Надія Мориквас

Ліна Костенко родом з тої напівзатопленої української Атландити, яка виринає з дніпрової води останньою козацькою церквою неподалік Ржищева, де вона народилася. З тієї церкви ще можна зчитати історію. Як і зі спалених в огні 1658 року книг Полтавського магістрату, з яких поетеса зчитала життя Марусі Чурай. Цей рік знаковий в українській історії. Він означив не тільки знищення Полтави військами Івана Виговського як центру антигетьманського повстання, яке очолив полтавський полковник Мартин Пушкар, але й – першу з українсько-російських воєн, що тривають з перервами по нинішній час, і початок Руїни.

 

А сім літ перед тим, коли ще Пушкар був відважним соратником Хмельницького, – як провісник лиха, стався суд у полковому місті Полтава над Марусею, «голосом України». Важкий гріх учинила вона: отруїла Гриця-козака, якого «В таких походах куля обминула, // не подолала вражеська рука!». Проте її поодинокими і відчайдушними оборонцями виступають саме козаки, бо то ж з її піснями вони вирушали у військові походи. Найпершим – Іван Іскра, що вірно любив Марусю і був їй рівнею, та доля розпорядилася інакше: Маруся полюбила Гриця Бобренка з “подвійною душею». Ба – сам Богдан Хмельницький своїм універсалом скасовує смертний вирок, бо Маруся, з її піснями, – то душа народу. А ще вона – дочка свого батька, Гордія Чурая, сподвижника Богдана, героя, скараного на горло у Варшаві.

«Маруся Чурай» – глибоко національний твір (за визначенням Ліни Костенко – історичний роман у віршах). Він написаний в роки вимушеного мовчання поетеси. З 1968 р., після листа на захист В.Чорновола, її ім’я навіть не згадували в пресі. А 1973 р. Ліна Костенко потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком, – якраз того року й була написана «Маруся Чурай». З тих часів – і роман «Берестечко» (що згодом не раз дописувався на всіх етапах нашої боротьби і наших поразок).

Маруся перебуває у коловороті подій, визначальних для долі українців середини 17 віку, коли, за Грушевським, відбулася найбільша революція в історії України. Полум’я національно-визвольної війни проти Речі Посполитої, в якому визріла гетьманська держава, переросло в пожежу війни з Москвою, і то був початок упокорення козацького народу. Але яких героїв виявила ця боротьба, які характери, яку шляхетність духу! Які пісні співала Україна! Гинули найкращі – ті, що йшли першими, ті, що досі тримають наше небо. Це до них долучилися герої Небесної сотні з останнього Майдану, добровільні батальйони та воїни АТО (цю сумнозвісну абревіатуру ще проштудіюють історики). Такі, як Гордій Чурай.

«…Наш батько — з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

В очікуванні страти Маруся передумала-перестраждала своє життя, і не зійшла зі своєї духовної висоти. Хіба що збагнула справжнє обличчя свого коханого… Ох, не вбивала вона Гриця! Смертельний трунок приготувала для себе. Але випив він. Та заніміла її горда душа, жодного слова не зронила на суді. Смерть і любов – не є преференцією суду.

Любов — це, люди, діло неосудне
По всі віки. Во вік віків. Амінь.

Гриць покарав себе сам – за зраду. Був приречений:

Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Зрада – трагічна нута цього твору. Люди прямі, горді, чисті у помислах, такі як Маруся, як її батько, як Іван Іскра, не шукають легших шляхів, не відають зради. А Гриць і йому подібні, що вибирають між духовним і матеріальним, приречені на неправий вибір.

До 21 століття поняття честі і зради настільки розмилися, що не можна провести між ними чіткої межі. Дипломатичні викрутаси – чи зрада, тактика і стратегія виживання – чи зрада? Усі ті «мири» і договори, угоди Гадяцькі, Андрусівські – «перемир’я до першої трави». І сучасні Мінські – також… Здається, ми втрачаємо щось дуже важливе – здатність називати речі своїми іменами. І лише правда про боротьбу за свободу, озвучена Словом, – як неопалима купина…

Поетичний феномен Ліни Костенко, споріднений з генієм Шевченка, творить духовний простір України.

Устами «сивенького спудея» – мандрівного дяка-філософа, що став супутником Марусі в її прощі-дорозі до Києво-Печерської лаври, Ліна Костенко говорить про значення Слова писаного і співаного: без нього – неназване може пойнятися туманом, а непізнане – піти у небуття.

Пісня – неопалима душа народу.

***

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!

Коли в похід виходила батава, –
її піснями плакала Полтава..

Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться – Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?

***

Я завтра, сонце, буду умирати.
Я перейшла вже смертницьку межу.
Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.
Я лиш тобі всю правду розкажу.
Не помста це була, не божевілля.
Людина спрóста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
він випив сам. Воно було моє.

***

«Болить моя головонька від самого чола:
не бачила миленького ні тепер, ні вчора»,—
отак собі заспіваю, наче й не журюся.
«А як вийду за ворота, од вітру валюся».
Любилися ж, кохалися, як голубів пара!
«Не дай боже розійтися,
як чорная хмара»…
А найстрашніше, що пече, як жóга,
перевертає душу від жалю:
невірного, брехливого, чужого,
огидного,— а я ж його люблю!
«У неділю рано зілля копала…
А у понеділок переполоскала…»
Порятуй від болю, смертонько ласкава!

***

Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!

***

Нестерпний біль пекучого прозріння!
Яка мене обплутала мана?
Чи він мені, чи я йому — нерівня.
Нерівня душ — це гірше, ніж майна.

***

…Про татка звістки не було з півгоду
уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.
Бо у Полтаву із того походу
ніхто живий тоді ще не вернувсь.

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
що ті Кумейки — то кривавий сніг.
Що хто там здався, тільки той і вижив.
А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали…

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.
Що з ним взяли ще четверо старшин.
Що проти того, як вони умерли,
І суд страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях
повиставляли в полкових містах.
Людей зганяли. Мати моя впала,
і крик замерз у неї на вустах.

***

Годуйте коней. Неблизька дорога.
Благословіть в дорогу, матері.
А що там буде, смерть чи перемога,—
Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей?..

***

Промчали коні проз мою в’язницю.
Копита б’ють вже десь біля воріт.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
виходить полк без пісні у похід!

***

Самотній вершник зникне за туманом.
Сторожа вслід подивиться йому.
Той вершник зветься Іскрою Іваном.
Йому сьогодні тяжче ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,
вітрами тугу спалює з лиця.
Що ж, горе горем, а війна війною.
Послав полковник гетьману гінця.

***

Тим часом гінець доганяє світання
і клаптями ночі доточує дні.
І кожна хвилина, здається,— остання,
і крихта надії кричить йому:«Ні!»
О скільки нам, боже, ти степу одміряв!
Долини і кручі,— якби навпростець!
Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів…
— Невже я не встигну? Невже це кінець?!
У Києві — пéкло. У Хвастові — чорно.
Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.
Який він повільний, цей клятий пором!
В полях Подніпров’я, од крові обдутих,
де завжди хтось цілить тобі межи пліч,
коня поміняти в козацьких редутах
і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!

***

Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
– Полк у дорозі! – з порога сказав Іван.

Іскро, Іване,—
Хмельницький підвівся з-за столу. –
Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —
Іскра промовив: — Полтава карає співця!

***

… І, обхопивши голову руками,
сидів Хмельницький у тому шатрі…
та образ Спаса, вибитий на камені…
та те перо в тому каламарі…

…Про що він думав, сам на сам з собою,
опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,
про що тоді він радився із богом? —
те знає лиш перо і каламар,
де срібний лев боровся з однорогом.

Накинувши на плечі чорну ферязь,
Гелену, може, згадував найбільш,
і власне горе, пережите ще раз,
зробило душу зрячою на біль.

Чи згадував Гордія Чурая,
оті шляхи до слави найкоротші,
де перемога, з горя нічия,
дивилась мертвим в незакриті очі.
А він, тоді ще писар войськовий,
підписував ту прокляту угоду

…Недогарок згасивши восковий,
він, може, знову думав про свободу?
Що якось так складається воно,
роки ідуть, свобода ледве дише,
що наче ж і не писар він давно,
а знов угоду прокляту підпише.

Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
бо й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував,—
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
Вона хоч кари легшої просила?
Чурай був теж гаряча голова.

…Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: «Тату!» —
і перейшов той стогін у пісні.

***

…Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.
І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок,—
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок…

***

«Дійшла до нас, до гетьмана, відомість
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.
Натомість
ми цим писанням ознаймуєм всіх.
В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погрéбів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття —
пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна ув одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні,—
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?
Про наші битви –на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить…»

– «За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола, –
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!»

***

Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.
Розбиті ноги остуджу в росі.
Ніхто мені не дивиться у спину.
Я йду. Людина. Я така, як всі…

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з богом говори.

***

А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
Розп’яття — доля кожної людини.

Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі…

Тут од Лубен до самої Волині
лежать навколо села удовині…

***

Піднаторіли наші віршописці,
бодай їх муха вбрикнула в колисці, –
убогі словом, мислію порочні,
у тридцять літ плішиві і старі,
вони складають віршики святочні,
а в селах ридма плачуть кобзарі.

***

А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,
ніхто цього й не втямить вже як слід,
не зніме шапку, не проллє сльози,
бо що? — дорога, їздили вози,
гули вітри, бриніла хохітва…
Велике діло — писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!

***

І раптом, що це? Жовті світлячки?
Потрухлих пнів далекі мерехтинки?
Мигтять, мигтять…
 Навколо ж – ні хатинки.
Підходим ближче, а воно – свічки.

Лежать під лісом люди на траві,
на грудях склавши руки воскові,
лицем до неба, тьмою оповитого,
напівукриті хто сачком, хто свитою, –
чи вже умерли, чи іще живі?

На жовті пальці обпливає віск.
Обличчя гострі, одежина латана.
Горять свічки.
І сосни пахнуть ладаном.
Шумить над шляхом предковічний ліс…

***

Он ще жива, бач, видно по людині.
Рука здригнула, воском припекло.
Ви звідки, люди?
– З голоду. З Волині.
З села якого?
Вимерло село…

***

І каже дяк: – У них там на Волині
якісь такі плачí гіркополинні,
то край такої дивної краси.
 А голоси, які там голоси!
Але й життя там, боже, твоя воля.
У них же там і сорочки, як доля.
Там сосонку, кривульку або човник
а рукави ж біліші лебедів –
ото як пустить чорним,
чорним
чорним
до зáп’ястку у декілька рядів!

***

– Ну, хто про що, а я про Наливайка.
Вона співає чи уже мовчить?

Минають ночі думами, півснами…
І я минаю… і минають дні…
Вона мовчить і думає піснями.
І не минають лиш її пісні. 

Advertisements