Щоби поговорити про Богдана, а така потреба виникла в мене у зв’язку із співпереживанням його ювілею, що співпав цьогоріч із моїм, – треба було спершу походити з ним Камінкою. Так він любовно, на старий лад, називає Кам’янку-Бузьку над Бугом, яка вироcла на тих каменюках, що їх останній льодовик докотив аж до Львова… Бо тільки в рідному місті чоловік може відкритися цілком несподівано – наприклад, виставкою своїх живописних робіт! Чи ж багато людей знає, що Богдан Смоляк, поет, прозаїк, есеїст, літературознавець – ще й художник?
– Малювання не стало для мене відкриттям – люблю цю справу з дитинства, про фах художника – моя перша творча мрія, – каже Богдан. – Але дуже радий, що по закінченні школи віддав перевагу творчій літературі, позаяк вона, окрім усього іншого, – ще й щільник, котрий можна наладовувати медом усілякого мистецтва. Нині малюю, коли бракує відчутного кольору, очної цікавості до того, що роблю, цікавого поєднання слова з лінією й барвою… – Зрештою, він написав про це в етюді про ще одного поета, нашого приятеля й дуже своєрідного художника – Богдана Чепурка: «Поетичне слово всесильне, та навіть йому не вдається повноцінно передавати фізичну барвистість світу. Воно більше музичне, аніж живописне. Тому-то очі поета, знаю по собі, прагнуть і вбирати кольори, і віддавати їх буквально, принаймні віддзеркалювати. Красі ж завше бракує уваги і репрезентаційних люстер».
Ключ до з᾿ясування цього взаємного проникнення слова й малярського образу в Богдана Смоляка – часто назва етюда (а їх, до одного, може бути ще сто…). Звучить ж бо як метафора, як окремий самодостатній образ: Ранкове благословення, Жаринка і попілець, Базникування, Планета Яблуко. Дотик, Надбужанський господар, Привіт зі Львова (до речі, єдиний малюнок, присвячений Львову, – це львівський голуб).
– Мій малярський доробок не надто великий – зо 200 етюдів, і ця кількість навряд чи зростатиме, бо більшість із оприявлених сюжетів маю намір розвивати, нібито повторюючи. В мене чи не кожен вимагає своєї техніки, бодай частково, свого формату тощо. Гуаш приваблює доступністю й незахищеністю. Як маленька тварина або пташка. Акрил, менш піддатливий та стійкіший, вимагає погляду вперед. Та і той здібні акварелити… Обоє люблять папір. Тож малюючи, усе це враховую…
А я думала, що знаю Богдана!
Наше душевне приятелювання – давнє як світ, хоча світ безмірно старший. Але вже зо тридцять років тому ми з Богданом разом працювали – в часописі «Літературний Львів», придивляючись до творчості інших і маючи власні літературні амбіції. Смішно й сумно згадувати, що ми тоді були на «ви», бо як говорив Богдан, «у нашому віці слід казати один одному «ви». Викали й ув одній супрязі поетів-позадесятників, і тоді, коли разом їздили на Майдан у грудні 2013-го…
Смоляк був (і є) стриманим (бо як інакше вберегти – не розхлюпати те, що носиш у вразливому серці), працьовитим, дуже відповідальним педантом – здається, йому найбільше пасувала б посада відповідального секретаря, а от і ні – ці обов’язки в часописі на початках виконувала я. Богдан же сумлінно реалізовував свою освіту філолога як літредактор, чим спокусив і мене. То була дуже цікава та взаємна наука, що розпростерлася й на журнал «Річ», який став якоюсь мірою спадкоємцем «Літературного Львова» – принаймні в біографіях його редакторів. Великою мірою як літературознавець я виписувалася на його поезії, якою щиро захоплююсь дотепер, зосібна – ранньою, сердечною. Тут можу назвати ще одну віддану шанувальницю цієї лірики: наша спільна з Богданом приятелька – Анна Романова, композиторка й виконавиця, котра на свій смак вибирає наші вірші, поклала на музику мого улюбленого Богданового, який починався такими словами: Моїх обіймів шати золоті Давно не носиш. Є простіший одяг. Уже не крутить головою сонях, Коли виходиш просто сонця ти.
В Аниній інтерпретації:
Вбрання твоїх обіймів золотих
давно не ношу в світі самоти
вже сонях головою не веде,
коли виходжу зустрічати день.
Мов сонях, вибирала я тепло
яскравих і барвистих – так було,
чому ж тепер у тиші, де лиш я,
боюсь промовити твоє ім’я?
Колись ти сонцем був…
Анна подала цю поезію в іншій, «жіночій» редакції, звичайно, не без участі самого автора, бо тут уже з’являються чіткіше екзистенційні мотиви самості й самотності, такі природні для поетів нашого покоління, а в Богдана, якщо брати до уваги весь масив його поезії, – немовби звіряння людської природи перед великими випробами нинішнього часу. Тобто нас з Анною вразив один і той же вірш, зосібна її – через роки! Тому Анина пісня стала символічним подарунком поетові на ювілей.
Немає значення, що сам ювілей відбувся наприкінці вересня, а ми приїхали 6 жовтня (до першого масованого ракетного удару по Україні залишалося 4 дні). Затишна виставкова зала в районній бібліотеці зберегла сліди небуденного свята.
– Виставка – гарна й наполеглива ініціатива директора книгозбірні пана Василя Івашківа, народознавця й мистецтвознавця, а також поета. Виставлено 60 етюдів. Чому етюди? Бо намагаюся писати у стилі «аля прима», що найкраще не тільки для пленерного, а й будь-якого випадку; крім цього – любий диктат кольору, багатозначна фрагментарність тощо. Маю й словесні – мистецтво- і поезознавчі есеї-етюди. Етюдне писання наскрізне, синкретичне. Передбачає, як на мене, обов᾿язкове бачення кількох шарів, що може бути і своєрідною метафорою, але не вигадкою…
Шістдесят Богданових етюдів на стінах – вибране із десь понад двохсот, створених за останні роки. Буяння квітів, дерев, пейзажів, літа! Тут нема камінного міста. Але ж є ще й позамісто, і приваба міських парків… У нарисі «Повернення до Кам’янки-Бузької» автор, пригадуючи свої дитячі мандри околицями міста, пише: «А ще інколи міркую про те, що має відчувати людина, домівка якої стоїть на зайшлому правічному камінні…». Богданова Камінка дихає чи не в кожній раті його нинішнього щоденного діаріуша, який публікує «Золота пектораль», зрештою – про цей первісний зв᾿язок людини з її рідним місцем під сонцем знаходимо у «Словнику мовчання»… Ось чому я кажу, що про Смоляка писати легко – бо ж багато він написав про себе, і водночас важко – і не тільки тому, що над тобою немовби тяжіє обов’язок усе написане ним ще раз прожити й поцінувати, а насамперед із вічної боязні читача-критика щось спрофанізувати. Ось чому так важливо для мене було поговорити з Богданом в Камінці.
Наші галицькі містечка неповторні і водночас наділені впізнаваним шармом – нечутними й невидимими на позір голосами історії польською, єврейською мовами, з пізнішим, вже післявоєнним домішком московської. Архітектурними доказами тих часів досі виступають римо-католицький костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, освячений напередодні Першої світової війни та пограбований і понищений під час тої війни російськими військами, чи міська Ратуша у тілі оборонної вежі, чи центральна вулиця, забудована колись єврейськими крамницями й польськими склепами. Тепер на ній цілком природно почувається стара триповерхова будівля з нинішньою яскравою вивіскою «Євро секонд-хенду». І скрізь – сліди льодовикової історії – в постаментах, пам’ятниках, стелах; невеликі брили каміння, нанесених зі Скандинавії у льодовиковий період, досі можна знайти на довколишніх полях… Як поет Богдан Смоляк душевно знає історію свого міста. Написав про нього багато у різних довідкових і художніх виданнях, урбаністичних есеях, – та зараз говорить про це коротко:
– Камінка цікава своїм ландшафтом, рікою Бугом-Богом, дуже давньою театральною історією, незмінною підтримкою визвольних рухів українства – від козацтва до Руху, дерев᾿яною Миколаївською церквою, старезним Камінецьким Євангелієм, творчим пробуванням у місті братів-прозаїків Григорія (жив) і Григора (приїздив) Тютюнників, піснями Євгена Заставного і Романа Цьоми та дечим іншим (подивися на сайті міста, спогади Катерини Короць про Тютюнників у моєму записі). Місто люблю, але не так, щоби бути його «людиною напохваті»… Це випливає з моєї природи: менше говорити (аж до артикуляційних утрат), більше робити (аж до несприйняття і саме те, чого бракує); зосереджуватися на собі як частці, що містить ніби все і тим щаслива. Тому-то переважно пишу.
– Богдане, як то жити в містечку, де тебе всі знають?
– Чи знають усі мене? Де там, та й навіщо?! Люди змінюються, замінюються… Ми – як вода у Бузі-Бозі… І це дуже почесно й відповідально. А більшість моїх знайомих досі питають, чи працюю у Львові… Втрачаємо лік часу.
Район, місто фінансували видання доброго десятка книжок та альбомів за мого структурування й редагування. Видав у Львові кілька збірок віршів авторів з Камінеччини. Із капітальної «Книги талантів Кам᾿янеччини» (не літературних) самоусунувся; там мої післямова, формування текстів тощо. Від камінецького змісту маю дуже багато, від камінецької форми – медаль за Рух, кілька грамот, жодної пропозиції фінансування котрогось із моїх видань (нині це вже не є актуальним, бо пік читання паперових книжок, тим більше своїх авторів, уже минув (з чим я палко не погоджуюсь! – Н.М.), щоправда, книжки мої, передовсім велике «Вибране», яке нині можна знайти на полиці електронної бібліотеки «Чтиво», свого часу продавалися в Камінці досить жваво). Гадаю, що маю розуміння камінецьких священників, маю кількох літфанів, можна сказати, й учнів. Дякувати Богу. І, звісно, камінецькій долі!..
– Основне – писання словами. Твоя війна – твій щоденник як літературний проєкт і як роман, що пишеться й оприявнюється одночасно кожною новою ратою у «Золотій пекторалі»: «Моя найбільша війна (роздуми і відчуття)» – себто щоденний стан письменника, його відрухова реакція не так на повітряні тривоги – адже почалося власне з цього (?) чи радше це сторожке прислухання до найгостріших прикмет цієї війни й рефлексії – як власний духовний опір руйнуванню Божого світу, який ти встиг затримати у своїх поетичних і малярських творах. І продовжуєш, бо «Наближення до себе через стиль – основа творчого прискорення письменника. У всьому є золотий перетин і золота пересічність». Чи раптом: «Захопився був простотою виготовлення й корисністю огрівальної окопної свічки; декілька міг би зладити, одначе ж мій шанець – серед записів і книжок, де не раз хоч і холодно, а зовнішнім вогнем не погрієшся…»
– Щодо діаріушного проєкту. Він мені дуже зручний, творчий, розмисловий, розвитковий, діловий, пасіонарний. І ще там якийсь, адже все, що нині пишу словом – тече в ньому (тут усі жанри: від голого факту до поетичного). Це я в українському і світовому часо-просторі, це мій словесний Буг. А породила його війна. Дай Боже, щоб мирне життя не відсунуло…
Недаремно мені завжди здавалося, що якби я раптом запрагла написати про Богдана есея, то це може виявитися надто складною справою, ліпше – поговорити з ним і про нього… А сьогодні наважуся подати те, що є. Бо сьогодні символи й образи набувають буквального смислу: допиши, поки не загасла свіча, став усе на місце, щоби можна було знайти навпомацки. Бо сьогодні Богдан найбільше страждає від того, що світло вимикають у найцікавішому місці його діаруша, а його старенький ноутбук не підживлюється батарейкою… Отож хай ці нотатки будуть згадкою про Богданову ювілейну осінь – від неділі 26 вересня, коли місто вшанувало свого ювіляра відкриттям його малярської виставки і яка насправді вибухнула літом, – до 6 жовтня, коли ми разом з Анною манджали його славною Камінкою, – і до останнього дня осені.
30 листопада 2022
Камінка
(6 жовтня, четвер: до ракетного обстрілу залишалося чотири дні)
і що залишиться від нас –
лиш наші тіні незникомі,
що якось в полудень
не закарбувались на бруківці,
лиш спогадом як подихом лягли
на землю камінки камінну
оту ще з тих льодовиків,
що докотились аж до Львова,
а по дорозі розгубили брили
кіоск квитковий
загубився в космосі
і є надія – став невидимим
і недосяжним для ракети,
що вже злетіла з пращі хижих рук,
і чоловік устигне заплатити за квиток,
уже й автобус підкотив
костел на площі – зеніткою націлився у небо,
а церква причаїлася у парку,
під сіттю маскувальною дерев,
як рятівний ковчег від бомб,
що поряд упадуть
через чотири дні –
устигнути б сюди прозорі наші тіні донести
РІЧ 