Винниківські пейзажі Івана Златокудра, або СВІДЧЕННЯ

Надія Мориквас

Очевидно, український поет Іван Златокудр –  єдиний  в літературі апологет Винниківського лісу, свідок його трагедії, яка в його поезії доростає до масштабів світового звучання. Іншими словами, цей поет сповна  використав свій талант, щоб засвідчити своє зачарування красою божого світу і  свій розпач від усвідомлення її занепаду. Його манера письма, філософська  природа його лірики ґрунтується на естетиці  краси й особистої перейнятості і відповідальності за збереження довкілля. Його пейзажна лірика, зокрема опоетизована драма лісу, пов’язана з   малою батьківщиною поета.

***

вірю в святість лісу

вірю в святість борів
ворогами світла на топір приречених
з кори живцем обдираних

 

У своїх поетичних сентенціях Златокудр визнає: «Від живописності рідних сторін наша врода, вдача і доля». Іван Врецьона (справжнє прізвище поета) народився на Куті – живописному осерді, кутку,  старих Винників. Все це в його пам’яті:

«Містечко моїх літ дитинних з гудком тютюнової фабрики, з залізною дорогою і гостинцем до Львова… Живі в пам’яті краєвиди рідних сторін з Чортовою скалою… з голубим Жупаном старих буків… з трембітами сосон на взгір’ях Лисівки… з Цісарською кирницею в лісі… з гомінкими хатніми подвірками винниківського Кута на соняшному шпилі Шипшини» ….  Кожного літа,   повертаючись на стежки  свого дитинства, поет зміцнює цей інтимний зв’язок, та кожного разу  знаходить   нові рани на тілі природи, сліди варварської діяльності людини…

Оксана Масляк, науковий співробітник історико-краєзнавчого музею у Винниках,  фонди якого зберігають чи не всі збірки поета, розповідає, що   Іван Врецьона  належить до тих справжніх винниківчан з діда-прадіда, яких залишилося дуже мало. Це  люди, народжені в тридцятих роках минулого століття, які гинуло в сибірах, які розсіяні по світах. Тому його життєвий і творчий досвід  має величезну цінність. Не тільки як носія історичної пам’яті свого покоління, продовжувача винниківських традицій, але як нашого сучасника, який здійснює живий зв’язок між двома своїми батьківщинами: Україною і Польщею.

 

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Іван Златокудр належить до першого післявоєнного покоління поетів, народжених в Україні, які реалізували  свій творчий потенціал у Польщі, насамперед на сторінках українських видань.  Зараз поет продовжує активно співпрацювати,  як автор та член редакційної ради, з журналом «Український  літературний провулок» (головний редактор Тадей Карабович). Він – автор  12 збірок, серед них 4 збірки – польською мовою;  публікацій у літературних журналах Польщі, України,  Словаччини, Румунії, Ізраїлю та  в українськомовних виданнях  США, Канади та Австралії.

 

Коли весною 1959 року Іван Врецьона  зійшов  з поїзда у Вроцлаві, з дипломом  випускника Львівського зооветеринарного інституту  в кишені та нотатником з віршами, у Польщі вже сформувалося  середовище  україномовних письменників.  Це сталося завдяки створенню Українського суспільно-культурного Товариства та його друкованого органу – газети «Наше слово» (1956), першим стилістично-мовним редактором якої став  поет Остап Лапський. Власне на сторінках цієї газети і дебютував Іван Златокудр 1961 року (йому тоді виповнилося тридцять) своїм ще львівським віршем «Небо», який радянські редактори забракували через брак ідейності. А згодом його  вірші публікувалися у місячному  додатку «Наша культура»,  літературній  антології «Гомін» та щорічнику «Український календар», редагованому  Антоном Середницьким…

Домінантною в  творчості Златокудра з самого початку стала  філософська, пейзажна й  інтимна  лірика. Це унезалежнило поета від моралізаторської  риторики та зайвої сентиментальності. Рятівний верлібр, пошуки своєї творчої індивідуальності вигідно вирізняють Івана Златокудра на тлі традиційних уподобань більшості авторів перших видань Українського товариства. Він належить до старшого покоління,  першого періоду творчості українських поетів у Польщі (1956–1982), покоління  Остапа Лапського, безумовно найбільш оригінального й обдарованого українського поета в Польщі. Серед  тих, хто визначив творче обличчя  видань Українського Товариства  та витримав пробу часу,  і поети  (здебільшого й перекладачі) Яків Гудемчук (справжнє прізвище Яків Мушинський),  Євген Самохваленко, Міля Лучак-Горбачек, Ольга Петик-Хиляк, Ірина Рейт, Євген Боднарчук, Олександр Жабський. Це те покоління, яке, за висловом відомого україніста Флоріана Неуважного, створило «в пейзажі польської сучасної поезії … дивовижний, неподібний до інших, сам по собі неповторний регіон української поезії». Умовним завершенням цього періоду для Івана Златокудра можна вважати вихід його книжки «Пейзажі» у бібліотечній  серії «Українського календаря»   (1981).

Характеристику Флоріана Неуважного  можна застосувати й до поетів  «другого періоду» (1982 – 2008), найвиразнішим представником якого є Тадей Карабович, поет, перекладач, літературознавець, головний редактор щорічника «Український літературний провулок», що став наступником видань Українського товариства. Власне на сторінках цього щорічника виразно прочитується, поруч з молодшими, ім’я Івана Златокудра як постійного автора і члена редакційної ради. Може, найбільше цей контекст відбиває перший том  “Провулка”, який вийшов 2001 р. і де вміщені рецензії на книжки  Івана Киризюка, Юрія Гаврилюка, Остапа Лапського,  Тадея Карабовича. Серед них – і рецензія на книжку Івана Златокудра «Веселки печалі» (Варшава 1999). Автор, Любомир Пушак, назвав її велеречиво: «Веселки памяті на вістрі печального часу». Розкривши таким чином глибше авторський задум, рецензент наголошує, що нерозривний зв’язок природного і людського часоплину, які творять коловорот життя –   характерна нота філософської лірики Івана Златокудра…

– і знов – і – знов –
долаю нескінченність…
сонцю запроданий птах!..
– коли вишневий сад заквітне…
– коли пожовкне лист на вітах…

 

На спостереження іншого критика, Василя Назарука, природа така, якою вона увійшла в тканину Златокудрових пейзажів, – це безугавна містерія руху і життя. Є в ліриці поета, отого «сонцю запроданого птаха», щось від сонцепоклоніння Антонича. Це засвідчують і поезії, які увійшли до  збірки Modlitwa do słońca (Львів 2017) з мистецькою обкладинкою автора: стовбур дерева як величезна свіча, що пломеніє в зеленій кроні  червоним сонцем…

czas złotych wesel
i odlotów żurawich
umyka sarna ze slońcem na rogach
we fiolet wrzosowych polan
i brzozowych kniej
łopot
ścieli loże spóżnionym kochankom
listopad

 

Критики відзначають ідею панеротизму, що лежить в основі багатьох віршів І.Златокудра й додає творам особливого забарвлення. Відтінок легкої еротики відчутно в разках інтимних мініатюр поета, де людина й окіл перебувають у полоні всепереможних чарів любові. При чому цей еротизм, завдяки Златокудрівським метафорам, створює ефект певної цнотливості. Як у цих строфах:

закрутила землі зелене веретено
весна п’янких весіль
шалених
спивають вітри кучеряві
білий цвіт грудей
в дівчат
вишневих

 

Ключовими словами пейзажної лірики Златокудра є дерево, сонце  та осінь. «Перше було дерево / на вітці колиска» – написав поет в поезії «Ліс». Цей вираз сприймаємо у такому ж сакралізованому вимірі, як євангельське «Спочатку було Слово…» Так само ці слова можуть значити для поета  автобіографічну деталь (до речі, його батько столярував), мотив малої батьківщини,  рідної домівки, збудованої край лісу… Рядки «Перше було дерево / на вітці колиска» можуть сприйматися і як світове дерево, і як народження лісу, або ж дерево творчості… Можливо, ці слова – ключ до усієї творчості поета, бо дерево і поезія нерозривні в його ліричних координатах. Втім, поет дає нам багато ключів-підказок…

ліс
мій храм
з іконою сонця
в гінких вітражах гіллястого неба

 

Універсальність та несподіваність  поетичних образів Златокудра,  пластичність його верлібрів приваблюють перекладачів. Польський читач мав неодноразову змогу познайомитися з творчістю поета на сторінках польських часописів.. Це власне поет і редактор  Тадеуш Хрусцєлевський, який  полюбив поезію польських українців і друкував їх твори в редагованому ним літературному журналі „Odgłosy”, високо оцінив творчість Івана Златокудра і сприяв його вступові до Спілки польських літераторів (1986).

Польською мовою  вийшли  збірки: Barwy chwil (2000), Za oknem lat (2007), Modlitwa do słońca( 2017);  W blasku słowa (2005) –  збірка віршів, видана у співавторстві з лігницькими поетами. У цих збірках  знаходимо й авторські переклади чи радше переспіви українських віршів. На жаль, нема можливості показати вірші-білінгви. Як пояснив мені поет, з яким ми жваво листуємося: «Бувало так, що першовзором пізнішого українського запису був польськомовний вірш, або український вірш – польського; тоді мені не йшлося про дослівний переклад, і тому, буває, ці вірші-брати мають свої відмінності».

Прагнення до лаконічності, стислості й афористичності  вислову, вміння вмістити в коротку фразу важливі смисли характерне для   автора поетичних мініатюр; його поетика  вирізняється особливою індивідуальною  метафоричністю. Це притаманне й для поезій, в яких звучать суспільні мотиви. На спостереження критиків, поет творчо функціонує між вчорашнім і сьогоднішнім, по-мистецьки трактуючи актуальні теми.

Як у вірші «Вигнанці» – з присвятою ОстаповіЛапському:

на коліна припадали
мов гори перед іконою неба
вози в дорогу імлисту
журбою ладнали
ще стоять на колінах
перед дитинства хатою спаленою
на дерник потоптаний
вишнева пелюстка сльозою упала

 

Цей вірш звучить як сповнений любові реквієм-послання усім вигнанцям, які були насильно вирвані з рідних земель внаслідок сумнозвісної акції «Вісла» 1947 р. Багато з них й стали українськими поетами… Це ніби й не було долею Остапа Лапського, якого батько свого часу вивіз з Берестейщини до центральної Польщі, рятуючи від радянських репресій, але туга за рідним порогом, любов до України стає осердям творчості цього поета. Це не було й долею Івана Златокудра, також вихідця з українсько-польської родини, який одружився з полькою і виїхав на її батьківщину… Цією поезією Златокудр єднається зі своїми побратимами в їхній любові й смутку за втраченою батьківською землею – єднається з ними вишневою сльозою-пелюсткою. Це ще й данина традиційній темі українських поетів у Польщі – темі малої батьківщини. В Івана Златокудра вона набуває філософського осмислення, а образ  покинутої домівки доростає до симфолу-архетипу:

в країні журб і солов’їв
лиш подорожника босий лист
припавши до землі
не кориться ні вітрам
ні оманливим кличам
виріїних доріг

 

…Природно й вмотивовано поезія Івана Златокудра вписується в тканину мого роману «Винова гора» (2017), де дія розгортається в нашому з ним  містечку – Винниках. По-суті, це поетична історія, де ліс і Винова гора з Цісарською криницею виступають повноцінними  персонажами, а постать самого поета, присутнього в сюжеті, сприймається як небайдужий наш сучасник. Мені пощастило познайомитися з Іваном Златокудром, коли я вже працювала  над книгою – воістину, коли пишеш, доля дарує зустрічі з людьми, які володіють необхідною інформацією! Це була зустріч з однодумцем. Символічна битва за Винову гору, яка є охоронцем навколишньої природи і врешті, людської совісті  – останнього форпосту в протистоянні з  «цивілізованими» руйнівниками – не могла відбутися без «присутності» поета, який опоетизував драму винниківського лісу. Філософія лірики Івана Златокудра rрунтується на естетиці  краси, його перейнятості долею лісу й особистої відповідальності за збереження довкілля. Адже ліс – його  дім буття…

«Дерева задихалися без снігу… Мерзло голе віття, стигли цілющі соки в стовбурах і корінні,  промерзла земля не гріла… Важко було… видряпатися на цьому холоді на чолобок Винової гори – повз Цісарську криницю, біля якої джерело ледь жебоніло, спотикаючись об замерзле груддя розволоченої землі на місці колишніх і майбутніх новобудов, поруч яких лежали повалені дерева, що вмерли насправді. І ніхто над ними не заплаче-не затужить, хіба що Поет, який виїхав. Він єдиний бачить втрати, бо кожен раз повертаючись, облікує нові сумні зруби на Виновій горі:

Мов гострить пилу
скреготить сорока у грудневому лісі
лісоруб повалені берези
у труну кришталеву зложить
пролетить над зрубом сльоза
в черемшинову пелюстку заворожена»

(Н. Мориквас, Винова гора)

 

Фото: Юрко Мориквас ©2019

 

… Цього року поет зустрічає своє 90-ліття – на саме Благовіщення. Але більше толерує інший ювілей: 2021-го минає 60 років його літературної діяльності. Тому Іван Златокудр зараз працює над укладанням  ювілейної збірки. Чи зустрінеться з поетом купка його шанувальників у Винниківській бібліотеці – разом з директоркою Іриною Андрухів, де він традиційно презентує свої нові книжки?  (Н. Мориквас. Побачимося на Винниках, «Річ тексти і візії»). А чи карантин стане на заваді? Але місце в наших серцях для цієї зустрічі приготоване.

Бо кожною новою книжкою поет ніби віддячує своїй малій батьківщині, вплітаючи в  поезії образи Винників і його лісу, які невіддільні від нього самого:

знову пишу про осінь в лісі 
нехай хтось скаже
що озвавсь винниківський ліс                                                                                
златокудрових віршів шелестом

( І. Златокудр. Дум сувій, Львів 2019)

 

На жаль, винниківська громада не відстояла свого лісу, ні озера у протистоянні з олігархами-депутатами. Насправді не було ніякого протистояння. Хіба що – поетові свідчення. Складається враження, що насправді Поети – мовчазні свідки нашого божевілля. Як би голосно вони не писали – ми їх не чуємо.

 

7 квітня 2019 у Виногорах

One thought on “Винниківські пейзажі Івана Златокудра, або СВІДЧЕННЯ

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s