Надія Мориквас

У підвалинах освіти наших відомих краян старшого покоління була гімназія. А їй передувала народна початкова і середня школи, в яких теж було непросто вчитися дітям пересічних галичан-українців. Але власне тут формувалося їхнє світовідчуття … Марія Андріївна Вальо, одна із визначних українських бібліографознавців, теж починалася з такої невеличкої містечкової школи. Минає три місяці, як не стало цієї дивовижної жінки. Але з нами її чин і її уроки. Повертаючись назад, ми знайдемо ту маленьку дівчинку з небагатої родини бориславського ріпника, яка дуже хотіла вчитися. Незважаючи на страшний час.

«Борислав у 1931 році, коли я пішла до школи, – розповідала мені пані Марія, – був справжнім конгломератом націй…» Тут жили українці, були поляки, які приїхали зі Заходу, і були євреї, які з діда-прадіда жили в тих місцях. І в двокласній школі на передмісті Баня Котівська діти були перемішані. Учні сиділи за довгими партами, під величезними репродукціями з біблійними сюжетами – світ одразу був кольоровим і загадковим. Марійка сиділа за першою партою, бо була маленькою. А поруч з нею – хлопчик-поляк Віктор… Якось перед самим уроком затіяли забаву. «Як каже корова?». Хтось відповідає: «Му-у-у!». А як каже свиня? Тут Марійка як закувікає! А в клас заходить учителька, з тростинкою – пані Рейтерова, директорка школи. – Хто пищав? – Всі мовчать, не видають Марійку. Та вона сама признається тихенько: «То я…» – «Давай реньке!» – і тріснула по руці тростинкою… «Але потім, видно, шкодувала. Бо назвала мене Вікторією. У першому шкільному свідоцтві я була не Марья, а Вікторія-Марья». Як поруч сидів Віктор, то значить мусіла бути Вікторія. Така була чудернацька логіка у директорки. Це була німецького походження жінка, дуже потужна. Її велика заслуга в тому, що вона врятувала у 1939 р. голову «Просвіти», коли в польській гімназії робили розправу над українцями. («Я потім вчилася в тій школі – у 1940-41 р. як гімназія розпалася і нас вернули туди – то я була щойно в 6 класі радянської школи. І бачила ті плями крові, замальовані на стінах в коридорі»).

У 3-4 класі перейшли до нової, сучаснішої школи. І там вже був єнзик руский – тільки для українських дітей. Його викладала вчителька Шаправська – типова вчителька довоєнного часу, дуже своєрідна, курила. З учнями говорила по-українськи, але предмет викладала мляво й нецікаво. Як же плекалася українськість, коли наука в основному велася польською мовою?

У родині Валів – насамперед за рахунок домашнього читання. Мама Розалія багато читала, передплачувала «Дзвіночок». Зимовими вечорами палилася нафтова лампа – старша сестра сиділа під лампою і гафтувала – а хтось один, наприклад, брат Юрко, читав, а Марійка з молодшою сестрою слухали – при Швейкові сміялися, а при «В неділю рано зілля копала», – плакали . «Малого кобзаря» знали напам’ять і декламували. Була в Бані «Просвіта», яку очолювала пані Озаркевичева , були національні свята, гаївки і щедрівки під церквою…

У 5-й клас Марійка Вальо пішла у середню школу «На колонії» (назва ще одного бориславського передмістя). Саме у цій школі, десь у 1935-му, вона вперше почула від учительки руської мови: дівчатка, то неправда, що ми є русини, ми є українці. Правда, вчитися стало важче. Марійчині знання тут оцінили здебільшого на посередньо. То був шок, який змусив її по-справжньому взятися за науку. З власної ініціативи, наприклад, вивчила усі дати, правління усіх польських королів, бо дуже не любила історію. «Пригадую, як до мами заходила одна знайома, що вміла ворожити на картах. І я до неї з такою надією: пані, чи буду я знати назавтра польську історію? – Як вивчиш, то будеш знати, – відповіла вона». Підручників з історії не було. Улюбленим предметом була література: українська і польська. Читала Шекспіра, «Трендовату» Гелени Мнішек. Був дуже гарний підручник з української літератури, що його робив Антін Крушельницький, і були підручники польською мовою – з польської літератури, з математики, географії, «Природа»…

В кінці 7-го, випускного, класу до школи прибула соціологічна комісія зі Львівського університету, яка провела тестування учнів у рамках цих предметів. Результат був несподіваний: тільки дві дівчинки – полька Баб’яківна і українка Вальо – мають підготовку, достатню для того, щоб вчитися далі, в гімназії. «То був якийсь вираз справедливості – бо вони йшли незалежно від національності – значить я вже тоді щось трохи знала».

Правда, вдома не дуже втішилися з такої перспективи. Щоби вчитися в українській гімназії в Дрогобичі (у Бориславі була тільки польська), треба було платити за «станцію», себто квартиру. Батько був без роботи. Мама – в розпачі: де взяти 25 злотих місячно?! Чи не простіше стати Марійці фризієркою , як гадалося, бо ж мала такі пальчики й усіх чесала?

Одного дня мама приходить з городу:

– Марійко, то ти будеш вчитися чи не будеш вчитися?

– Мамцю, я буду вчитися! Буду!

– Твоє щастя – 15 злотих дає гміна…

Як прийшла поступати в Дрогобицьку гімназію, то зробила добре
враження, бо знала «Малий кобзар» напам’ять. «Мене взяв за руку професор Байрак, а мама в кутику стояла – привів до мами: маєте свою дочку, буде в нас вчитися. І дуже гарно до мене ставилися, весь час. Такі інтелігентні вчителі були, доброзичливі. Доля в мене була така, що зустрічала гарних людей».

Марія уміла працювати. Як приходила додому з гімназії о 6-й вечора, сідала – вчила латину, німецьку, все то було невідоме для неї. А згодом стала ще й інструктором у дівчачій бурсі (гуртожитку) і допомагала з цих предметів іншим, – за це мешкала там безоплатно.

У 1942-му до відновленої гімназії запросили тільки 5 відсотків дівчат, і серед них – Марійку Вальо. Вона палко відгукнулася на це запрошення, пішки пішла до Дрогобича. ..

А в 1943-му Марія вперше побачила , як в Дрогобичі розстрілювали людей – закладників. «То були і селяни в гуньках, й інтелігенти, і жиди в капцях, і така дівчинка в блузці з короткими рукавами … Ми з товаришкою прийшли щось купувати – век, век!– на мотоциклах з такими бляхами на грудях військова жандармерія… Ми втекли в браму – бачимо, їх ведуть – під стару стіну: фойєр! – я так заглянула: побачила кров, і я – вже на землі».

Марійка дістала тоді запалення «серцевої сорочки». ЇЇ врятував колишній дитячий лікар, єврей Кельнер – його одного залишили у 43-му, щоб лікував людей, бо тиф… Мама вхопила що могла, голод був страшний, і дівчину за руку чи на фіру – і до нього. «Я говорила латиною, температура висока – пів місяця вдома лежала – вчилися говорити елементарні речення… Які були лікарі, як вони вірно ставили діагнози! Мені було прописано краплі з олеандра і 100 якихось таблеток, як пшеничне зернятко. Його забрали в гетто»…

Марія Вальо завжди вважала себе щасливою – через те, що на своїй дорозі до світла зустрічала гарних людей. І сама спричинилася до творення світла знань.

 

На обкладинці:
Марія Вальо – учениця 7 класу Дрогобицької гімназії. 1943 р.

Advertisements