Підготував Юр Волощак

Що зроблене з того, про що написано у Заповіті, а що ще потрібно зробити?

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Ця частина Заповіту виконана нашими попередниками, сучасниками Тараса, котрі зуміли організувати повернення його святих мощів в Україну – поважніше, урочистіше і, мабуть більш велелюдно, ніж повернення в Київ Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Хоча перешкод тому було ох як багато від самого початку.

«Невідомо, з якої причини в петербурзьких часописах не було надруковано звичайної оповістки скорботної про смерть Шевченка…» «…українці … зібралися до Лазаревського на пораду: як і чим ушанувати навіки ймення найкращого сина заплаканої Матері, – того сина, що своїми словами-сльозами, своїми стражданнями великими розбудив сонних дітей України-Русі. Зараз же прирадили: 1) тіло померлого перевезти на Україну, щоб виконати поетичний заповіт його; 2) спорудити йому пам’ятник; 3) заснувати народну школу його імені; 4) утримувати одного чи двох стипендіатів в університетах на Україні (Київ, Харків і Одеса) і в Академії художеств; 5) видати в найліпшому виді його твори; 6) призначити премію за ліпшу життєпись його, мовою українською і за ліпший розгляд критичний творів його; 7) видавати народні ученики по різним наукам; 8) запомагати його кревнякам; 9) кому-будь з близьких приятелів його щороку провідувати могилу його на Україні.» (Кониський О. Я. «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя.» – К., 1991). І довго ще не могли виконати з цієї приради-постанови пунктів 2 і 3, бо цього не давав уряд, пунктів 5, 6 і 7, бо царським указом 18 травня 1876 року заборонено в Росії друкувати мовою українською усе, опріч «призведений изящной словесности».

У промові над тілом «Куліш насамкінець мовив: «Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам, проломив єси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучшче ми мовчатимемо…» – Ми нині радше мовчимо. Не дотримав у майбутньому свого слова П. Куліш.

Гідність і пошану генію України від поляків висловив Хорошевський. Від росіян мовив прощання Курочкін, далеко не від усіх, як показало життя.

А в цей час у Полтаві – «увечері того дня громада зібралася у Милорадовички і прирадила, щоб навесні посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові» – Чи знаємо ми сьогодні щось про того дуба, і чи, взагалі він є? Та й чи є в Полтаві Українці? А якщо так, то що вони сьогодні дають Україні, окрім затичок на каналізаційних стояках?

Звістка про смерть Шевченка у той же день розійшлася телеграмами, і панахиди служили в Києві, Чернігові, Харкові, Кременчуці, Одесі,Херсоні, Катеринославі, Катеринодарі і скрізь по Україні, а також в Галичині, Дрездені і Лондоні. Там у «Колоколі» пом’янув Шевченка Герцен.

І, до честі росіян, рідко в якому часописі великоруському не було подано звістки про смерть і значення Шевченка. Аполлон Григор’єв у журналі «Время»: «Красою і силою поезії, багато дехто становить Шевченка врівень з Пушкіним і з Міцкевичем. Ми пішли далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лишень іскорки блищать. Натура Шевченка світліше, простіше і щиріше натури Гоголя, великого поета України, що постановив себе в фальшиве становище бути поетом цілком чужого йому побиту великоруського… Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури» – Чи ж сьогодні зроблено аналіз, хто і які твори літератури української і світової від Шевченка до нині увійшли до цієї «нової великої літератури» духу істини.

«З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою! – говорив Куліш в останній промові у день виїзду тіла Шевченка в Україну. – Та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне, та нехай, помиляючись, почнуть говорити не позиченою мовою!..»

«В своїх віршах, найпаче в «Заповіті», Тарас висловив бажання, щоб його поховали на горі біля Дніпра. А на Чернечій горі біля Канева Варфоломей Шевченко тоді вже довів до краю придбання землі для Тараса під хутір, куди він бажав перебратися навесні. Таким чином, могила його на Чернечій горі зовсім відповідала бажанню його осадити на тій горі свою селитьбу. І ми тепер можемо тільки з подякою згадувати, що Честахівський не дав похоронити Шевченка на Щекавиці у Києві»

У Каневі у церкві(сьогодні у цій церкві є фреска Святий Тарасій) після урочистого богослужіння протопоп Мацкевич мовив: «Минуть віки, і далекі нащадки дітий України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, Брате, жити у Каневі: от і живи до кінця світу. А ти, Україно! Побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїться прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік вашого славного Дніпра».

Над тією могилою генія українського слова нині стоїть височезний залізний хрест і німо промовляє до українців:

Любіть її во время люте…
За неї душу положіть…»

Так писав Олександр Кониський у 1898.
Так постала найбільша святиня України.

Де сьогодні той залізний хрест?.. А під ним спочивали його нетлінні мощі. Що там сьогодні робить на височенному незугарному стовпі скульптура Матвія Манізера, того, що створив і пам’ятники Леніну в Скадовську і Петрозаводську, Кірову в Петрозаводську і Кіровограді, лауреата трьох Сталінських премій, ордена Леніна і кривавої пентаграми? Ще й відкрили той пам’ятник 18 червня 1939 року, напередодні кривавого загарбання Москвою Галичини. Пам’ятний хрест Шашкевичу на Білій горі біля Підлисся на Львівщині поки- що вабить ще своєю простотою і монументальністю. Та й до нього вже нині є охочі присусідитися своєю «славою» – набудувати довкола капличок з рушничками.

Щоби закріпити й оберегти сьогодні святиню України в Каневі, потрібно постійно працювати усім поколінням на землі останнього спочинку нашого Генія. Перед могилою Шевченка треба вирубати високі акації, ясени і клени, що закривають краєвиди на лани широкополі і Дніпро, й засадити кручі низькорослими символічними кущами з міцною кореневою системою – калиною, терном, шипшиною, глодом, ялівцями, самшитом, сланкою сосною (жерепом), жимолостю, внизу вздовж берега – дуби, верби і тополі. На другому березі, скільки сягає око, не повинно бути новітніх забудов.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.

Ця частина виконана далеко не до кінця. Січові Стрільці, УГА, Холодноярці, бандерівці пролили багато крові за нашу волю і свободу людства. Але якщо порівняти з голодоморами 1922 – 1933 – 1946 років, з убивствами українців 1937 – 1939 – 1941 – 1945, з Сандармохом, Інтою, Норильськом, Кінгіром, ГУЛАГом, з отруєннями, викиданнями з потягів, повішаннями по лісах вже у «мирний час»… А волі в нас нема й далі, ні політичної, ні економічної, ні національно-культурної, а є лише животіння, вимирання і виїзд українців за кордон і повільне з прискоренням скочування до Москви й переяславського підданства і підступу.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Знову нагадування про вражу злу кров. Багато її ще й нині тече в жилах кожного українця – хабарництво, неправда, підступ, зрада, хрунівство, меншовартість, ненависть, злодійство, національний нігілізм…

А з другою частиною цієї строфи взагалі катастрофа – «В сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом»…

Тепер вже цілком зрозуміло, що то євроспільнота з усіма слов’янськими народами вкупі, про яку мріяли колись Кирило-Мефодіївці. Саме увійшовши в сім’ю Євроспільноти, українці повинні пом’янути Шевченка добрим тихим словом. А це значить, що, перш за все, донести його «Кобзар» і всі інші твори, включно з «Дневником», у перекладі на всі мови, включно з баскською, каталонською, бретонською, ірландською, валлійською – «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата. Нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами». Так сьогодні треба було б розуміти Шевченкові пророчі слова про заплакану Європу, змордовану жахливим 20 століттям, і про її найменших дітей, котрі й нині ще не можуть вільно розмовляти і вчитися своєю мовою.

Ще в часи Кирило-Мефодіївського братства Шевченко мріяв і проектував цю Європейську спільноту – сім’ю вольну, нову, як і розпочав «нову велику літературу». Це завдяки і йому стали можливими Мілорад Павич, Курт Воннегут, Умберто Еко, бо вже в багатющих на історичні алюзії і фантасмагоричні й езотеричні «реалії» творах Шевченка чітко видно не лише глобальне і вселенське мислення, але й прояви гіперреальності, які діагностував у сучасності Жан Боріар.

Врешті, аби називатися українцями, гідними великого прадіда Тараса, і виконати до кінця його Заповіт, потрібно вже нині звільнити з бетонного саркофагу під обеліском-ідолом нетлінні останки, що буде одним з незаперечних доказів його святості. Потрібно зібрати свідчення усіх чуд зцілення при молитві до Тараса, і вже нині розпочати процес його беатифікації, адже свідчення про нетлінність мощей Шевченка існують, а Нетлінні мощі це видиме свідоцтво про те, що Бог у Своїй Славі не забув про посланого в Україну Будителя і Пророка:

…отойді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.

Хоча галичани подарували Каневу пам’ятник Івану Підкові, але щороку діється в Україні наруга над пам’яттю Тараса – у Дніпропетровську пам’ятник Шевченкові обезголовили, на Луганщині знищили… То хто ми після цього, і як шануємо найкращого, найбільшого з-поміж себе? Нація чи тутешні?

Advertisements