Вперше українською мовою вийшла збірка малої прози видатного ірландця: Вільям Батлер Єйтс. Таємна троянда / пер. з англ. Олена О’Лір; проілюстр. Олег Кіналь. Львів: Видавництво «Астролябія», 2020, 256 с.
… З вдячності за цікаву історію, що її оповів умираючий лицар з маленькою рубіновою трояндою на шоломі, замість звиклого гребеня тутешнього лорда чи короля, хлопчик-«когутокрад» вирішив викопати для нього могилу. Та не закінчив своєї праці, бо під горою запіяв півень, і хлопчина поспішив на лови.
Це лише одна з оповідей цієї дивовижної візіонерської книжки, які, може, найбільше є новелами-притчами, або снами про дивну і зруйновану красу, які об’єднані в три цикли.
В усі часи, особливо в непевні, коли захитувалися підвалини звичного світу і на країну насувався морок, людину рятував немеркнучий вогник у самому її нутрі – її справжньому я, яке завжди прагнуло гармонії – зовнішнього і внутрішнього всесвітів. Вільям Єйтс отримав репутацію співця «кельтських су́тінків», часів занепаду культури Ірландії, вдавшись до могутньої скарбниці міфології. Він став лідером ірландського літературного відродження, згодом першим ірландцем, удостоєним Нобелівської премії – за натхненну поетичну творчість, що передає у високохудожній формі національний дух. Але поезія і проза, як вважав Єйтс, не народжуються зі свідомого вивчення славних історичних подій і думок та почуттів людей, а – «тільки з погляду на маленьке, неясне, мерехтливе, вічне полум’я, котре називають душею”. Ось гідний осідок для міфічної Троянди! Бо тільки там живуть давні знаки, таємні знання, магічні пісні; поганські боги сиди сусідять з богом християнським, так само, як герої ірландських саг, які встигли передати свої знання святому Патріку; а Троянда пломеніє в руці Діви. Невловима, досі нерозгадана Троянда – символ екстазу, правди-прозріння, недосяжного ідеалу, душі і духовної краси-любови. Цей, по суті, синонімічний ряд можна продовжувати, а в пошуках головного означника ми схиляємося найбільше до універсального поняття любови.
…Власне посвята, любов-обітниця привели старого лицаря-іоанніта, який шукав останнього бою, щоб гідно загинути на службі у Божої Троянди, на схили Бен-Балбену (де свого часу буде поховано самого В.Б.Єйтса, згідно з його поетичним заповітом).
Цей герой оповідання «З глибин троянди» бачив, як розтуляються пелюстки містичної квітки, відчував її пахощі і чув з її глибини голос свого побратима-провісника, через якого промовляв сам Глас Божий, що відкрив йому найвищу істину… Мовляв, коли люди відвернуться від світла власних сердець і схиляться перед зовнішнім ладом і зовнішньою незмінністю, тоді світло згасне. Бо мінливе світло серця сяє світові, щоб підримувати його життя, а зараз воно тьмяніє, тому дивна розтлінна зараза розноситься на зОрі та пагорби, траву і дерева (Господи, як це звучить актуально сьогодні!)… І жоден з тих, хто прозрів істину та стародавній шлях, не може увійти в Царство Боже, яке міститься в серці Троянди, якщо з власної волі залишиться в розтлінному світі… Отож їм треба довести свою ненависть до Сил Розтління, загинувши на службі у Божої Троянди… Лицар знайшов те, що шукав. На схилах легендарної гори він відбув свій останній бій, захищаючи свинопасів від зграї розбійників, бо він бився «за всякої нагоди, коли кілька людей протистояли багатьом». Врятовані селяни послали до нього хлопчика, якого мали за простака і який викрадав півнів для когутячих боїв, щоби він випросив у пораненого лицаря обіцяні крони за стяті ним голови, загалом було тридцять голів. Вмираючи, лицар встиг розповісти хлопчикові свою історію. «Поглянь на Рубінову Троянду на моєму шоломі – й узри символ мого життя і моєї надії», казав він. І поки він розповідав, Троянда при світлі багаття палала густо-кривавим вогнем… Потім він ще співав латиною й врешті затих. Хлопчина не встиг викопати для нього могилу, бо запіяв півень унизу. І хлопець побіг туди, бо йому конче треба було дістати того когута! Такі люди.
Лицар-іоанніт не випадково забрів на сторінки цієї книжки, в саму гущу кельтської міфології. Насамперед тому, що Єйтса, за його визнанням, ще хлопчиком зворушило Середньовіччя, і ще тому, що він не міг жити без символів. Образ троянди не сходить зі сторінок його ранньої лірики, дослідники проводять паралель між символом троянди в розенкрейцерів та у видуманого Єйтсом Ордену Алхімічної Троянди (читайте про це в циклі «Алхімічна Троянда»). Сам Вільям Єйтс замолоду був учасником езотеричних орденів і товариств, близьким до таємного ірландського товариства «феніїв», що боролися за свободу Ірландії, а також входив до таємного Ордену Золотої Зорі, заснованого розенкрейцарем і масоном Мак-Грегором Метерсом.
Сила магічної квітки вільно вривається і в життя героя «Оповідок про Рудого Ганрагана», схожого на звичайного сільського парубка, обдарованого, та стихійного й непостійного, як вітер. Він ніби виростає із самого тіла ірландської міфології, бо його долю вирішують суворі, але справедливі кельтські боги та врешті карають, бо він не витримав жодного з випробувань. Ганраган так і не дійшов до своєї коханої, яка, не дочекавшись, вийшла заміж за наймита й емігрувала разом з ним до Лондона чи Ліверпуля. А вона ж була єдиною жінкою, якій він дарував квіти! На початку оповідок це – сильний рудоволосий молодик, який складає пісні та тішиться великою популярністю в народі (має за прототипа поета Овена Рудого О’Салівана, одного з останніх великих поетів, які писали ґельською мовою). А ще він – учитель попідтинної, себто нелегальної надомної школи, де у ХVIII–XIX ст. вчилися діти з католицьких і пресвітеріанських родин: ще один штрих, який відсилає нас до ірландських реалій. В оповідці «Ганраганове видіння» постарілий Ганраган насилу сходить на ту ж гору Бен-Балбен в околицях Слайго (де черпав своє натхнення В. Єйтс), бо на нього «наринули думки про сиву давнину і не хотів він зустрічатися з посполитим людом». По дорозі він зірвав галузку з квітучого куща дикої ружі, та й власне пригадав ті ружі, що він «мав за звичай дарувати Мері Лавелл, але опісля – уже жодній іншій жінці». А потім він опинився на краю скелястого урвища й задивися в туман у долині, пригадуючи старовинні поезії про закоханих, гідних і негідних. Незабаром він усіх їх побачить, бо коли його руки почали обривати пелюстки руж, то вони, падаючи вниз і кружляючи, перетворилися на сонм чоловіків і жінок. Найпрекраснішими з них були пари закоханих і так само палко коханих, які шукали один в одному «не лише цвіт юності, а й красу вічну», тому ніч і зорі назавжди вберегли їх від загибелі. За ними пропливли пари з люстерками замість сердець, які невідривно дивилися на власні обличчя, відбиті в люстерках інших. Це ті, що досі дихають свіжим повітрям, але поети не оспівують їх у піснях, бо вони прагнули лише горувати одне над одним, доводячи так свою силу і красу, і таку любов. За ними з туману випливали жони з прекрасними обличчями та млистими тілами – ті, які не бажали ні горувати, ні любити, лише бути коханими, тому серця і тіла їх – безкровні… На самому краї стромовини зависли темні постаті Дерваділли і Дермота, які колись через свою гріховну пристрасть накликали страшні біди на Ірландію (про це докладно у Примітках). Вони любили одне в одному лише «розквіт мужности й жіночности, тлінну красу праху, а не красу вічно сущу»… Отож Дерваділла стала найнещаснішою з усіх, хто колись любив: «Дермот, який був моїм коханим, завжди бачить мене у подобі тіла, яке довго пролежало в землі, і я знаю, що саме такою він мене й бачить». Страшнішої кари годі уявити!
Можна було б подумати, що все це Ганраганові тільки привиділося. Але отямившись, він побачив, що біля стромовини ще пурхала у повітрі зграйка пелюсток дикої ружі, бо «врата Вічности відчинились і знову зачинились, поки тривав один удар серця».
Так само, на якусь щасливу миттєвість, ми можемо відчули дотик Троянди: лише на ту мить, коли ми чуємо її ім’я. Бо давня троянда живе тільки в імені.
Цю книжку хочеться безперестанку цитувати, така розкішна її мова. Це заслуга перекладачки Олени О’Лір. Так само варто подякувати упорядникам видання за розлогі Примітки. Інакше ми б заблукали в пантеоні кельтських богів, а так –можемо оживити в архетипній пам’яті свої власні. Воістину все, що живе в імені, живе.
РІЧ 