Реконструкція виступу на відкритті композиції «Привітання життя».
Львів, 20 листопада 2016 року

Данило Ільницький

Рік тому у Львові відкрито скульптурну композицію, символічно присвячену Богданові Ігорю Антоничу. Проект було реалізовано упродовж 2009-2016 років за кошти Львівської міської ради. Скульптор – Володимир Одрехівський, архітектори: Олександра Лібич, Денис Белюх, Олександр Матушков. Під час відкриття, ведучим якого був актор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса Олег Онещак, виступили представники влади (зокрема міський голова Львова Андрій Садовий), лемківських середовищ (зокрема голова Світової федерації українських лемківських об’єднань Софія Федина та голова Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Степан Майкович), композицію освятив єпископ УГКЦ Венедикт Алексійчук. Подія зібрала численну громаду: представників суспільно-культурних, мистецьких і наукових середовищ, зокрема, працівників Музею-садиби родини Антоничів у Бортятині.

Із розповіддю про Б. І. Антонича виступив дослідник життя і творчості письменника Данило Ільницький. Пропонуємо реконструкцію висловлених тоді думок.

про вітальність поета

Коли сьогодні перебуваємо на відкритті мистецької композиції, присвяченої Богданові Ігореві Антоничу, то, певно, заново ставимо собі питання: хто такий Антонич? ким він є для нас, сучасних? яке його місце в історії української культури, літератури, мистецтва? чому він особливий і що єднає нас через ці вісім десятків років, що минули від часу його фізичної смерті? Відповіддю буде не лише усвідомлення того, що це один із найвидатніших, найяскравіших, найоригінальніших і найнесподіваніших українських поетів ХХ ст., вірші якого перекладено та видано майже 15‑ма мовами, а також літературний критик, есеїст, прозаїк, перекладач та інтелектуал, що запропонував оригінальні ідеї з теорії мистецтва. Відповіддю буде також те, що це один із найсвітліших духів посеред нас. Митець та людина, що любила життя – зі всіма його амбівалентностями та історичними зумовленостями. Поет, що не переставав бути дитиною у своєму захваті до життя. Літератор, який знав, що слово є не лише фіксацією думки, але й енергії. Саме тому працював не лише над стилістикою свого слова, але й над аурою свого мистецького організму. 

про символічність місця та Святоюрську гору

Незважаючи на те, як кожен із нас сприйматиме запропоновану мистецьку композицію, місце, де вона стоїть, є символічним. Навпроти – будинок, в якому мешкав Богдан Ігор Антонич (це було помешкання його дядька з родиною). З вікон Антоничевої кімнати розгортався краєвид на Святоюрську гору – важливу точку на мапі його біографії (духовної, естетичної, інтелектуальної). Хоча Святоюрський комплекс Антонич не міг би оминути як письменник-львів’янин, те, що він бачив його кожного ранку на горі, не могло не мати додаткового значення. За 15‑20 хвилин нешвидкої ходи від Антоничевого будинку міститься залізничний вокзал, з якого він їздив до батьків у село Бортятин (тепер – Мостиського району Львівської області), останню точку служіння о. Василя Антонича, місце, де постав не один вірш. Тема залізниці невипадково з’являється в Антоничевому романі «На другому березі», адже продовжує його поетичні візії. Транзитний стан перебування у вагоні схожий до життя людини – підготовчого до більших мет і від того не менш прекрасного, адже є усвідомлення та очікування своєї станції прибуття – іншого берега, другого берега, яким можемо вважати інший вимір нашого життя. Хоча Антонич в міру екзистенційний, в міру меланхолійний, в міру інтелектуальний, головний його модус – гармонія. Гармонія, що сповняє всіх і все. У нього навіть смерть – «останній гармонії акорд». Пам’ятаймо про це, особливо у цьому місці, де зовсім недалеко – Антоничева могила на Янівському цвинтарі. Думаючи про смерть, перехідні стани та другий берег нашого існування, думаймо про життя. Так відчитуватимемо неформальний Антоничів заповіт.

про поганство та християнство

Антонич – поет амбівалентностей, або інакше кажучи – поет дуальностей. Все його творче життя було сповнене пошуків «золотої рівноваги дійсности й мрії», які між собою перехрещувалися, входили одне в одне, були важливими зосібна, але ще важливішими – у своєму симбіозі. Виростаючи у священичій родині, серед дерев’яних лемківських церков, Антонич увібрав всю – таку неможливу до ословлення – християнську органічність буття. Та водночас не міг не зачудовуватися міцними залишками первісного світосприймання, чи радше – світовідчування, які особливо виявлялися у лемківських піснях. Напевно, не коректно і не автентично було би сприймати його поетичне поганство буквально, або ж як тугу за чимось, так би мовити, етнографічно-первісним. З другого боку, Антоничева метафора не є лише конструкцією і штукарством, про що писали деякі його сучасники. Вона містить у собі глибоку історію дитячих внутрішніх пережиттів, що долали межі й умовності, утворювали симбіози і дифузії. Антонич бачив у поганстві весняну вітальність, а в християнстві – можливість щиро спілкуватися з Богом сам-на-сам.

Авторська екскурсія Данила Ільницького “Львів, місто Антонича” для бортятинців у день 80‑річчя від смерті Б. І. Антонича. Світлина Ірини Сенечко
про міську культуру та сільські універсалії, або про модерність і синтетизм

Хоча Городоцька антоничівських часів не була такою шумною, як тепер, на штильну сільську вулицю вона теж схожою не була. Антоничеві, як і його приятелям-малярам, що приходили в гості до його помешкання у тодішньому 18‑му (тепер – 50‑му) будинку, важливо було усвідомлювати свою модерність: побачену в Парижі, Лондоні чи Берліні, прочуту у Львові, віднайдену у собі. Ця модерність була не так викликом, як внутрішньою потребою жити мистецтвом і відчувати його органічно щодо того часу і простору (розвинених передусім технічно). Та з іншого боку, шукання цих молодих митців-«альбатросів» були скеровані й на своє коріння. Але не лише, наприклад, на сільську ауру, сповнену життєвих універсалій та природної неповторної краси, але й на те, як злучити міський ландшафт зі сільським пейзажем; як творити національне мистецтво, щоби воно було модерним і резонувало у світі; водночас: як творити модерне мистецтво, щоби воно давало відчуття, що його автори ментально й сутнісно є українцями. Творчість Антонича – поета-візуала, поета звуків, поета-(натур)філософа – є чи не найвидатнішим проявом такого синтетизму: і в художній творчості, і в мистецьких ідеях. І в цьому, на моє переконання, чи не найбільша його актуальність для нас.

На обкладинці: Данило Ільницький ділиться думками про Б. І. Антонича на відкритті композиції “Привітання життя”. Світлина Ольги Дядинчук

Advertisements