Надія Мориквас

Гріх не спробувати записати час; тим паче, що ти є його учасницею, його породженням, вхожою до тих людських лакун-середовищ, які вигадлива доля утворює на шляху кожного:  то як подарунок, то як пастку, поки виборсуєшся з якої – мужнієш і стаєш на ноги.

Мій фіксований час почався, очевидно, з 1994 року, коли я прийшла працювати у спілчансько-письменницький часопис «Літературний Львів». То була пора ентузіастів, купонів і ще не згаслої ейфорії після здобуття Незалежності. Тоді, принаймні у Львові,  творчих середовищ, як і культурних дискурсів, було небагато. Так що для огляду літературно-мистецьких подій місяця вистачало однієї газетної шпальти. Але навіть зі скидкою на те, що ми завше схильні ідеалізувати минуле, у яскравості тій порі не відмовиш. Здається, не було ще такого затятого протистояння між модерністами і традиціоналістами, бо більшість із нас хіба що починала відчувати вплив західної цивілізації. Я, письмом ближча до модерністів, а душею – до традиціоналістів, легко знаходила спільну мову і з першими, і з другими. Отож відважно приставала із запитаннями, які мучили мене, як до своїх ровесників, так і до поважних людей. Мала відчуття, що всі ми, попри  вікову різницю, становимо одне суспільне покоління. А власне покоління людей, народжених, якщо говорити з дистанції нинішнього дня,  в минулому столітті, які зустріли історичний 1991 рік і пережили (дехто й не дожив) дві новітні українські революції.

Мої співрозмовники – здебільшого люди україноцентричні, соборницькі душі, які завжди шукали відповіді на виклики нації, а декотрі, взяти Калинців, і постраждали за це. Очевидно, я інтуїтивно обирала саме їх, щоб захиститися від майбутніх розчарувань… Щиро шкодую, що так мало  встигла записати тоді – на межі тисячоліть, коли формувалися ознаки нашої теперішньої ментальної історії; що не всі архіви та підшивки часописів з моїми інтерв’ю доінтернетівської доби, серед них і сценарії літературних передач на Львівському телебаченні й радіо, збереглися. Тож  досі намагаюся «записувати час».

Аргументів на користь такого творчого формату багато. Ось, до прикладу, від одного з персонажів цієї книжки – Володимира Овсійчука: «Кожний з нас несе свій світ, наповнений інформацією звідусіль. Але ж який неповторний той світ! Якби кожна людина могла записати його і передати, ми б мали колосальну енциклопедію…» Бо в окремій  постаті, талановитій і неординарній особистості, «конденсується увесь характер її часу». До речі, саме Володимир Антонович прозвав мене «спісовательницею»  – натякаючи на ті благословенні часи в кінці 90-х, коли, ще не  зіпсувавши свого почерку диктофоном, я від руки списувала  нотатники мудрими сентенціями своїх талановитих сучасників. Чи не всі ми, люди пера, покликані занотовувати знаки часу  – себто життя, а ще очевидніше –  буттювання  (це з лексикону іншого персонажа, поета й інтелектуала Володимира Карачинцева). Власне поети буквально списують «готові» тексти з… єдиного всесвітнього інформаційного джерела, а тому, на позір, тільки вони й не залежать від «місцевого» часу. І все ж своїм поетичним нутром я чую:

Сім дверей, сім замків,
Сім тайн
Треба відчинити, 
Щоб осягнути очевидне –
Усе щомиті
Починається спочатку.

Звісно: те, що не завершило одне покоління – залишається актуальним для наступних. А те, що стало завершеним – надійно осідає культурним ґрунтом нашої цивілізації. Тому так важливо не відмовлятися від себе вчорашнього. Як сказав Микола Ільницький, заодно спричинившись і до назви цієї книжки, «Людина може змінюватися, але не відмовлятися від того, якою була вчора. Бо всі ми – люди  свого часу». Завдяки цьому люди культури  не страждають ні від якогось там «постсовкового» комплексу, ні від жодного месіанства.

Серед текстів моєї книжки,  які насправді є діалогами вголос і подумки або ж  розмислами у формі есеїв про творення слова, у слові і словом,  знайдуться й розмови з цікавими  талановитими людьми, які нібито просто роблять – кожне свою – добру справу, однак надійно вплітаючи її в історію нашого духовного розвитку.

Так само, як і моя авторська  книжкова серія «Українські хроніки», ці розмисли   не є жодним хронометром соціального чи політичного життя. Українські хроніки сьогодні – це літературна версія нашого почуттєвого часу. Тут своя логіка  й ритмомелодика, яка вихоплює, акцентує, виокремлює, здавалося б, розрізнені фрагменти, що насправді складають неповторне обличчя – з кольором і запахом – часу, в який нам випало жити і писати. Так, гадаю, твориться єдиний національно-культурологічний дискурс.