувати, щоб згодом не шкодувати.

Шлагбаум

В оселі Кульчицьких кипіла побутово-тривожна симфонія.

– Сказав, що там теж сцена… просто інша. Уявляєш? І життя трохи… гучніше, – переповідала мама татові.

– Гучніше? – тато стиснув кулаки. – Це він про гастролі, де гучніше за все – хропіння в автобусі?

– Я тебе прошу, зроби щось, – благала мама тата. – Наш Олег просто народився для того, щоб грати в оркестрі театру або хоча б у філармонії і носити фрак із метеликом! Тоді я зможу сміливо в очі знайомим поглянути: “Наш син – в оркестрі!” Інакше я просто провалюся крізь землю від сорому, якщо він приїде сюди з концертом – патлатий, блискучий, в штанях-дудочках і залежний від електророзетки. 

Тато різко відсунув стілець, ніби той заважав йому думати, і підвівся. Той ковзнув по підлозі з таким звуком, ніби по бетону провели залізною лопатою. Він не встав, а ніби “вийшов із сидіння”, як із кабіни екскаватора перед важкою роботою. Він уже на ходу натягував пальто, але рука в рукав знову не хотіла лізти – тато смикнув сильніше, аж тканина хруснула.

– Я поїду до цього керівника, – сказав він голосом, який не обіцяв нічого доброго. – Побалакаю з ним нормально. Але так, щоб він зрозумів: чужих дітей не смикають туди-сюди, як заманеться. Він мене запам’ятає. Я тому керівнику сцену так переорганізую, що він сам собі аплодувати буде, але в коридорі… Не для того ми сина стільки літ вчили, щоб він у тих його кабелях заплутався, як кіт у чужих мотузках. 

Чоловік на секунду зупинився біля тумбочки, шукаючи ключі, і гримнув шухлядою так, що в ній щось дзвякнуло.

– Він що думає? – продовжив тато вже різкіше. – Що може отак зайти в життя дитини, наобіцяти там усякого і піти собі далі? Це не ярмарок, де кожен бере, що сподобалось, і тягне додому.

Мама насторожено дивилася, але не перебивала.

Тато нарешті знайшов ключі: вони виявилися в кишені старої куртки, до якої він учора сам туди й перекинув. Стиснув їх у руці так, ніби це вже була частина розмови.

– Я не сваритися їду, – кинув він через плече. – Я їду пояснити декому, де закінчуються чужі двері.

Проїзду нема

Знайти домашню адресу керівника вокально-інструментального ансамблю «Ватра» добродію Кульчицькому було не складно. Неподалік кав’ярні «Червона шапочка» стояв один кіоск під назвою «Адресне бюро». Вряди-годи біля віконечка зупиниться перехожий, розповість, що шукає знайомого, який називається Петром Сидоровичем Лопатою. Тітонька зателефонує куди треба і ручкою на квадратику паперу напише і домашню адресу, і рік народження того Лопати. Володимир Кульчицький отримав адресу Ігоря Білозора, і скандал, як важка техніка на ще не застиглому асфальті, був гарантований…

Квартира керівника ансамблю Ігоря Білозора здригнулася від електричного дзвінка: хтось вперто не мав наміру прибрати палець з кнопки. Композитор відчинив двері в спортивках, трохи здивований, але ще з тією самою усмішкою, яку носять, як зручний халат.

– Проходьте… – промовив він після привітання, намагаючись за зовнішністю гостя визначити, хто ж то такий? Невже знову поет? Прийшов його штурмувати, щоб маестро вірш на музику поклав? Але за мить змінив думку: поети не так одягаються. Це – здебільшого розсіяні люди, з яких іноді спадають штани. А цей чоловік зайшов так, ніби перевіряв об’єкт перед здачею: поглядом пройшовся по стінах, по дверях, по самому господареві, ніби шукав тріщини в конструкції. Ніби ступав на міст, під яким не видно води, але чути її рух. Не роззувався.

– Дякую, – відповів він голосом, який роками гартувався в спілкуванні з підлеглими. – Я ненадовго. Я щодо сина. Олега Кульчицького.

– Так, я розумію, – керівник кивнув, але цей кивок був уже обережніший, ніби шия раптом відчула зміну повітря. – У нього великі перспективи. Ми якраз говорили про те, що…

– Ви говорили, – перебив батько, – що йому варто зійти з основної дороги.

– Перепрошую?

Пауза зависла між ними, як дріт під напругою: ще не іскрить, але вже не можна торкатися.

– Ви радили йому перевестися на заочне навчання, – вніс ясність батько.

Він повільно дістав із кишені в’язку ключів. Метал тихо дзенькнув. Кілька секунд перекочував ключі в долоні, ніби зважував не їхню вагу, а власні слова. 

– Це ви називаєте “перспективою”?

– Це нормальна практика для творчих людей. Він зможе працювати, розвиватися, бути на сцені… – голос керівника став м’якшим, але в цій м’якості вже було напруження, як у струні перед розривом.

– Бути на узбіччі, – поправив батько. – Без розмітки, без знаків, без гарантій, що завтра дорога не обірветься.

Керівник «Ритмів Карпат» зітхнув, але ще тримав тон.

– Ви дивитесь на це надто технічно.

– А як інакше? – батько зробив крок ближче. Простір між ними ніби зменшився, став щільнішим. – Я дороги будую. Я знаю, що буває, коли їх прокладають “на око”. Спершу всі радіють, бо то швидко, дешево й красиво. А потім приходить перша весна, і асфальт сходить разом зі снігом.

– Мистецтво – не дорога.

– Ні, – погодився батько. – У дороги є план.

Пауза лягла між ними, як нерівна плита, яку ще не встигли втрамбувати.

– Ваш син сам хоче цього, – сказав керівник уже твердіше. – Я його не змушую.

– Молоді завжди шукають коротких шляхів, бо не бачать, де там яма, – відповів батько. Його голос уже не рухався вгору-вниз, а стояв, як бетонний блок.

– Ви його недооцінюєте.

– А ви – переоцінюєте себе.

Усмішка на обличчі господаря стала не такою виразною.

– Я пропоную йому шанс.

– Ви пропонуєте йому об’їзд, – батько різко поклав в’язку ключів на стіл.

Короткий металевий дзвін розітнув тишу.

 – А я будував для нього трасу.

– Це вже не вам вирішувати.

Батько підняв на Білозора очі, і в них було щось таке, як перед перекриттям руху.

– Послухайте уважно, – сказав Кульчицький тоном, який не вселяв оптимізму. – Ви зараз закриваєте цю свою “трасу”, ставите знак “Проїзду нема” і більше не підходите до мого сина з цими розмовами.

– Ви мені погрожуєте? – Білозір уже не сидів, а теж підвівся. Проте виглядав як людина, що раптом опинилася на чужій території. Ех, був би цей чоловік клавішником, він би йому сказав: «Якщо ти випадково сів на клавіші, то це ще не означає, що ти знаєш аранжування!»

– Я вас попереджаю, – відповів батько. – Якщо ви полізете туди, де не розумієтеся, там почнуть перевіряти все – від репертуару до кадрів. І вже не ви будете вирішувати, хто де грає.

– Це абсурд.

– Ні, – батько спокійно забрав ключі зі столу. – Абсурд – це коли людина в спортивках вирішує чиюсь долю.

Він рушив до дверей. Рух був рівний, без поспіху, як у людини, яка вже нічого не доводить. Але обернувся:

– Знайдіть собі іншого музиканта. А цей – не ваша дорога.

Двері зачинилися сухо й без ефекту, як шлагбаум.

Керівник ще стояв посеред кімнати, ніби щойно по ньому проїхав каток, не залишивши сліду, але вирівнявши все всередині. 

Обірвана нота

Олег саме виходив з аудиторії, коли його покликали, не стримано, а якось поспіхом, ніби боялися не встигнути.

– Олеже! Зачекай! Олеже, та зачекай же!!!

Кульчицький обернувся.

До нього поспішав Білозір. Захеканий, наче щойно встиг заскочити на підніжку останнього автобуса і тепер боїться, щоб той не передумав його везти.

– Ху, добре, що застав. Олеже, я прийшов, щоб сказати тобі: ти вже нікуди не переводися. Вчися далі на денному.

– Це прохання чи наказ?

Білозір озирнувся, наче перевіряв, чи за ним не женеться хтось, і пояснив:

– Це порятунок моєї нервової системи.

– Що сталося?

– Ху, – важко видихнув Ігор, – у мене сьогодні був твій батько. 

– Та ти шо!? І як минула зустріч?

– Як сказати… Я перебував у своїй квартирі, а коли твій тато влаштував мені концерт, то я відразу перестав відчувати, що ця квартира – моя і після нього   до-о-вго двері боявся відчинити. Уявяєш, я ще п’ять хвилин дивився на ті двері, щоб перевірити, чи точно він не повернеться? Зустріч була такою переконливою, що я після неї готовий був перевести на стаціонарну форму навчання навіть нашу прибиральницю.

Олег розсміявся на весь голос.

– Не смійся! Бо я після тлумачень твого тата знову відчув себе студентом-першокурсником.

– Я не з тебе сміюся. Просто уявив свого тата.

– Не треба. Я все ще не оговтаюся. Твій тато так докладно пояснив мені, як правильно влаштувати життя Олега Кульчицького, що я так навіть вдома новим гостям не пояснюю, як пройти до туалету. А тепер починаю думати, за які такі гріхи керую ансамблем, замість того, щоб тихо-мирно вирощувати помідори на хуторі? 

– І ти погодився?

– Після тієї розмови я ладен був погодитися навіть із тим, що скрипка – ударний інструмент! Бо хотів дожити до кінця семестру без повторного візиту твого тата, який, якби захотів, то переконав би навіть годинник іти в інший бік.

На мить обидва розсміялися. Але сміх швидко згас.

– Знаєш, – озвався Білозір, – я за своє життя багато кого переконував. Але цього разу переконували мене.

– Неймовірно.

– Що саме?

– Мене ще не запитали, а вже все вирішено.

– От тому я тебе й ловлю тепер у коридорі.

Ігор хотів ще щось додати. Може, пожартувати. Може, пом’якшити. Але слова так і залишилися десь у нього в горлі, як музика, яку вже пізно починати. Він так швидко рушив коридором, ніби боявся, що десь за рогом може знову з’явитися  Кульчицький-старший. Ото вже впертий чоловік.

Чужий ритм

Спочатку було смішно. Навіть дуже. Бідний Білозір. Треба ж було так налетіти на чоловіка, що той майже бігав коридорами й сходами, як кур’єр із терміновим листом, боячись не встигнути до адресата.

Олег не зміг приховати усмішку, згадавши його обличчя. А потім усмішка поволі розтанула. Бо за всією цією комедією стояло дещо менш веселе. Його майбутнє вже вирішили. Без нього. Про нього. Замість нього. Він ішов коридором і злився навіть на власні кроки. Наче хтось уже пройшов тут першим, а він тепер іде слідом.

Злість спалахнула швидко. Наче суха солома від сірника. Батько міг написати листа. Міг передати через когось. Міг просто сказати про все вдома. Але приїхав сам, шукав, сварився, доводив, майже воював через його навчання, його майбутнє, через нього самого. І від цього сердитися ставало значно важче.

– От же впертий чоловік, – сказав Олег уголос. І відразу засміявся. Бо раптом зрозумів, що батько сказав би про нього те саме. Вони були схожі більше, ніж обидва хотіли це визнавати. Двоє впертих чоловіків. Один уже сивів. Другий ще ходив у студентах. Один давав поради. Другий ще сердився, коли їх давали йому. Один уже мав дорослого сина. Другий був тим самим сином. Один уже звик, що його не пересперечати. Другий все життя намагався це перевірити. І кожен був переконаний, що правда стоїть саме на його боці.

Затверджена роль

Минуло три роки навчання в консерваторії. За цей час усе ніби стало на свої місця, чітко, правильно та без зайвих запитань. Але саме ця правильність поступово почала нагадувати Олегові оркестр, який уже пішов далі, а він ще залишався в попередньому такті. І це відставання перестало бути непомітним, а стало відчутним.

Олег Кульчицький вийшов із філармонії з документами в руках про призначення його артистом симфонічного оркестру і відчуттям, ніби хтось обережно поставив його життя на нову, вищу й серйознішу полицю без права на випадковий рух. 

Відразу ж мамі зателефонував і повідомив їй новину, про яку вона мріяла десятиліттями, і здивувався власному спокою.

– Я ж казала, – голос у мами став теплішим, ніж зазвичай бувають слова по телефону. – Симфонічний оркестр… це правильно. Це твоє місце.

Олег слухав і кивав, хоча мати цього не бачила. У її голосі було не лише щастя, але й щось завершене, ніби його шлях уже давно був кимось акуратно прокреслений і тепер просто підтвердився підписом.

Після розмови та обіцянки приїхати наступного тижня додому уявив рідну Теребовлю. Здається, аж відчув, як пахне пил на дорозі після спеки, як скриплять старі ворота у дворі, повільно холоне камінь на порозі ввечері, гуде дріт над вулицею від вітру і довго тримається світло на білих стінах хат. А вода з колодязя має інший, не такий як у Львові, смак – холодний і трохи залізний. Там чути кроки сусіда ще до того, як його видно. І розмова через паркан може тривати довше, ніж сама справа. Олег ще тримав телефон у руці, ніби ще не відпустив той тонкий зв’язок із материнською впевненістю.

Він ішов містом і думав, що все якось само стало на свої місця. Надто рівно, надто зрозуміло. Ніби нарешті можна видихнути й не повертатися до старих сумнівів.

І раптом – знайоме обличчя.

Ігор Білозір, що несподівано вигулькнув просто серед вулиці, біля магазину  «Бджілка», зрадів так, ніби в старій шухляді випадково знайшов річ, яку давно вважав втраченою.

– Ти де зараз? – запитав він, ніби перевіряв, чи ще існує той самий світ, у якому вони розійшлися три роки тому.

– В симфонічний мене взяли, – відповів Кульчицький рівно, так, ніби озвучував не досягнення, а штамп у документі.

– Нащо тобі той оркестр? Мені саме бракує скрипаля. Ходи до нас. «Ватра» тепер на коні.

Для Кульчицького слово “Ватра” прозвучало не як назва, а як інший спосіб дихання музики – тепліший, ближчий, без відстані між сценою і залою.

У голові ще звучав спокійний і впевнений мамин голос, а поруч із ним раптом з’явився інший звук: спокуса живого руху, де музика не стоїть урочисто, а йде до людей сама.

Олег хотів уже сказати, що виріс із цього, що тепер усе визначено, що він у правильному місці.  Учора він був упевнений у своєму рішенні, а сьогодні ця впевненість уже не мала за що зачепитися. І він мовчав дещо довше, ніж треба було для простої відповіді.

м. Львів