Уляна Єдлінська

Весною 1946 року у Львівському університеті ім. І. Франка з ініціативи академіка Михайла Возняка, душі тодішнього українського літературознавства, відбувся перший у післявоєнному Львові Шевченківський концерт. Тоді Марія Вальо – студентка першого курсу української філології (народжена 16 червня 1925 р.) – прочитала Шевченкову «Лілею». Зворушений академік зі сльозами на очах дякував учасникам, а Марії сказав: «У вас це непогано вийшло». Видно, глибоко це запало академікові в душу. Коли у 1951 р. Марія на відмінно, з рекомендацією до аспірантури, закінчувала університет, академік особисто запросив її на роботу до керованого ним відділу літератури, якраз створеного Інституту суспільних наук АН України.

 Давно позаду залишилися юнацькі мрії, висловлені у літературних етюдах «Жнива», а потім «Осінь»… Вже в університеті Марія глибоко усвідомила, що українська філологія належала в існуючій дійсності до найбільш переслідуваних ідеологічно наукових дисциплін. Дипломна робота, присвячена аналізові роману «Юрко Крук» Петра Козланюка, була (як годилося) пересипана цитатами з «класиків марксизму-ленінізму», керівних документів партії, штучно притягнутих до аналізу твору і літературного процесу в Західній Україні.

Академік Михайло Возняк (1951–1954), який керував відділом літератури, куди прийшла Марія Андріївна, був відчутно переслідуваний партійними органами Львова та інституту, що створювало навколо відділу напружену атмосферу. Першою запланованою темою була «Образ Богдана Хмельницького в українській радянській літературі», у зв’язку з наближенням відзначення 300-річчя Переяславської Ради. Праця реалізувалася у кількох статтях і була школою бібліографічного пошуку, використання багатожанрових джерел.

З ініціативи одного із товаришів (С. Трофимука) новою темою затверджено дослідження життя і творчості «ліберально-буржуазної», як тоді офіційно вважалося, письменниці Ірини Вільде. Марії Андріївні довелося мати справу з потужним талантом, виявленим до війни, а тепер – з особою, залученою до владних структур, а як письменницею – все ще «буржуазного світогляду», з «національними збоченнями» у творчості. Серед елітних не знайшлося нікого на її захист. Марія Андріївна, приступаючи до складної теми, розуміла, що її завданням є заперечити зловісну критику і знайти засоби для утвердження її як радянської письменниці, визначного майстра слова. Авторка, використовуючи поширені тоді літературознавчі засоби (незрозумілі на Заході, де названо автора «совєтським літературознавцем (Б. Романенчук)), своїми публікаціями припинила критику. Її праця стала предметом захисту кандидатської дисертації (1961 р.), і тоді ж вийшла монографія «Ірина Вільде: літературно-критичний нарис». У своє шістдесятиліття у 1967 р. письменниця одержала Шевченківську премію. Газети і журнали рясніли статтями Марії Андріївни про високі художні властивості творів письменниці. Зокрема, такі статті, як «Сестри Річинські» – як видатний вклад у радянську літературу», сприяли виведенню роману у формі драми на сцену Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької. П’єса тішилася особливим успіхом і на сцені театру пройшла понад сто п’ятдесят разів. Це, разом із збагаченим репертуаром, принесло театрові у шістдесятих роках нечувану славу в Україні. Атмосфера піднесення театрального життя Львова відбилася на творчому житті Марії Андріївни. Саме цей час можна назвати у неї «золотим періодом» поглиблених студій української і світової драматургії. Це проявилося, зокрема, в її активній діяльності як театрального критика.

Марія Вальо. Фото М. Маслюка.

Марія Вальо. Фото М. Маслюка.

Її статті і рецензії на постановки п’єс Шекспіра, Флетчера, Ануйа, Дюрренматта, Гоголя, українських драматургів у Львівському театрі і багатьох гастрольних виставах творили цілий тематичний цикл, належали до найбільш компетентних. Авторка особливо захоплювалася Б. Брехтом, писала про нього, заохочувала до постановки його п’єс на українській сцені. У ці роки Марія Андріївна була членом Репертуарної ради при Львівському обласному відділі культури.

В інституті була запланована колективна монографія до 30-річчя возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною під заголовком «Торжество історичної справедливості» (опублікована 1968 р.). Марія Андріївна писала розділи про літературу і науку кінця XIX – початку XX ст., де одна з перших у тих умовах заговорила про феномен Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

У 1972 р. доходила до завершення велика колективна робота відділу «Історія українського літературознавства», що охоплювала розвиток літературної теорії, критики та історії літератури від часів Київської Русі до 70-тих років XX ст. Але робота залишилась незакінченою. Під кінець року відділ як «суцільно націоналістичний» був ліквідований, між іншим, за доносом однієї із співробітниць відділу, М. Гурладі. Декілька осіб було звільнено на чолі з керівником відділу Степаном Щуратом.

І тому Марія Андріївна, переступивши цей життєвий поріг, щасливо опинилась у відділі бібліографії Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Це, без сумніву, супроводилося нелегкими душевними переживаннями, зміною напрямів наукової роботи.

Настали роки посиленої реакції, а для Марії – нав’язування «політично важливої» тематики. Запропонована до видання повна бібліографія творів Ірини Вільде від 1926 р. з її передмовою пройшла на вченій раді в обсязі тільки від 1939 р., без вступної статті письменниці. Постанову про обмеження доступу до преси Марія Андріївна обходила, вишукуючи несподівані можливості для друку рецензій, оглядів бібліографічних матеріалів та максимально використовуючи сторінки наукових збірників бібліотеки. Далі радо друкує її «Жовтень»… Сама або у співавторстві видає бібліографічні покажчики: «Марія Мольнар- Мунсяк» (1983), Григорій Нудьга (1987), Степан Щурат (1988), Дмитро Павличко (1989). Незмінний учасник науково-практичних конференцій і семінарів, Марія Андріївна стає головою Товариства любителів Книги, яке було засновано у бібліотеці в кінці сімдесятих. Під її керівництвом став працювати науково-теоретичний семінар з питань книгознавства, який упродовж понад десяти років збирав численну авдиторію зацікавлених. Важливим етапом роботи була участь Марії Андріївни у п’ятитомному виданні Інституту літератури ім. Т.Шевченка в Києві «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті». Марія Андріївна виконала бібліографічну частину, що входила у четвертий том праці (с.133-269). Досвід роботи був узагальнений у доповіді про теоретичні проблеми славістичної бібліографії на IX Міжнародному з’їзді комітетів славістів у 1983 році. Ця праця становить важливу позицію в українській славістиці і є предметом постійного використання в науці.

Творчого злету набирає діяльність Марії Андріївни в умовах незалежності України. Дев’яності роки мають своє обличчя. Крім звичайних статей на актуальні події книжкової бібліографії, появляється новий вид праць – тематичні збірники, для яких Марія Андріївна підбирає матеріал, упорядковує його, пише дотичні передмови, коментарі. Перший виходить у 1990 році – «Вільде Ірина. Незбагненне серце». Це збірка ранніх, непублікованих у радянський час творів письменниці. У 1993 р. вийшов збірник «Подорожі в українські Карпати», що охоплював кращі зразки цього жанру XIX – початку XX ст.: Я. Головацького «Подорож по Галицькій і Угорській Русі», описана в листах до приятеля чеською мовою (переклад М. Деркач), статті іноземних подорожників у перекладах з польської та німецької мов, мандрівка української молоді за часів І.Франка, К.Устіяновича, публікована в «Ділі». Грунтовна передмова до видання – це теоретичний нарис про подорожню літературу.

Яскраве продовження цієї тематики проявилося у статтях і збірниках, присвячених діяльності видатного подорожника, австрійського вченого французського походження Бальтазара Гакета, професора Львівського університету (1787 – 1805), автора чотиритомної праці німецькою мовою про подорож у Північні Карпати у 1788-1795 рр. і на Південь України (Крим, Запоріжжя) у 1797 р. Це стало предметом нової книгознавчої праці – збірника «Бальтазар Гакет і Україна» (1997). Тут вперше були публіковані в перекладі з німецької фрагменти праці Гакета, його біографія, бібліографія праць, відомості про нього. Збірник був виданий до відкриття організованої бібліотекою Першої міжнародної конференції – «Бальтазар Гакет – дослідник Південно-Східної і Центральної Європи». Під такою назвою у 2000 р. вийшов новий збірник (у співавторстві) з матеріалами конференції.

У 90-тих рр. Марія Андріївна писала ще про австрійського письменника Захера-Мазоха і Україну, про феномена української видавничої справи (1905-1932) Якова Оренштайна. Багато старань і теплоти виявили статті і збірник (1999), присвячений «Жриці доброти», відомій дослідниці життя і творчості Лесі Українки та архіву Івана Франка – Марті Деркач (1896-1972). 2000 рік приніс науці важливу публікацію «Листи Юрія Меженка до львів’ян» – славного книгознавця, бібліографа, літературознавця (1892-1969).

Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Фото М. Маслюка

Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника.
Фото М. Маслюка.

У 2001 р. з нагоди 50-річчя наукової діяльності Марії Андріївни бібліотека видала бібліографічний покажчик її праць. Разом з покажчиком вона опублікувала свої спогади «Мої вчителі». Покажчик розказав про розумову діяльність, а спогади відкрили її серце і душу. З любов’ю, перенесеною в пам’яті, змальовані етапи її життя, а головне, люди-вчителі, у кожного – свої риси, відчуті з великим зарядом доброти. Спогади – це картина галицького життя в певну мить. Сімейна хроніка одного роду.

Із дальшої багатої творчої біографії особливо виділяється збірник «Зеновія Франко (1925-1991). Статті, спогади, матеріали. Львів 2003. 368 с.» та праця «Іван Франко. Бібліографічна спадщина: Збірник вибраних праць і матеріалів. Львів, 2008. 730 с.». Перший з них – це реалізація ідей тих численних, що не могли миритися з тим, щоб у пам’яті майбутніх поколінь Зеня Франко увійшла брутально скомпроментованою тоталітарним режимом, без слова на захист її честі. Вона особлива знакова фігура нашої трагічної національної доби пізнього тоталітаризму, із запланованою для онуки Франка окремої ролі. Насправді вона всім єством віддана національній ідеї, закладеній в особливий генетичний код. Пройшла своє життя з його духа печаттю.

Друга праця – це перша у франкознавстві спроба показати багатющу різножанрову бібліографічну спадщину національного Пророка як вияв його феноменальної ерудиції. Це показано на прикладах творів письменника різних жанрів (докладніше див. Вісник НТШ № 42 с.66-67).

А все ж таки десь у своїх спогадах Марія Андріївна записала: «А перед очима моєї душі не перестають з’являтися, немов би це було вчора, окремі кадри з фільму моїх взаємин з письменницею…» (Іриною Вільде. – У.Є.). І зараз вона повернулася до неї. Знов працює над збірником, їй присвяченому, в нову епоху, з новими невідомими матеріалами.

Марія Андріївна, дійсний член НТШ – з 1992 року, бере активну участь у роботі книгознавчо-бібліографічної комісії, друкує нові і незакінчені колись праці. Пише спогади з особливою теплотою, з виявом добра і сердечності до тих, хто йшов поряд з нею.

Марія Андріївна Вальо – це яскравий приклад життя і діяльності обдарованого українського науковця, широко відомого в Україні і поза її межами літературознавця і бібліографа періоду історичної зміни двох суспільних систем на зламі двох століть – XX і XXI. У кожну хвилину бажаємо їй Божого благословенства, сили і здоров’я для її благородної праці.

 

На обкладинці:
Уляна Єдлінська, Зеновія Франко, Марія Вальо. Львів, 1954.

Advertisements