Про церкву Юра в Дрогобичі, про художника і про місто

Добрим духом Дрогобича, хоч й цілком матеріальним, навіть з бородою, є нині Левко Скоп – дослідник і реставратор його церков, хоронитель його цінностей, художник, поет і музикант, мистецтвознавець. Цей духовний зв’язок – міста і людини – тривалий і взаємний. Конкретно він здійснюється через церкву Святого Юра, яка 21 червня 2013 року, серед інших українських дерев’яних церков, внесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, і якою ось уже 28 років опікується художник-реставратор. Отож нашу розмову хотілося розпочати саме з цього:

– Що для вас Дрогобич, Левку?

– Як на мене, Дрогобич – то центр галактики. Це стержень, який йде від ядра до космосу, присутність при перехресті усіх доль, усіх доріг. Така точка, без якої я не можу жити. От такий момент – чим далі відходжу від тої точки, тим мені гірше. Фізично.

– Я колись думала, що туди, де зарита пуповина, мусиш повертатися хоч час від часу, бо тільки там, як Антей, набираєшся сили. Ви ж– львів’янин, який не може жити без Дрогобича. Можливо, це ще й тому, що як художник-реставратор ви прив’язаний до свого об’єкту дослідження, ви не можете взяти свою церкву з собою і кудись поїхати. Це теж прив’язка до місця…

– Знаєте, я зрозумів це ще років 20 тому, коли мене запрошували викладати, на дуже вигідних умовах. Я казав: все було б добре, тільки церкви не заберу з собою. Жарт, але часом як їду закордон – на якусь конференцію чи виставку (ніколи не їжджу туристом), дуже по ділу, от представляєш Україну: ми такі! – але це триває дуже короткий час. Не знаю, чи два тижні витримав би, вже мені незатишно.

– А ви не пригадуєте, як вперше відчули церкву, як вона полонила вас?

Це було чудо. Мене часто супроводжують чудеса. Коли бачу ауру, коли бачу чудотворні ікони – це факт. Коли я потрапив в реставраційну майстерню – випадково,у 1978 році, – зрозумів, що таке реставрація, дослідження – відчув: це назавжди.
Було певне пекло, певна війна на пораженіє, війна з собою, зі своїми… Бо я вважаю, що радянської влади як такої ніколи не було… Багато написано філософами про драконів: дракон в тобі, не суспільство винне, а самі люди творять поганого президента, державу тощо. І тому жити з драконом в собі – це катастрофа, яка породжує катаклізми. Я – син репресованих, я знаю, що таке радянська влада, сталінізм, Голодомор. Але в 1954 році, коли я народився, вважаю, що радянської влади вже не було. Я так вихований, що можу робити все, що хочу. Людина мусить бути вільною. У мене проблем з цим нема. У 1991 році мені був потрібний тільки синьо-жовтий прапор. Я щасливий, тому що маю цей прапор, а далі я мушу все сам робити. Хто за мене зробить?

levko-skop-1Фото Надії Мориквас

Так от, коли я почав працювати у Львівській реставраційній майстерні, то постійно воював – «свої» нищили церкви і костели; що Возницький захищав, то інші (хоча варто було б назвати прізвища!) нищили. Кармеліток знищили; Бернардини спас Возницький. І тут, у Дрогобичі, костел нищать (де я тоді працював на реставрації). Розписи збивають, я розумію цінність тих речей, я задихаюся від безсилля. Я кажу: хлопці, нас тут 10 чоловік, ми відстоїмо цей костел, тому що тут розписи унікальні! Це було державне замовлення, там мали робити музей атеїзму – неважно, але розписи спасемо, лишимо цивілізовано… Та кожного з нашої бригади зашугали: тому пообіцяли грошей більше, тому ще щось. Їх взяли через мій труп і довели мене до такого стану, що від мене всі відвернулися. Я зрозумів, що мушу сам звільнитися. Вони не могли мене звільнити, бо я тоді був батьком трьох дітей.

Отож про чудо. Коли я ще травився в костелі і від мене потроху відходили люди, зайшов якось подивитися в церкву святого Юрія. Тут я працюю в майстерні – а тут йде екскурсія. Як зайшов досередини, то встав як укопаний, бо відчув просто неймовірний контакт з космосом, ви не можете уявити! І я кажу: Боже, я точно знаю, що я тут працювати не буду. Я був німий. Навіть мріяти про це не міг. Та й нелогічно, щоби я тут працював: я сам у Львові,тут реставрую костел, завтра мене можуть кинути ще кудись…
До пів року після цих слів я вже працював у Дрогобицькому музеї! А то було так – пересварився, перегризся з усіма, встиг кілька місяців попрацювати в Тернополі, з Ігорем Геретою, і знову був без роботи, вже ходив – з відкритими очима спав. Тут один мій знайомий з Дрогобицького музею каже: звільнилося місце. А треба було Воздвиженську церкву відкривати як відділ музею – і підготувати її до експозиції. Я приїжджаю, мені кажуть: ми тебе дуже просимо, то для тебе на два тижні роботи, лиш апостольський ряд … А місце – посада і ставка наглядачки, я почав працювати: може, ще щось, ще щось… І так пройшло 28 років.

– І це були дуже насичені роки. Маю на увазі Вашу багатогранну творчу і наукову діяльність.

– Так, ікони робив і написав купу статтей, досліджень, почав збірники видавати (наукових драгановських читань – ред.) і навіть викладати у Львівській академії мистецтв, правда, недовго.
Я дуже дякую долі, що мене постійно била (завжди лізу на рожен). От мені доля не дала шансу загордитися. Я собі уявляю, якби в мене склалося інакше: скажімо, за короткий час кандидат наук, доктор, кафедра – я не знаю, ким би я став. Так, це таки випробування, спробую пояснити. От в мене виходять книжки, щоб я не написав, я даю завжди шанс на поправку. Якщо ви приходите до мене і робите контраргумент, я дуже вам вдячний. Треба запам’ятати до смерті: наука на місці не стоїть. Мистецтвознавство я пишу тому, що мушу. Про церкву є дуже багато написано, докторська дисертація захищена навіть, і буде далі писатися і далі досліджуватися.

levko-skop-2Фото Надії Мориквас

– Про Ваш інтимний зв’язок з церквою…

– Коли я прийшов сюди, почав працювати, відчув, як ожила моя потреба досліджувати. Як приходиш в церкву, то дивишся – починає відкриватися. І відкриття йде за відкриттям, особливо в церкві Юра. Дивлюся – якась інакша ікона. Чому вона там інакша? Пошукав по церкві, ось стоїть рідна ікона збоку – я на радостях виймаю і ставлю по-іншому ікони. Мить гармонії. Тут я познаходив дати народження і смерті художників, підписи під іконами, хто малював і де малював – і таким методом криміналістичним, що я досліджую, встановив: хто що малював. І тоді починає прояснюватися прекрасна картина «Художній шлях в Дрогобичі». Мене цікавить не власне дата, архів – то трохи нудно. Мені цікаво через призму роботи побачити характер її творця, людини. Треба підійти подивитися на ті лики, на ті штучки – і за короткий час знаю, ким він був, яка в нього була манера. Є така відома думка, що кожна картина – це автопортрет, кожна. (А кожна книжка – це автобіографія?) Щоб ви не намалювали – море, ліс – передаєте свій характер. Свою віру, доброту.

– Але ж ікони нібито плоскі? Не передають емоцій.

– Нібито нема! Наші передають. Енергетика? Так. Розумієте, таке стеоретипне сприйняття ікон виховала радянська ідеологія. В Москві завжди батюшка-імператор, цар змушував єпископів, а вони з палками сиділи і заставляли писати іноків ікони. То були тиражовані речі. Три монахи штампують голови, руки, ноги. Така ікона не буде чудотворна, вона буде плоска і яка хочеш. А наші – принаймні більшість – то були творчі роботи. Щоб ікону намалювати, треба взяти українську гравюру і завести з нею діалог. Художник міг і з голови намалювати – Дерево Есея… квіточки, бані, отак-во, отак-во.. (стишує голос до лагідного шепоту – ред.). То був такий політ людини – піднімається людина і починає творити. І відповідно, якщо в Росії могли троє-четверо працювати разом, то я б волів малювати сам, не допустити більше нікого до роботи. Бувають винятки. Але переважно кожна людина робить свій світ, і це вже містика. Якщо ви з молитвою робите церкву – молитва передається – ви заходите – вам добре в церкві.

– Ця церква намолена. Я сьогодні відчула це.

– Знаєте, я не люблю цього поняття намолена. Дошку не намолиш. Повірте мені, ця атмосфера народилася відразу, коли художники малювали, а вони були дуже віруючі. Бо чудотворна ікона – вона зразу чудотворна. Не може дошка нею стати. Але художник малює – і так -во і так-во… – голос знову притишує – Я роблю цей проект: 365 іконок Матері Божої – то я їх як роблю? Згораю! Я чекаю кожного ранку, я хочу, щоби було 27 годин в добі. От беру пензлик – от Матінка Божа.. Вона вже чудотворна. Інакше буває, коли на неї дивитися байдужими очима. Але от прийшла людина, подивилася і помолилася, а потім сказала – це чудотворна ікона. І пішло по Дрогобичу. Тут церква чудотворна. Це може робити народ вільний, творчий, віруючий…
Відкриття стаються кожен раз: хто малював, в який час малював. Якісь нюанси, таємниці, стінописи. Виставки доводиться робити, а там же етнографія – Дрогобиччина на стінах.

– А те що художники Медицькі одягали святих у дрогобицький одяг – це не було порушенням канонів?

– Не було. Зараз я скажу вам, які були канони. В середньовіччі, в XVII-XVIII ст. в культурі Західної Європи і на Галичині – все, що довкола нас, малювалося в образі «Христос серед нас!». Отак як ми з вами сидимо – так нас точно мали малювати на образі, а тут Христос сидить, там самарянки, ще хтось. Або ми йдемо за ним. Так малювала вся Європа. Це канон для Західної Європи. В Греції, в Росії – там трохи строгіше було, змушували малювати за взірцями. В нас такого не було.
Бачите, мені тут добре, мені більшого не треба – збоку є церква. Я тут ікону взяв на реставрацію, вона там схована. А тут моя робота – я почав малювати Святого Тараса, мене одна жінка попросила. Реставрувати ікону – величезна насолода, відповідальність потрясаюча! 0сь там в мене ікона – я чекаю на такий момент, щоби не боятися до неї приступити. Коли я малюю ікони – то не можу в той час реставрувати, тому що буду думати про ікони, про малювання. Або відчую якусь паузу – то можу йти реставрувати. Щоби повністю віддатися цьому. Тут є таке: прокинувся – відчуваєш: час прийшов. Я сідаю, реставрую, чи знову – момент – я повертаюся до малювання. Я ж 24 години на добу собі належу. Реставрую переважно в церкві. Як сніг, дощ, холодно – беру хімію, ставлю баночки-скляночки. Майже всі ікони я робив реально всередині. Деколи знімаю ікони, деколи не знімаю. Христа я зняв і робив тут, в майстерні. То велика благодать: тут стоїть ікона. Дуже допомагає, коли я малюю, пишу, живу.

levko-skop-3Фото Надії Мориквас

– До речі, вітаю Вас із виходом в світ двох книжок поезії, дебютом нового музичного гурту «Чорна дебра», де ви граєте разом з сином, активною діяльністю творчого об’єднання «Кактус», яке очолюєте і яке вже зробило виставки, присвячені творчості Шевченка, Стефаника, Шульца, Жолтовського. Як ви все таки встигаєте?

– Я нікуди не поспішаю і маю дуже багато часу. Тому що як має що бути, то буде!

Кожна людина – феномен. І розгадати її за кілька годин навіть дуже відвертої бесіди – неможливо. Так само як Дрогобицьку церкву. Можна сказати тільки про якісь тектильні відчуття (тепла, добра, радості). Церква Юра – радісна. Там хочеться усміхатися, молишся – і усміхаєшся. Так само – слухаєш Левка, погоджуєшся з його сентенціями і – усміхаєшся.

Розмовляла Надія Мориквас

Фото на обкладинці Катерини Недеснової

Advertisements