Розмовляла Надія Мориквас

Задля промоції української книжки та підтримки наших збройних сил – така двоєдина мета проекту волонтерської ініціативи «Львівський Лицар» під красномовною назвою «Читаючи – воюєш». #читаючивоюєш

Нагадаю, це письменницько-волонтерський аукціон, на якому можна позмагатися за право здобути бажану книжку за найвищу ціну. Виручені кошти йдуть на потреби ЗСУ. Як переконана моя співрозмовниця, це чудова можливість долучитися до волонтерської допомоги армії для людей, які люблять книжки. Додам: і для самих письменників. А для нашого журналу – це ще й нагода поговорити про зв’язок книжка – читач, зрозуміти, а хто ж читає наші книжки. Тим паче, що більш вдячного читача, як Ольга Садов’як -Якубів, важко уявити.

– Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, свою читацьку біографію.

– Читати я навчилася рано, так само як і мої брат і сестра. Мама тільки показувала букви, і спочатку я читала газети, які виписували мої батьки. Мій однокласник згадує, як він якось прийшов до нас, а я сиджу, така мала, з газетою. Пам’ятаю, як я записалася в бібліотеку і принесла додому дві чи три книжки, прочитала і після обіду знов пішла за новими… То була добромильська бібліотека, я з Добромиля, там де Гербурт, може, тому там такий дух книжок витає. Дитяча бібліотека була на другому поверсі – багато книжечок маленьких, їх можна було перебирати – відтоді я завжди хотіла мати бібліотеку вдома, і стелажі, і полиці, і повно книжок. Хорошу книжку за Союзу було важко купити, та в нашу добромильську книгарню щочетверга привозили новий товар – приїжджала така машина-черевичок, і я стояла й чекала, поки виносили книжки, сортували, а потім вже був допуск до них… Саме тоді я почала збирати свою домашню бібліотеку. І так до цього часу, а мені вже 50 плюс, і моя мрія здійснилася, бо в мене стелажі вдома, я поповнюю їх, дуже люблю давати книжки комусь читати – як у публічній бібліотеці. І тепер, коли такий час, що не знаєш, що буде завтра і, можливо, через пів години доведеться покидати рідний дім –і яку книжку ти з собою візьмеш?! І я думаю, Боже, як узяти всі книжки, я б усіх їх узяла – вони мені як діти. Бо мої діти дорікають: мамо, ти не зібрала свій чемоданчик, ти в останню хвилину нічого не встигнеш … Хоча я навчилася в кожну торбу щось класти, бо в дорозі можна буде щось підчитати. Чесно, не можу електронну книжку читати. Мені потрібний папір – як розгорнеш…

– А як ви долучилися до цього волонтерського проекту?

– Коли побачила «читаючи – воюєш», то зрозуміла, що книжка може й таку функцію виконувати. Це така подвійна користь! Бо я, чесно кажучи, у воєнкомат пішла, а мені – жінко, дайте собі спокій, а однокласник каже – йди, плети сітки…
Про «Львівського Лицаря» я давно знаю, вже була тут, на Коперника, де ми з вами розмовляємо. Бо 2014 р. мій однокласник пішов воювати, а 2015-го повернувся, і тут була зустріч їхньої 24 бригади, тут якісь подяки роздавали і мені теж вручили, хоч я нічого такого не зробила, ми там щось з учнями пакували, збирали гроші та пекли солодощі.

– Ви вчителька?

– Так, читаю літературу для старшокурсників в коледжі. Я не хотіла бути вчителькою, мріяла про театр, але мама сказала,що треба заземлитися, не літати десь в хмарках… Дуже тішуся, що мої діти багато читають, я люблю з ними це обговорювати, книжка не має бути замовчана, непроговорена, бо може бути забута.

– Скажіть, чому ви вибрали на аукціоні дитячу книжку – і саме «Казку про дивовижну яблуню» Оксани Думанської, певно, у вас є малі діти?

– Мої діти вже могли б одружитися і мати своїх дітей – але вони тепер не дуже спішать. Я їм кажу: діти, та зараз така гарна дитяча література, та народіть внуків! Тож я дитячі книжки купую на майбутнє, так само як дітям своїм колись купувала – пам’ятаю, як з’явилася «баба-галамага» Малковича… Багато книжок віднесла в дитячу бібліотеку, залишила тільки знакові…І коли прочитала, що є така книжечка про чарівну яблуньку – я так захотіла її мати!

Вона дуже глибока – я читаю як філолог, звикла замислюватися над словами, образами – що вони значать. Ця книжка для мене триєдина – по-перше, я вичитала, що я є яблуня, за гороскопом друїдів. По-друге, мій дідо садив багато яблунь. І по-третє, яблуня – це дерево, яке щедро плодоносить, яблучко дає зернятко –і пішло-пішло… Це та ж книжка, розумієте, книжка це також зернятко. А в цій казці яблуня так розгалузилася: з одної яблуні – кілька яблунь. Так, як рід – народжуємо дітей, а діти – онуків, і далі… І мене так заполонило це бажання, що воно пішло в космос, до Господа Бога – й трапилася нагода поїхати в Польщу, звідки виселили мою родину, де наші зернята, вони ніде не пропадають.

– І де є зернята вашого роду?

Це Надсяння – дуже близько, як дідо казав, «за дротами» – от ми там жили. Це етнічні українські землі, Перемиська земля. Воно в мене все в’яжеться – все тримається купи. Зрештою, як та яблуня… І навіть зараз – оці північні наші сусіди – це теж від зернятка, яке потрапило в погані руки, хоч нездале зерно не мало б прорости – але ж вони наших людей туди брали, і ми їм усе плекали, як майстри будували – бо добрі люди. Подивіться, які ми – не вміємо бути до кінця злими, прощаємо: а може, з нього щось буде, ми даємо завжди якийсь шанс на виправлення, і тому так довго воно все триває…

– Прикметно, що ваші роздуми навіяні дитячою казкою… Це ще раз підтверджує думку, що сучасні казки пишуться дорослими для дорослих. Розкажіть трохи про сюжет…

– Якщо кількома словами, бо те, що за словами, я вже трохи розповіла…Отже, коло воріт одного доброго чоловіка, який плекав сад і роздавав плоди сусідським дітям, упав поранений вершник. Три дні і три ночі він пролежав в саду. А на четвертий світанок одужав, скочив на коня і помчав воювати. А поки лежав і марив, розповів садівнику, який доглядав його, історію про чарівне яблуко, яке дала йому мати в дорогу. Щовечора він його надкушував, а на ранок воно було ціле. Щоб урятувати поранених побратимів від спраги, козак розрубав шаблею яблуко навпіл, а його зернятко зберіг у своїй порохівниці. Тепер він залишив його доброму чоловікові. І з того зернятка виросла дивовижна яблуня, яка вкорінювалася своїм гіллям в землю і звідти росли нові яблуньки – цілий яблуневий сад. Бо козак той був характерником…

Ця яблуня так і росте на Кроловеччині, яблуня – як цілий сад. Дивовижна яблуня, дивовижна книжка, дивовижна авторка!.. А які яскраві малюнки художниці Христини Лукащук!

– Справді, неймовірний сюжет! Я знаю книжки Оксани Думанської, але ця казка – особлива. А ви знаєте особисто авторку?

– Ніколи не спілкувалася особисто, але слухала її на лекціях. Мене вразило те, вона якось сказала, що в 50 років стала письменницею. А я завжди хотіла писати. Та мені дуже заважає те, що я філолог – щось напишу, десять раз правлю, потім кину, потім знищу. А потім мені сказали: та вже пізно починати!

– Оксана Думанська також є прикладом авторки, яка починала з серйозної прози, а до дитячої літератури вдалася тоді, коли в неї внуки з’явилися. Це все з любов’ю, вона пише для них, вона їх бачить.

– Я десь читала, що письменниця спершу давала своїм онукам прочитати… Вона така – от квіт яблуні, а от хліб пече – і все одне до одного пасує.

– Якби ви не знали нічого про Оксану Думанську, то який би у вас образ авторки вималювався?

– От щось таке материнське явно виникло б, десь не молоденький хтось, щось таке тепле… Однозначно, що мама, що добра, щира, що роздає, віддає – от зернятка, і вони пішли між люди. А будь-яке зернятко передбачає плід.

– А які книжки ви купуєте в книгарнях, коли є вибір?

– Якщо бачу знайомого автора, що мені сподобався, то його наступну книжку я однозначно куплю. А є такі книжки, що хтось порадив, я от почала читати – і не пішло. Колись я дуже страждала від того, бо думала що кожну книжку треба обов’язково прочитати до кінця: як то так – кинула, а всі про неї говорять. Дуже люблю саги, зараз читаю «Галицьку сагу» Петра Лущика. Важить тема, от коли почала цікавитися своїм родом… Ми ж були малі діти – нам багато не розповідали, пам’ятаю: все, діти, наїлися, а тепер пішли з хати! – а там обговорювалися якісь серйозні теми, що їх діти могли ненароком видати, народ переляканий був. А коли я виросла – бабця рано померла, а дідо завжди розповідав: там була полоса, за дротами – і ми там жили. Виявляється, дроти – це нинішній українсько-польський кордон державний, і мені було цікаво, що я відчую, коли відвідаю ті місця… І я зрозуміла в певний час, що мій тато ходив до сусіда в гості в сусіднє село, а тепер воно вже «там». Але для тата і «за дротами» – Україна. Перше, що мене тато запитав, коли я повернулася: церква наша є?.. Це наслідки війни, 1947рік, операція «Вісла» на якомусь її етапі. Про це можна прочитати в підручниках чи в інших джерелах, але цілком інакше, коли ти сприймаєш історію через людей, через їхні долі.

– Ви могли б почати писати з історії свого роду. Я, наприклад, дуже шкодую, що не все встигла розпитати в батьків. Це дуже важливо – записувати час, себе в часі і дітям передати. Це ми з вами точно можемо робити.

– Ще люблю книжки, як ваша «Корнелія», яку я також придбала на аукціоні, бо там історичні постаті – це живі люди, і тут же є придумана частина, бо хто його знає, як там було…

– У нашій розмові можна було б ще й розгорнути тему: автор – читач, бо авторові також цікаво й корисно знати, як сприймають його книжку. Ще й такий зв’язок оприявнив проект «читаючи – воюєш». Взагалі, ця така плідна ідея нагадує мені Книжкову толоку с.п. Любові Хомчак, яка намагалася консолідувати в єдиному колі творців книжки, справедливо зараховуючи до їх числа, окрім письменників і видавців, ще й читачів. А в нашому випадку – і волонтерів.

– Як почула, що робить Львівський Лицар, то зрозуміла, що може вчитель… Я ж пам’ятаю, як діти тішилися, особливо дівчатка-старшокурсниці, в 2015 році після першої зустрічі з воїнами 24 бригади і розповідали мені: ви знаєте, мені подзвонили звідтам! Вони ж телефонами обмінялися…І я зрозуміла, що слово важить (звісно, вкрай необхідна амуніція, тепловізори тощо), слово, яке ніби нічого не коштує – взяти написати, взяти передати, комусь щось сказати – це знов таки те зернятко, яке в тебе впало, й воно тебе спонукає рухатися далі, воно в тебе вселяє віру: ми ж люди, все буде Україна і ми точно переможемо. Всі гарні якості в людини мусимо культивувати, і з цього огляду також – ідея Львівського Лицаря є дуже доброю.

– Залишається тільки подякувати головному ініціатору і промотору цієї ідеї – письменнику і журналісту Роману Онишкевичу. І вам велике спасибі за розмову!

Фото на обкладинці: Ольга Садов’як-Якубів