Любов Бенедишин

Скрижальний жаль

Не віриться, що тут був Рай…
Бедлам!
Чи Сам-Один людину в пекла виборю?
Я все їй дав.
Я душу в неї вклав.
Вручив найголовніше – право вибору.

Я не стеріг ту яблуньку в саду…
Застерігав од щастя бутафорного…
Скрижальний жаль.
І слово – у чаду.
Свічу, дивлюсь
у вічі дневі чорному.

Гнобити – зась.
І гніватись – дарма.
Латентний абсолют – ні кроку хибного.
Я Бог.
А в Бога – вибору нема.
(Казав: не сотвори собі подібного!)

Випадок у Гетсиманському саду…

«І як тільки сказав їм: «Це я»,
вони подалися назад, та й на землю попадали»
(Івана, 18.6)
«Один же юнак, по нагому загорнений у покривало,
ішов услід за Ним.»
(Марка, 14.51)

…не знаю ще: де я і хто я.
Із Сутності – у суєту?
І як цим скорботним сувоєм
прикрити душі наготу?
Зі Слова, мов іскра з Огнива,
так викресався – аж воскрес…

Іду за Ним – видиво дива.
Відлунюю тілом: «Я єсмь…»

Зв’язок

…десь
нащадка
душа
не сувора
крізь
віки
вже
вдивляється
в мене
і
все тоншає
нитка
сурова
за яку
ще
тримаються
гени…

Обереги

Обереги мої! О мої береги!
Оболонки душі. Оболоні.
Храм світлиці. Свіча.
Рушників корогви.
Полотно. І нитки на ослоні.

Чи за вікнами – тьма.
Чи за хвірткою – чад.
Чи за обрієм – німо й тривожно.
Тут – народ. Бо – порода!
Не конгломерат.
Тут – Господь.
Не богема безбожна.

Повернутись туди…
До бабусі… в село…
Понад Стік*, наче Стікс** повнолюдий.
Де усе – ще початок.
І все вже було.
Колисанка.
І звістка – у груди…

О мої береги! Обереги мої!
І надійні, і рідні до щему:
Серцем вишитий сум,
Рукавів ручаї.
І тополь золотаві тотеми.


* Білий Стік – річка в с. Комарів, що на Сокальщині. Символічно, що найкоротший шлях від хати – до цвинтаря (де поховані мої предки по татовій лінії) і навпаки, з цвинтаря до хати, пролягає по містку через цю річечку.

** Стікс – в древньогрецькій міфології – ріка в царстві мертвих.

Старі світлини

…засяють віконця старих фотографій:
то спомином давнім, то дивним теплом,
то відблиском щастя, в родинній оправі,
то німбом надії над рідним чолом…
і ликом бабусі, що літу всміхнулась,
і образом неньки, з обличчям весни…

Тьмяніють світлини – віконця в минуле.
Вони ще засвітяться, лиш зазирни.

Біліла хата…

Біліла хата: стінами і стелею.
Бувало хаті: людно і погідно.
Тоді вона ще звалася оселею.
Тоді вона ще знала слово «рідна».
Була їй спрага зустрічі – солодкою.
І світ зорів – одразу за порогом.
…Замкнули нащось. Брязнули колодкою.
Лишили хаті пустку і тривогу.
Це ж скільки літ її душа не світиться.
Це ж скільки зим – не мариться й не спиться.
Така стара? – пісок із ребер сиплеться.
Така сліпа? – ні просвітку в зіницях.
Єдиний привид щез кудись, без приводу.
Останній спомин вивітрився в комин.
І нікому присолодити кривду ту,
Ця хата – вже сама собі оскома.
Ні шурхоту – під крівлею й долівкою.
Забутий клопіт. Нічия провина.
…Біліла хата – світлою домівкою.
…Чорніє хата, ніби домовина.

Любити Україну…

Віддати усе
ради неї?
Але ж…
Не зрадити?
Там буде видно…
Чи любимо
ми Україну?
Авжеж,
хто – вигідно,
хто – принагідно.

А нам би
любити,
як любить вона –
трагічно, стоїчно,
безмежно.
Любити повік,
Не зважаючи на…
Любити
Хай-що,
Не залежно…

***

Герою України Степану Бандері

«…безсмертний!!!» –
аж хитається юрба.
З часів Христових
не було так… юдно.
Припнули
до хвалебного стовпа,
щоб знов каменувати
привселюдно.

Українська ніч

Ілюзія помаранчевого світанку.
Апатія фіолетових сутінків.

Революція навпаки.

Душа обмацує скрижалі:
що далі?

«Падам, падам…»

«Вона називала його «мій Ноно», а свої листи до нього підписувала «твоя Фіфі». Вона стверджувала, що він володіє ключем до таємниці музики, а він написав для неї пісню, що стала одним із музичних символів Франції. Її знає весь світ – це Едіт Піаф. Його ж звали – Норберт Гланцберг».

(З перекладу статті Регіни Кон)

Роззирається світ, як по паводку:
Де намул, де – намитий пісок?

…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
В нього ключ скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»

А майбутнє – себе уже згадує
І дивується власним слідам…


* Талановитий композитор «народився 1910 року в Рогатині, в Галичині, в сім’ї дрібного торговця Шмуеля Гланцберга. У надії на краще життя сім’я перебралася на Захід, до баварського міста Вюрцберга. Відразу ж після переїзду Натана стали називати Норбертом.»

** Тут – в значенні велетень.

В ТОМУ СНІ…

Мій Господи, я знову ожила!
Спасибі, за чудесне воскресіння.
Як довго я у ньому не була, –
У цьому сні, що схожий на спасіння.

Ті очі, що обожнюють мене…
І ніжних рук освідчення відверте…
Нехай мій дім світанок обмине, –
О, Господи, не дай мені померти!

…Отямилась у ліжку, як в труні,
За марево хапаючись панічно:
Я й досі ще КОХАНА – в тому сні.
Навіщо я прокинулась? Навіщо?!

Не-Якову…

Тепер – люби, шануй, жалій.
Тепер це –
жона твоя, від стіп і до чола.
Навіщо ти впустив її
у серце?
Вона ж туди обманом увійшла.
Привиділась… прикинулася мною,
причарувала ніжністю долонь…
Тепер – їй прокидатися сумною
в тіні твоїх приборканих безсонь
сім літ… і ще…
А там, і посвітліють
журба і мрії, спогади і біль.
…Та як воно, скажи,
прощати Лію,
розлукою караючи Рахіль?

***

Не виринув з буднів, немов не вернувся із бою.
Без вісточки канув. А час, як ішов, так і йде…
Душа – не в жалобі. Солом’яною вдовою
Завмерла у горі. І вірить у диво. І жде.

Чутки, наче круки, кружляють над зяючим болем.
Чуткам-бо не вперше – очорнювати висоту.
…Душа, як блаженна, тебе виглядає з ніколи.
І тужить. І вірить у силу любові святу.

***

Майне забутий спогад, мов примара.
Сяйне – і знов до обрію навпрост.
Не бачити тебе – найтяжча кара.
Не снитися тобі – найлегша з помст.

Благословлю розлуки ніч безкраю.
Хитне задума відстаней імлу.
О, як це сумно – вже не сподіваюсь…
О, як це дивно – до сих пір люблю…

Моїй любові…

Хоч би гілочку від Персефони –
чи відпустить ушосте Харон?
Заборонене і безборонне.
Тора Слова і слави тавро.
Я – за обрій… Умієш – молися.
Повертатимусь, доки ти є.

…П’ятикнижжя моє. П’ятивисся.
П’ятисмертя безсмертне моє.

***

Той смутку смичок,
із натхненням ножа…
Та думка,
од муки захрипла…
В собі –
похлинається болем душа,
немовби знеструнена скрипка.

Поезії

Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.
Ліна Костенко

Належиш всім. (Не в клітці золотій!)
І нічия. (Оце – єдина втіха!)
Чом нидієш на паперті надій? –
Здається ж, не пропаща й не каліка.

Все ждеш любов, цілющу, як женьшень,
І доброту – не хвойду і не скнару…
Поезіє, настав твій Судний день!
Байдужість дужих – найстрашніша кара.

Де гуси?!

Мінерві зле, у неї щось із нервами.
Евтерпа – терпить. Терпить і мовчить…
А змій-спокусник шелестить папером – і
вповзає гадом у словесну гидь.

Блукає глузд затоптаними тропами.
Атрофувалась лексика у строф.
Мілкі слова – нестримними потоками –
з усіх усюд. Не треба й катастроф!

Уже Творець свого не чує голосу
у галасі, ядучому як дим:
Римують – і містечка, й мегаполіси.
Де гуси, що врятують світ од рим?!

Трішки про еротику…

Їй слово –
Камасутрою.

Цнотлива як дівча,
тремтить перед присутніми
оголена душа.

Ранима
(струмом! – дотики),
між ликів – і мармиз…

Оце така еротика.
Оце такий стриптиз.

Саме тій самоті…

…ми неприкаяні з тобою,
моя самото-сумото.

Побудь сьогодні саме тою:
мов ти – не ти, і я – ніхто.
Побудь подобою Бермудів:
мов я – не тут, і ти – ніде.

…згуби мене у велелюдді,
душа – сама тебе знайде.

Сновидне…

Чи наснилося?
Чи я марила?
Сплеск емоцій – мов
лет над хмарами.
Вихлюп радості.
Горя вихлипи.
І загроз громи –
дивні (стихли би!)
Думка блискала.
Серце маялось.
А душа – то в рай,
то над краєм – ось.
І сміялася.
І сумна була.
…Я прокинулась.
Я – сомнамбула.

Веснянка

Ще хмурять брови мовчазні діброви…
А над рікою – ввись і навскоси –
Пухнастогруді котики вербові
Вже граються у «довгої лози».

Весна – ще зовсім дівчинка, веснянка
З тонесеньким дзвіночком-голоском.
У серденьку любов – родима плямка,
Промінчиків пасемце – над чолом.

Наївна, недосвідчена й невміла.
Однаково їй – осуд чи осот.
…Розквітне. Одцвіте. І гляне зріло
На першу зав’язь плоду і турбот.

ЛИПА

Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить…
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим.

Перса серпанком прикрила:
– Солодко… Дякую, доле…
…Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.

***

Сад виплекав
і – всі! –
віддав плоди.
Пізнав добро.
Навчився зло прощати.
Собі – ані листочка, бо…

– Ади,
знов насмітила
осінь
коло хати!

м. Сокаль

Advertisements