Наталія Торкут*

Його називали Солодкоголосим Лебедем Ейвону (Бен Джонсон) і «дзеркалом всесвітнім» (Пантелеймон Куліш), всюдисущою морально індиферентною природою (Томас Манн) і духом, який пронизує весь світ і від якого ніщо не може бути прихованим (Йоганн Вольфганг Ґете). Романтик Ральф Вальдо Емерсон проголосив його “батьком людини в Америці”, акцентуючи у такий спосіб засадничу роль у формуванні американської ідентичності, а сучасний культуролог Гарольд Блум не лише поставив його у центр літературного канону, але й віддав йому пальму першості у винайденні психоаналізу, залишивши Фройдові лише роль систематизатора психоаналітичної теорії.

Але найчастіше у розлогому переліку метафор і порівнянь, з якими в культурній пам’яті людства асоціюється ім’я цього митця, фігурує поняття ‘Бог’, оприявнюючи таким чином зв’язок його творчості з трансцендентним началом. Віктор Гюґо визнавав його Богом театру, а німецький літератор Християн Дітріх Ґраббе – божественним оргáном природи. За визначенням Ґете, цей драматург «змагався з Прометеєм! За його прикладом, риса за рисою, створював він своїх людей… а потім оживляв їх диханням свого генія». В унісон звучить і вердикт вже згадуваного Гарольда Блума: «Якщо є письменник, що став смертним Богом, то це – Шекспір».

Саме про цю творчу особистість, чия геніальність, за словами Емерсона, була незбагненною, в той час як геніальність інших митців – збагненна, йтиметься у цій лекції.

Здавалося б, про Вільяма Шекспіра за чотири століття, що віддаляють нас від його епохи, такої щедрої на таланти, сказано вже багато. І не просто багато, а безмежно багато. І не тільки сказано, але й написано, зіграно, намальовано, проспівано. За підрахунками вчених, кожні вісім хвилин у світі з’являється нова шекспірознавча розвідка. Нáклади його творів за чисельністю поступаються лише Біблії. Його сонети перекладено на п’ятдесят мов світу, в тому числі і на такі екзотичні як африкаанс, зулу, суахілі, йоруба та хаусса.

Магічний вплив Шекспіра на духовне буття людства з плином часу помітно зростає: його п’єси не сходять зі сценічних підмостків, посідаючи найпочесніші місця в репертуарах кращих театрів світу. Не згасає й інтерес читацької публіки до його драм, герої яких давно вже стали вічними образами світової літератури.

За чотири століття, що віддаляють нас від шквалу овацій, яким зустрічала публіка славнозвісного “Глобуса” прем’єри п’єс Великого Вілла, про нього було написано стільки текстів, що нині їхній загальний обсяг в тисячі разів перевищує обсяг шекспірівського канону, до якого входять 37 п’єс, збірник зі 154-х сонетів, дві великі та декілька малих поем.

І сьогодні не втрачають актуальності слова Емерсона: «В наш час література, філософія і саме мислення стали шекспірівськими. Його думка – це той горизонт, поза який наш сьогоднішній зір не сягає». Пророчий зміст емерсонівських слів підтверджують і численні шекспірівські алюзії та ремінісценції, якими рясніє література останніх чотирьох століть.

У гравітаційне поле магічної Шекспірової музи потрапляли Джон Мільтон і Вольтер, Ґете і Джейн Остін, Пушкін і Гюґо. Присутність шекспірівської інтертекстуальності очевидна у творах Стендаля і Тургенєва, Джеймса Джойса і Томаса Еліота, Толкіна і Стейнбека, Фаулза і Мердок, Апдайка і Претчета. Все це засвідчує невичерпність його креативних ресурсів і з усією очевидністю доводить слушність славнозвісного ґетівського вердикту: «Шекспір, і краю йому немає».

Амбіційне прагнення осягнути естетичну природу Шекспірових мистецьких прозрінь стимулює художні пошуки не лише літераторів. Архів німецького англіста Хорса Оппеля – збирача живописної шекспіріани – налічує 7 тисяч ілюстрацій, серед яких серія гамлетівських літографій Ежена Делакруа, полотна прерафаеліта Данте Габріеля Росетті, Артура Г’юза, Джона Еверетта Міллé, картини Михайла Врубеля та графіку Сави Бродського, який проілюстрував майже весь шекспірівський канон. Музична Шекспіріана, до творення якої долучилися такі видатні композитори як Берліоз, Бетховен, Верді, Чайковський, Прокоф’єв, Шостакович, включає і опери, і симфонії, і балети, і навіть естрадні та бардівські пісні.

Протягом XX століття побачили світ 385 кіно- та телеадаптацій Шекспірових п’єс. Серед них – шедеври Франко Дзефіреллі, кітчева версія “Ромео і Джульєтти” База Лурмана, постмодерністський “Гамлет” Майкла Альмерейди, комікс Ніла Геймана. Поставити на сцені чи екранізувати твір Великого Вілла мріє чи не кожний режисер, а успішно зіграна роль шекспірівського персонажа давно вже сприймається як найвищий прояв акторської майстерності.

Важко назвати сьогодні таку сферу людського життя, де не давався би взнаки вплив Шекспірового генія. Він є творцем великої кількості метафор, які ввійшли до культурного фонду Західної цивілізації. Деякі з них – приміром, «All worlds a stage, and all the men and women merely players» (“Весь світ – театр, і люди в нім – актори”), «To be or not to be» (“Бути чи не бути”) – стали своєрідними формулами, що пояснюють механізми людської самоiдентифікації чи самопрезентації в соціумі. Інші ж – як-то «somethings rotten in the kingdom of Denmark» (“в державі Датській завелась гнилизна ”) чи «the time is out of joint» (“звихнувся час наш”) – набули сили культурних кодів.

Загальновідомо, що Шекспір ввів до лексикону англійської мови понад 1700 слів, серед яких, приміром, такі лексеми як bedroom, eyeball, hint, gloomy, gossip, birthplace, summit, champion, без яких складно собі уявити повсякденне мовлення сучасної пересічної людини. За ефектно шокуючим висловом бразильського письменника Жоакіна Д’Асіса, «навіть коли не буде більше Великої Британії, Сполучених Штатів і самої англійської мови, буде існувати Шекспір: ми будемо розмовляти Шекспіром».

Мова Шекспіра – це не лише віртуозне поєднання слів і народження оригінальних смислів. Це універсальна мова мистецтва, наділена потужним культуротворчим потенціалом і спроможна прилучати людину до вічних цінностей. Це вируюче поле творчих енергій, відкритий простір для різноманітних дискусій, спільний ґрунт для діалогу, що обумовлює незмінну значущість Шекспіра для інтелектуально-духовного поступу людства.

Саме незбагненна позачасовість Шекспірових творінь та нездатність пересічного людського розуму осягнути природу його геніальності спричинили парадоксальну ситуацію: найвідоміший драматург світу все ще залишається великим незнайомцем, адже протягом декількох століть тривають гострі суперечки стосовно того «Who is Shakespeare?», «What is Shakespeare?», “Ким він був?” Яким він був – той, кому ми завдячуємо появою Гамлета, Ліра, Ромео і Джульєтти?

Стійкий інтерес до постаті Шекспіра, сумніви стосовно того, чи міг простий актор, уродженець провінційного містечка, котрий не мав університетської освіти й жодного разу не виїжджав за межі Англії, бути справжнім автором мистецьких шедеврів, штовхають деяких дослідників на майже детективні пошуки. Вони прагнуть знайти серед ренесансних англійців такого собі справжнього автора”, який був би максимально схожим на той портрет, що вимальовується в нашій уяві при знайомстві з Шекспірівським каноном.

Слід визнати, що об’єктивні підстави для певних сумнівів створює гостра нестача достовірних біографічних відомостей про Шекспіра. На жаль, до наших часів дійшло дуже мало документів, пов’язаних із його ім’ям, не збереглося жодного рукопису його п’єс, жодного листа.

Вся так звана канонічна біографія Великого Барда рясніє словами з відтінком гіпотетичності й непевності: «вірогідно», «ймовірно», «можливо», «схоже, що», «з огляду на звичну для тих часів практику», «можна припустити» та ін. Навіть день його народження достеменно невідомий, а встановлений за датою хрещення. У книзі стратфордської парафіяльної церкви Святої Трійці зафіксовано, що 26 квітня 1564 року був охрещений Guillelmus, filius Johannes (“Вільям, син Джона”) Шекспір. Оскільки в ті часи дитину зазвичай хрестили третього дня, то днем народження драматурга вирішили вважати 23 квітня. Цей день є знаковим для британців, адже це – День cвятого Ґеорґа – покровителя Англії, тож символічно, що великий національний поет народився у День національного свята.

Крім запису у парафіяльний книзі до наших часів збереглося ще декілька розписок Шекспіра і декілька його автографів. Прикметно, що в ті часи, коли каліграфія вважалася мистецтвом, одна людина, як правило, мала два, а то й три відмінні почерки. Так, приміром, єлизаветинський поет Едмунд Спенсер користувався різними почерками для офіційних документів, приватного листування та поетичних творів. Цікаво, що саме цим мистецтвом принц Гамлет рятує собі життя, коли підробляє Клавдієвого листа, що його Розенкранц і Гільденстерн везуть в Англію.

           Не встиг я й стямитися – голова
Сама взялась до діла. Я придумав

Нове послання. Сів, переписав.
Колись я сам, як і вельможі наші,
Вважав краснопис за негожу річ
І намагавсь забути цю науку.
А тут вона мені в пригоді й стала.

Цілком природно, що брак документально підтверджених даних та прямих свідчень інколи породжує бажання “добудувати” об’єктивно дискретну і нечітку, а де в чому навіть і суперечливу біографічну схему, яка базується на нечисленних достовірних відомостях. Нерідко це здійснюється за рахунок введення додаткових елементів – суб’єктивно підібраних фактів, непрямих доказів та різноманітних припущень. Таке “дописування” біографії митця є явищем доволі поширеним і цілком зрозумілим у гносеологічному та психологічному планах.

Втім, у випадку з Великим Бардом ми маємо дещо іншу, майже унікальну ситуацію: чимало його біографів взагалі не визнають актора і пайовика театру “Глобус” автором тих творів, що вийшли під ім’ям Вільяма Шекспіра, тобто вони не “добудовують” і не доповнюють так звану стратфордіанську біографічну схему, а зовсім відкидають її, пропонуючи на роль автора шекспірівського канону іншу людину або групу людей.

На підтвердження своїх версій антистратфордіанці наводять різноманітні факти з біографій сучасників драматурга, відшукують у текстах криптограми, виявляють прихований смисл чи натяки, висловлюють припущення й намагаються опосередковано продемонструвати зв’язок між окремими реальними подіями життя тієї чи іншої людини та певними фрагментами Шекспірових текстів.

Внаслідок цього і з’явилася низка так званих антистратфордіанських гіпотез, спільною рисою яких є незгода з тим, що автором геніальних шекспірівських творів був простолюдин-актор, уродженець провінційного містечка Стратфорд-на-Ейвоні.

Протягом більш ніж 250-річної історії дискутування стосовно авторства шекспірівських творів було висунуто 57 “кандидатів у Шекспіри”, причому більшість із них – представники вищих кіл єлизаветинського суспільства. Серед цих претендентів чимало відомих осіб. Це і філософ Френсіс Бекон, і драматург Крістофер Марло, і декілька придворних, зокрема Роджер Маннерс (п’ятий граф Ретленд), Едвард де Вер (сімнадцятий граф Оксфордський) і навіть сама королева Єлизавета Тюдор.

Слід зазначити, що існує ціла бібліотека популяризаторських статей і навіть монографічних праць, присвячених обґрунтуванню “права” окремих претендентів на авторство шекспірівських творів. Достатньо пригадати, приміром, добре відомі українському читачеві публікації Ф. Шипулинського (“Шекспир – Рэтленд”), І. Гілілова (“Гра про Вільяма Шекспіра, чи Таємниця великого Фенікса”), М. Кострикіна (“Історичний детектив про справжнього автора творів Шекспіра”), М. Литвинової (“Антична войовниця, що потрясає списом”), В. Новомирової (“Хто придумав Шекспіра?”). Чимало антистрaтфордіанських версій можна знайти і на різноманітних інтернет-сайтах, де не згасають жваві дискусії стосовно так званого шекспірівського питання”. Упорядники головного стрaтфордіанського сайту Девід Кaтман і Террі Росс навіть уклали інтернет-бібліографію з цієї проблематики (http://www.shakespeareauthorship.com/).

Стартовою точкою в розгортанні полеміки навколо постаті творця “Гамлета” можна вважати 1747 рік, коли архіваріус Джордж Ґрін знайшов заповіт Вільяма Шекспіра. Власник цієї безцінної знахідки був приголомшений не стільки історичною вагою самого документа, скільки характером тієї особи, що з нього вимальовувалася: це заклопотаний наймізернішими фінансовими дрібницями чоловік, котрий опікується виключно матеріальними майновими проблемами і жодного слова не говорить про власні літературні твори.

Своїй дружині автор заповіту залишає «second best bed» (“друге за якістю ліжко”), а про книги, які в ті часи коштували досить дорого і яких не могло не бути в домі видатного драматурга, навіть не згадує. Такий образ аж ніяк не відповідав масштабові й величі особистості геніального митця.

Саме навколо цього злощасного ліжка і виникає низка провокаційних запитань, народжуються домисли і плітки: що означає таке дивне розпорядження генія? Чи хотів він нагородити Енн, або, навпаки – принизити? Чому зазначено, що ліжко має бути саме “другим за якістю”? І хто ж тоді мав отримати найкраще ліжко?

Один із перших біографів Шекспіра, Чарльз Найт, висловив думку про те, що “друге за якістю ліжко” означало своєрідну помсту Енн за їхнє нещасливе подружнє життя. Інший біограф цього періоду, Босвел, навпаки, не вбачав нічого ганебного у такому заповіті. На підтримку своєї думки він навів останню волю сера Томаса Льюсі, який заповів своєму синові другого за якістю коня. Сучасні дослідники вважають, що Шекспірів заповіт був абсолютно типовим для тієї доби і не мав жодних образливих конотацій. Про грошовий спадок Енн не згадується тільки тому, що будь-яка тогочасна вдова автоматично отримувала третину статків чоловіка – як компенсацію за власний посаг. А ліжко було другим за якістю, бо найкраще ліжко в будинку традиційно призначалося для гостей, тож, вочевидь, Шекспір заповів дружині їхнє шлюбне ліжко. 

Цікаво, що ліжка як предмет меблів були доступні лише досить заможним людям. За меблевою модою тогочасся ліжко було досить складною конструкцією, оздобленою філігранним різьбленням. Якщо ж перевести вартість такого ліжка на гроші, то виходила досить пристойна сума, за яку можна було навіть придбати невеличкий будиночок. Тож навряд чи Енн Шекспір повинна була відчувати себе ображеною через “друге за якістю ліжко”.

Тим не менше, загадка цього ліжка бентежила уяву багатьох митців. Зокрема, романіста Роберта Ная вона надихнула на написання інтригуючого роману Місіс Шекспір, а сучасну поетесу-лауреата Керол Енн Даффі на створення вірша “Енн Гетвей”.

Згодом, коли так звана канонічна біографія Шекспіра потрапила під мікроскоп прискіпливих антистрaтфордіанців, з’ясувалося чимало доволі дивних моментів, які стрімко обростали різноманітними спекуляціями та інсинуаціями.

Насамперед, це доволі дивовижна, сповнена загадок і парадоксів історія посмертної слави Шекспіра. Одразу після смерті поета жоден із тогочасних літераторів не відгукнувся на цю трагічну подію, а перші епітафії були надруковані лише через декілька років. Надгробний пам’ятник у стрaтфордській церкві Святої Трійці, що з’явився лише у 1623 році, неодноразово перероблявся. Спочатку це було зображення огрядного бороданя, який обома руками притискує до себе якийсь мішок або подушку (так описували надгробок антиквар Вільям Дугдейл у 1665 році та перший біограф Шекспіра Ніколас Роу в 1709 році). Згодом, коли ім’я англійського драматурга почало завойовувати всесвітню славу, а Стрaтфорд став місцем паломництва туристів – прихильників Шекспірової творчості, надгробний бюст набув більш шляхетного вигляду: мішок зник, замість нього у правій руці чоловіка з’явилося перо, а в лівій – аркуш паперу.

Ауру таємничості посилює і дивовижна автоепітафія на могилі Шекспіра:

           «Blessed be the man who spares these stones
           And cursed be he that moves my bones».
(Благословен буде той, хто залишить у спокої цей камінь,
           І прокляття тому, хто потурбує мої кістки.”)

Саме ця епітафія спровокувала гнівну філіппіку Бернарда Шоу, який, як відомо, ставився до Великого Барда без традиційного пієтету і навіть ввів у обіг таке слово як bardolatry (“бардоманія”), на позначення тотального захоплення своїх сучасників творами і постаттю ренесансного генія. «Серед усіх визначних письменників я нікого не зневажаю так сильно, навіть Гомера, навіть сера Вальтера Скотта, як я зневажаю Шекспіра… Я відчув би неймовірне полегшення, якби мені випала можливість дістати його з могили і закидати камінням».

Масла у вогонь, розпалений антистрaтфордіанцями, підливає і Перше фоліо (1623) – повне зібрання Шекспірових п’єс, що було видане друзями поета через шість років після його смерті. В ньому розміщено дивний портрет, написаний Мартіном Дройсхутом – художником, який не міг бути особисто знайомий з Шекспіром, адже у 1613 році, коли драматург назавжди залишив Лондон, майбутньому живописцю було лише 12 років. Дивними на портреті Дройсхута є і обличчя, і одяг намальованого чоловіка. Права частина камзолу зображена спереду, а ліва – зі спини, через що обидві руки у джентльмена виявляються правими. Від підборіддя до лівого вуха видно темну смужку, внаслідок чого створюється враження, ніби обличчя прикрите маскою.

Приводи для закидів антистрaтфордіанців дає і написаний Беном Джонсоном славнозвісний вірш-присвята, що відкриває Перше Фоліо. У ньому друг драматурга і колега по письменницькому цеху називає його “пам’ятником без могили” («Thou art a monument without a tomb»).

Своєрідний діалог з тими, хто в майбутньому буде вибудовувати антишекспірівські гіпотези на щойно наведених словах Бена Джонсона, веде інший англійський поет, Джон Мільтон:

           «Чи потребує мій Шекспір, щоб люди
           Йому величні зводили споруди –
           І прах його священний зберігавсь.
           Під обеліском, що до зір піднявсь?
           Де сяє слави вічного проміння,
           Навіщо свідок цей німий, каміння?

           В палкім захопленні сердець людських
           Ти кращий пам’ятник собі воздвиг…
           Ти нам уяву на льоту спиняєш
           І нас у мармур раптом обертаєш –
           І, в саркофазі мармуровім, там
           Лежиш собі – на заздрість королям».

Серед майбутніх опонентів Джона Мільтона, тобто тих, хто ставив під сумнів причетність Шекспіра зі Стрaтфорда до авторства геніальних творів чимало відомих і навіть видатних людей: Чарльз Діккенс, Волт Вітмен, Отто фон Бісмарк, Марк Твен, Зиґмунд Фройд, Анна Ахматова, Володимир Набоков та інші.

Саме проти них спрямовані слова Гарольда Блума: «Дехто з великих інтелектуалів, що прийшли у цей світ значно пізніше за Шекспіра і змушені були стати з ним на прю, намагалися якщо не скинути цього деміурга з його п’єдесталу, як Вольтер і Толстой, то принаймні, як Фройд і Еліот, підверстати його під себе, вписавши у власний вужчий і частково окреслений ним же горизонт». Тож антистрaтфордіанство правомірно відносити до такого багатоманітного рецептивного феномену, як школа обурення, адже його представники деконструюють уявлення про Шекспіра.

Першою – і однією з найпопулярніших антистрaтфордіанських гіпотез – стала так звана “беконіанська” версія, що ґрунтується на наявності численних збігів між думками, викладеними у записниках і філософських працях Френсіса Бекона (1561–1626), та ідеями, які знайшли художнє втілення в шекспірівських творах. На користь цієї гіпотези беконіанці наводять чимало аргументів і припущень, серед яких зустрічаються як доволі переконливі, так і досить безглузді. Приміром йдеться про такий собі шифр, який нібито дозволяє “вичитати” у текстах Першого Фоліо звернення Френсіса Бекона до нащадків.

Серед прибічників цієї версії можна згадати Р. Лоренса (“Життя та пригоди здорового глузду”, 1769), Дж. С. Гарта (“Хто писав п’єси Шекспіра?”, 1852), Делію Бекон (“Викриття філософії п’єс Шекспіра”, 1857), О. Оуена (“Історія шифру Френсіса Бекона”, 1893-95), Ігнаціуса Доннелі (“Велика криптограма”, 1888), Е. Ґаллуп (“Двосторонній шифр Френсіса Бекона”, 1899), Марка Твена (“Чи вмер Шекспір?”, 1909**), Е. Дарнінг-Лоренса (“Бекон – Шекспір”, 1910), П. Лірі (“Чи є тайнописи у Шекспіра?”, 1993), В. Германа (“Портрет Шекспіра або особиста справа Френсіса Бекона”, 2002).

Утім, не дуже віриться в те, що з-під пера такої раціоцентричної людини як Френсіс Бекон, котрий був наділений надзвичайно холодним і розсудливим розумом, могли вийти по-моцартівськи легкі комедії та емоційно насичені сонети. За спогадами сучасників, англійський філософ був дуже амбіційною і честолюбною людиною, тож навряд чи міг би відмовитися від слави творця популярних п’єс.

Крім того, проти “беконіанської” версії певною мірою спрацьовують і проведені вченими лексичні підрахунки: словник драматурга і поета Вільяма Шекспіра, як з’ясувалося, нараховує близько 20-ти тисяч слів, а словник мислителя і державного діяча Френсіса Бекона – лише 9 тисяч.

Доволі популярною виявилася і висловлена ще в 90-ті роки ХІХ ст. ідея ототожнення постатей Вільяма Шекспіра і Роджера Маннерса, п’ятого графа Ретленда (1576–1612). Вона досить детально обґрунтовується у роботах С. Дамблона (“Шекспір – це лорд Ретленд”, 1912), Ф. Шипулинського (“Шекспір-Ретленд”, 1924), П. Пороховщикова (“Шекспір без маски”, 1940), а також у біографічних нарисах про Шекспіра, написаних В. Фріче (1926) і П. Коганом (1931). Прибічники цієї гіпотези вважають, що шекспірівські твори були написані Роджером Маннерсом, котрий в якості живої маски використовував актора театру “Глобус” Вільяма Шакспера. Саме так більшість антистрaтфордіанців називають уродженця Стрaтфорда-на-Ейвоні: посилаючись на те, що при народженні його прізвище було записано як Shakspere. На користь своєї версії “ретлендіанці” наводять низку аргументів, основними серед яких є наступні:

– Роджер Меннерс був близьким другом Генрі Ріслі, графа Саутгемптона, якому присвячені шекспірівські поеми “Венера і Адоніс” та “Лукреція”;
– у 1596 році він здійснив подорож Німеччиною, Францією та північною Італією (відгомін цієї подорожі “ретлендіанці” вбачають у “Марних зусиллях кохання”, “Двох веронцях” та “Ромео і Джульєтті”);
– у списках Падуанського університету ім’я Роджера Меннерса значиться поруч з іменами двох студентів із Данії, Розенкранца і Гільденстерна (саме так звали придворних – персонажів “Гамлета”);
– у лютому 1601 року за участь у заколоті Ессекса граф Ретленд був ув’язнений у Тауері, і саме в цей час відбувся перелом у світогляді Шекспіра, внаслідок якого на зміну життєрадісним комедіям прийшли сповнені філософського смутку трагедії, зокрема “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”;
– у 1603 році, уже після смерті Єлизавети, граф Ретленд перебував з посольством у Данії, а наступного року вийшло друге видання “Гамлета”, яке було доповнене фрагментами, насиченими географічними подробицями (загалом близько півтори тисячі рядків).

До “ретлендіанців” примикає і російський дослідник І. Гілілов – автор книги “Гра про Вільяма Шекспіра, або Таємниця Великого Фенікса” (1997), яка мала гучний резонанс і спричинила черговий сплеск інтересу до “шекспірівського питання”. Новим у гіпотезі І. Гілілова є те, що авторство графа Ретленда він доводить на підставі аналізу шекспірівської поеми “Фенікс і голуб” (автори російських і українських перекладів зазвичай пропонують назву – “Фенікс і голубка”), яка увійшла до поетичного збірника Роберта Честера “Жертва кохання”. У цій поемі зображена пара закоханих птахів, що несподівано вмирають один за одним, залишивши по собі не потомство, а “цнотливу красу своїх стосунків”. І. Гілілов вбачає у цьому аналогію з бездітним подружжям Ретлендів: залишена ними краса – це і є шекспірівські твори.

Дослідник стверджує, що Ретленд вигадав містифікаторську Гру в Шекспіра. За правилами цієї Гри, сімнадцятирічний граф найняв знайомого актора Вільяма Шакспера, аби той видавав його твори за власні. Згодом до цієї Гри, що зберігалася у цілковитій таємниці від суспільства, долучилися шляхетна дружина графа Ретленда Єлизавета – дочка великого поета Філіпа Сідні і хрещениця королеви – та кілька найближчих друзів.

Слід зауважити, що “ретлендіанська” гіпотеза не у всьому узгоджується з усталеною хронологією Шекспірового канону та зі змістом деяких сонетів (зокрема 25-го та 91-го). Певні сумніви викликає також і принципова можливість багаторічного використання Ретлендом “живого псевдоніма”. Адже важко повірити в те, що кричуща невідповідність між широченною ерудицією і філософською глибиною геніальних творів та інтелектуально-духовною пересічністю, якщо не сказати примітивністю, малоосвіченого маріонеткового актора протягом 22 років могла залишатися непоміченою, і що оточуючі, серед яких, до речі, були й конкуренти драматурга, виявилися нездатними побачити та оприлюднити таке очевидне протиріччя. Певні труднощі виникають у прибічників цієї версії й через те, що Роджер Меннерс був на 12 років молодшим за актора Шекспіра. Тож виходить, що перші історичні хроніки, які датуються 1590 роком, граф Ретленд мав написати ще у 14-річному віці.

Однією з найбільш популярних гіпотез тривалий час залишається і так звана “оксфордіанська” версія, згідно з якою автором шекспірівських творів був Едвард де Вер, сімнадцятий граф Оксфордський (1550–1604). Уперше таке припущення висловив Дж. Т. Луні у книзі “Шекспір розпізнаний” (1920), і з тих самих пір прихильників оксфордіанства інколи називають “лунатиками”. В ній дослідник виділив 9 загальних та стільки ж індивідуальних рис, які, на його думку, мали бути притаманні авторові шекспірівських творів, і зробив висновок, що тільки граф Оксфордський міг написати ці видатні п’єси. Згодом у цієї гіпотези з’явилося багато адептів, найвідомішими серед яких є Дороті і Чарлтон Оґберни (“Ця зірка Англії”, 1952), їхній син Чарлтон Оґберн-молодший (“Таємничий Вільям Шекспір”, 1984), В. Гоуп і К. Голстон (“Дискусія щодо авторства Шекспіра: аналіз претендентів на авторство, їхні поборники та критики”, 1992), В. Клір (“Шекспірівська змова, 1993) Р. Вален (“Шекспір: хто він був?”, 1994), Дж. Собран (“Відомий під ім’ям Шекспір”, 1997), Р. Стрітматтер (дисертація “Нотатки на полях Женевської Біблії Едварда де Вера”, 2000), а у 1957 році у Нью-Йорку було створене міжнародне товариство (“The Shakespeare Oxford Society”), яке ставить за мету домогтися затвердження Едварда де Вера офіційно визнаним автором шекспірівського канону. Сьогодні члени цього товариства проводять щорічні конференції, видають інформаційний бюлетень та журнал “Оксфордіанець” (Oxfordian).

На основі аналізу певних фактів “оксфордіанці” вибудовують власну систему аргументації, що включає такі центральні положення:

– Едвард де Вер був високоосвіченим аристократом, котрий, як і автор шекспірівських творів, чудово орієнтувався в реаліях королівського двору та добре розумівся на нюансах політики;
– ще за життя він вважався одним із найталановитіших авторів театральних п’єс, мав власну театральну трупу, яка давала приватні вистави для королеви;
– деякі факти особистого життя Едварда де Вера нагадують події, що трапляються з шекспірівськими героями: приміром, він, як і Гамлет, рано втративши батька, страждав через повторне заміжжя матері та побував у піратському полоні;
– у фондах Фолджерівської шекспірівської бібліотеки є екземпляр Біблії, що належала Едварду де Веру; на її полях виявлені власноручні нотатки графа, які текстово нагадують деякі фрагменти “Гамлета”.

Утім, із самого початку впадає у вічі очевидна суперечність, яку не можуть ігнорувати навіть найпалкіші прихильники цієї версії. Річ у тім, що Едвард де Вер помер раніше, ніж були написані пізні твори (щонайменше з десяток п’єс) Шекспіра. І цей факт змушує адептів “оксфордіанства” шукати додаткові аргументи, щоб пояснити механізм появи творів після смерті автора. У вирішенні цієї проблеми “оксфордіанці” не одностайні: одні ставлять під сумнів датування шекспірівських творів, доводячи, що написані усі вони були графом Оксфордським ще до 1604 року, але оприлюднення деяких із них відбувалося уже після його смерті. Інші ж вважають, що у 1604 році Едвард де Вер не помер, а лише містифікував власну смерть, маючи на те якісь поважні причини.

Доволі популярною є також гіпотеза, згідно з якою під маскою Шекспіра приховувався відомий драматург Крістофер Марло. Вона представлена у працях К. Гофмана (“Вбивство людини, що була Шекспіром”, 1955), Д. Ріса Вільямс (“Шекспір, твоє ім’я – Марло”, 1966), Д. та Б. Вінчкомбів (“Справжній автор або автори Шекспіра”, 1968), А. Райта (“Історія, яку розповіли сонети”, 1994). Згідно офіційної версії, він загинув у 1593 році у сумнозвісній бійці в трактирі. Марловіанці ж вважають, що цей кандидат у Шекспіри переховувався на континенті, звідки й надсилав своєму покровителеві серу Томасу Волсінгему п’єси та сонети. Роль “живого псевдоніма” при цьому виконував актор і співвласник театру “Глобус”.

Основні аргументи на користь цієї версії пов’язані головним чином з літературним талантом Марло, високим рівнем освіченості та деякими цікавими обставинами його приватного життя. Документально підтверджено, що він був агентом секретної служби міністра Френсіса Волсінгема, неодноразово виконував таємні доручення на континенті.

Існує ще декілька менш поширених антистратфордіанських гіпотез, у яких на роль Шекспіра пропонуються представники вищих кіл єлизаветинського суспільства, державні діячі та впливові особи, приміром, зведений брат королеви Генрі Тюдор (лорд Гансдон), Вільям Стенлі (граф Дербі), Роберт Сесіл (граф Солсбері), Генрі Ріслі (граф Саутгемптон), сестра Філіпа Сідні, Мері Герберт (графиня Пембрук).

Не оминають антистратфордіанці своєю увагою і відомих у ті часи літераторів, men of letters: до числа вірогідних творців шекспірівських шедеврів деякі з них включають, наприклад, Роберта Ґріна, Томаса Лоджа, Джона Лілі, Томаса Неша, Джорджа Піла, Волтера Релі. Щоправда, усі ці гіпотези ґрунтуються здебільшого лише на окремих біографічних збігах чи на поодиноких текстових або смислових аналогіях, тож часто-густо їм бракує цілісності та переконливості. Це змушує дослідників будувати комплексні гіпотези про так зване “змішане”, тобто колективне, авторство (наприклад, Крістофер Марло + Френсіс Бекон + Едвард де Вер, або Крістофер Марло + Волтер Релі + Роджер Мaннерс).

Попри величезне розмаїття “доказів”, які пропонуються прибічниками певної версії на користь “свого кандидата у Шекспіри”, їхні аргументи, можуть бути зведені до декількох ключових положень.

По-перше, це глибока переконаність у тому, що син провінційного ремісника, Джона Шекспіра, якого внаслідок міфотворчості антистратфордіанців незрідка уявляють малоосвіченим мужлаєм, міг стати геніальним драматургом. Насправді Джона Шекспіра аж ніяк неможна вважати людиною безграмотною: достеменно відомо, що протягом двох десятиліть він обіймав почесну посаду олдермена. Мешканці Стратфорда обирали його і бейліфом, тобто міським головою, і мировим суддею. Дружина Джона Шекспіра, Мері, походила з роду заможного землевласника дворянина Роберта Ардена і отримала чималий посаг. Вільям був найстаршим сином у родині Шекспірів. Тож батьки покладали на нього великі надії, реалізувати які він міг, лише отримавши освіту.

Саме освітній рівень Шекспіра-актора став ще одним каменем спотикання в його канонічній біографії. Загальновідомо, що Шекспір зі Стратфорда ніколи не вчився в університеті. Тож як він міг виявити таку надзвичайно широку обізнаність у найрізноманітніших сферах науки і культури? Вчені підрахували, що у його творах зустрічаються назви 63-х видів рослин та містяться численні згадки про важливі відкриття у природничих науках. Він був добре обізнаний з античною спадщиною, теоріями італійських гуманістів, прекрасно орієнтувався у юридичних та мистецьких проблемах, знався на історії, астрології, медицині, володів французькою, італійською, латинською та давньогрецькою мовами. Тож яку освіту отримав Великий Бард?

Канонічна біографія свідчить, що у семирічному віці Вільям Шекспір був відданий до стратфордської граматичної школи, яку відвідував протягом семи років. У школах такого типу навчалися тільки хлопчики, освіта була безкоштовною, учбовий день тривав з шостої чи сьомої години ранку – до п’ятої години вечора. Розпочиналося навчання з “рогової книги” (анг. hornbook, яка, до речі, згадується у комедії «Марні зусилля кохання»). Рогова книга була таким собі аркушем паперу, вставленим у дерев’яну рамку. Зверху аркуш покривали тонкою захисною пластинкою з прозорої кістки – папір за часів Шекспіра був дуже дорогим, тож його старанно берегли від будь-яких зовнішніх ушкоджень. Рогова книга обов’язково мала ручку, тому за формою вона нагадувала ракетку для пінг-понга.

На сторінці цього “єлизаветинського букваря” були надруковані літери англійського алфавіту, сполучення голосних із приголосними b, c і d, для навчання поділу на склади, а також молитва “Отче наш”. Саме вона ставала першим текстом для кожного англійського школяра тогочасся. Над алфавітом традиційно стояв хрест, тому абетку за часів Шекспіра називали “ряд хреста Христового” (анг. cross-row). Саме так називає алфавіт герцог Ґеорґ Кларенс – герой історичної хроніки “Річард ІІІ’. У п’єсі цього персонажа заарештовують через те, що його ім’я починається на літеру Ґ. Саме “літера Ґ”, згідно з пророцтвами монаршого астролога, мала позбавити тодішнього короля Едварда трону. Монарх кидає до в’язниці брата Кларенса, однак справжню небезпеку для нього становить не він, а інший брат, ім’я якого теж містить літеру Ґ Річард Ґлостер.

Вчителі у стрaтфордській граматичній школі були не якимись там малоосвіченими дяками, які знали лише а-ба-ба-га-ла-ма-га, а людьми з солідною університетською освітою. Збереглися документи, згідно з якими за часів, коли Вільям Шекспір ходив до школи, там вчителювали випускники Оксфордського університету Волтер Роч, Саймон Хант та Томас Дженкінс. До речі, останнього шекспірознавці вважають прототипом Г’ю Еванса з комедії “Віндзорські жартівниці”.

Пріоритет у програмі єлизаветинських граматичних шкіл надавався латинській граматиці та риториці. У повсякденному спілкуванні в стінах школи учні мали використовувати виключно латину, а за розмови англійською на них чекало покарання – різки, або ж п’ятдесят ударів палицею-ферулою.

Учні мали старанно вивчати твори кращих античних авторів, зокрема Ціцерона, Вергілія, Овідія, Плавта, Теренція та Сенеки. Обов’язковим елементом програми було написання віршованих промов і декламацій, орієнтиром для яких слугували твори Еразма Роттердамського, Горація та Ювенала. Тож не дивно, що в текстах Шекспіра можна зустріти чимало афоризмів, крилатих фраз і висловів відомих класиків, які, схоже, цитувалися ним по пам’яті.

І хоча Бен Джонсон стверджував, що Шекспір “погано знав латину, а грецьку – ще гірше”, це аж ніяк не свідчить про загальний низький рівень знань випускників граматичних шкіл. Річ у тім, що сам Бен Джонсон закінчив елітарну Вестмінстерську школу, де викладали найкращі педагоги і талановиті вчені (приміром, історіограф і філолог Вільям Камден), отже, цілком природно, що в своїх оцінках він виходив із власних уявлень про філологічну ерудицію.

На перервах учні граматичної школи зазвичай грали у так званий stoolball – прообраз сучасного крикету, чи у футбол. Якщо аристократи віддавали перевагу фехтуванню, танцям, тенісу чи стрільбі з лука, то провінціал Шекспір, вочевидь, знав і улюблену гру простолюду. Саме футбол згадується у “Комедії помилок” та у “Королі Лірі”.

Коли фінансові справи Джона Шекспіра погіршилися, Вільям змушений був залишити граматичну школу. Університетської освіти він, як відомо, не здобув. Не мав він і особистого досвіду служби при королівському дворі, не брав участі у закордонних подорожах, які були обов’язковим елементом освітньої програми кожного ренесансного аристократа. Саме цей закид незрідка лунає на адресу Великого Барда, адже знайомство з шекспірівським каноном свідчить, що його автор дуже добре орієнтувався у придворних звичаях, тонко розумівся на інтригах і соціально-політичних конфліктах, а також прекрасно відтворив у п’єсах особливості різних національних характерів (темпераментність італійців, хоробрість шотландців, домовитість валлійців, схильність французів до розкошів і розваг та ін.).

Слід відзначити, що майже на кожен аргумент антистрaтфордіанців представники ортодоксального шекспірознавства наводять свої контраргументи, демонструючи слабкі місця в концепціях опонентів. У прибічників стрaтфордіанства однією з провідних є теза, згідно з якою автор Шекспірового канону повинен був прекрасно орієнтуватися у тонкощах тогочасної театральної практики і акторського ремесла.

Театрознавчий аналіз текстів п’єс Великого Барда свідчить про те, що драматург не тільки враховував абсолютно всі деталі, необхідні для успішної сценічної реалізації творчого задуму, а й брав до уваги фізичні можливості акторів, вочевидь спираючись на власний акторський досвід. До речі, й сучасники Шекспіра не висловлювали сумнівів у тому, що саме актор і співвласник “Глобуса” був автором “Гамлета” і “Короля Ліра”. Одні вважали його другом, інші – ворогом, одні щиро захоплювалися його талантом, інші ж – кепкували з приводу його недостатньої освіченості. Проте і для перших, і для других він був цілком реальною людиною, згадки про яку збереглися на сторінках тогочасних творів.

Першим друкованим відгуком про Вільяма Шекспіра вважається в’їдливо-саркастичний пасаж у памфлеті Роберта Ґріна “Гріш мудрості, придбаний за мільйон каяття” (1592). Представник когорти так званих “університетських умів”, популярний романіст і драматург, якого сучасники називали “жіночим Гомером”, вочевидь, дуже ревниво сприймав перші успіхи свого конкурента. Тож, звертаючись до колег-драматургів, він закликає їх не вірити акторам, поміж яких з’явився “вискочень-воронa, прикрашений нашим пір’ям, … який вважає себе єдиним потрясателем сцени в країні”.

Френсіс Мерез, один із перших літературних критиків Англії, називав Шекспіра “медоустим”, а письменник Джон Девіс з Герефорда – “достойним співрозмовником монархів”. Драматург Френсіс Бомонт висловлював глибоку переконаність у тому, що кращі рядки Шекспіра “вчителі будуть наводити нашим нащадкам як приклад того, що іноді смертний спроможний знаходити дорогу при туманному світлі Природи”. Та все ж найвища похвала пролунала на адресу Шекспіра зі сторінок вже згаданої поеми-епітафії Бена Джонсона: “Радій, Британіє! Ти можеш пишатися тим, кому всі театри Європи повинні складати шану. Він належить не тільки своєму часові, а й усім вікам! Усі музи були якраз у розквіті, коли з’явився він, щоб, наче Аполлон, приємно потішити наш слух і щоб зачарувати нас, наче Меркурій! Сама Природа пишалася і з радістю вбиралася в шати його поезії!”

З плином часу кількість компліментарних відгуків як пересічних шанувальників театру, так і діячів культури на поетичний геній Шекспіра стрімко зростала. Своє захоплення висловлювали Жермена де Сталь, Шатобріан і Стендаль, Лессінг, Ґете і Новаліс, Пушкін, Лермонтов і Тургенєв, Шевченко, Франко і Леся Українка. Звісно, зрідка лунали й дещо відмінні оцінки. Можна пригадати, зокрема, саркастичні випади Вольтера, який називав Шекспіра “п’яним дикуном” та сповнені упередженості зауваження Льва Толстого: «Який грубий, аморальний, вульгарний і безглуздий цей твір – “Гамлет”!». У своїй ненависті до Великого Барда зізнавалися і Чарльз Дарвін, і батько фентезі Толкін, і Девід Герберт Лоуренс.

У процесі довготривалого діалогу стрaтфордіанців і антистрaтфордіанців “відкриваються” нові факти й відомості про життя Вільяма Шекспіра та його сучасників. Незаперечним позитивним моментом є те, що в ході дискусії навколо постаті Вільяма Шекспіра уважно вивчається духовна атмосфера і соціально-політичний клімат пізньоренесансної Англії, ретельно аналізуються його твори, старанно досліджуються різноманітні архівні документи, художні тексти та інші пам’ятки єлизаветинсько-яковитської доби.

Втім, завершуючи свою лекцію, я б хотіла навести слова відомого сучасного романіста Джуліана Барнса, які, на мою думку, звучать як вердикт антистрaтфордіанству: «Чому творчість письменника примушує нас буквально полювати на нього? Чому ми не можемо залишити його у спокої? Невже нам мало його книг?… Чому ми вважаємо, що саме дрібні житейські деталі відкриють нам про нього щось нове, ще невідоме?».

Найголовніше, що залишив нам Шекспір – це його твори, дивовижна мистецька аура яких дає нам шанс піднятися над буденністю, прилучитися до трансцендентного. Він розширює наші мисленнєві горизонти, відкриваючи перспективи виходу з кризових ситуацій.

Підключаючись до поетичного універсуму англійського генія, ми отримуємо не тільки інтелектуальне задоволення та естетичну насолоду. Мистецтво Великого Барда дає нам потужний імпульс до етичного самовизначення, до осмислення ціннісних вимірів буття. Особливо важливим це є сьогодні,, адже у часи трагічних випробувань Шекспірове слово, оприявлене у текстах, на сцені чи кіноекрані, здатне слугувати засобом подолання зневіри та екзистенційного відчаю.

* Торкут Наталія Миколаївна, доктор філологічних наук, професор Класичного приватного університету (Запоріжжя). Член Європейської асоціації англістів (ESSE), член двох спеціалізованих рад із захисту дисертацій, член української асоціації викладачів зарубіжної літератури, член Європейської асоціації дослідників Шекспіра (ESRA), член Британсько-українського товариства, член Міжнародного шекспірівського центру (Тімішоара, Румунія), відмінник освіти України.

Н.М.Торкут є науковим керівником Лабораторії ренесансних студій – проекту Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Класичного приватного університету. Від 1997 року ЛРС видає фаховий збірник “Ренесансні студії”. У 2009 р. було засновано Український міжуніверситетський науково-дослідницький шекспірівський центр, очолюваний професором Н. М. Торкут. Сьогодні центр є потужною науковою структурою, яка консолідує українських шекспірознавців та виконує важливі інтелектуально-просвітницькі функції. Центр видає науковий часопис “Шекспірівський дискурс”, головним редактором якого є Н. М. Торкут.

** https://ridero.ru/books/umer_li_sheikspir/read/

 

Лекція була виголошена 25 березня 2016 р. у Львові.
Також читайте “Світло Шекспірового храму”.

Advertisements