Надія Мориквас

«Йде, як в нинішньому дні, безкінечна війна і боротьба, а нам треба бути не байдужими до цього, нам треба бути все-таки мужніми, нам треба бути все-таки лицарями, нам треба дивитися один одному в вічі як брати і сестри, бо ми всі, з’єднані в українській спільноті, є брати і сестри».

Цей день був знаковим для Львова. Його відвідав Валерій Шевчук. На думку іншого письменника-шістдесятника, Ігоря Калинця, – це постать велета в українській культурі, під стать Іванові Франку, великий письменник сучасності. Ця зустріч, яка планувалася ще минулої осені – з нагоди 70-річчя Валерія Шевчука (перешкодила епідемія грипу), відбулася знову ж у форматі Заньківчанських вечорів і зусиллями їх талановитого організатора народного артиста України Святослава Максимчука. Тож слово, виголошене 27 травня, було, по суті, словом ювіляра, своєрідним підсумком-розмислом-настановою письменника перед мистецькою і науковою спільнотою. Втім, цього дня вистачало й інших подій, так би мовити «протилежного заряду». Упокорений Львів приймав Президента. На місто насувалася стихія…
До вечора, коли залу театру імені Марії Заньковецької наповнили спраглі духовного спілкування, денні пристрасті вляглися, проте набули якогось метафізичного сенсу.

«Я приїхав сьогодні після того, як світ заливало дощами, в дивний день, – сказав письменник. – Вранці сильно дощило, а потім раптом розпогодилося. З’явилося небо, з’явилося сонце. Потім знов нахлинула темна хмара, знов нахлинула злива і знову небо боролося з темрявою, з ніччю для того, щоби знову засіяти.

Дивіться, як символічно все склалося. Бо з одного боку, ми прийшли сюди для того, щоби духовно поспілкуватися, для того, щоб освітити один одного добротворчим вогнем, для того, щоб сказати, що ми на своїй землі, що ми любимо цю землю, що ми їй хочемо і можемо віддати поривання нашої душі, а поруч засідає чорна сила, яка несе прапори ночі і все це якось поєднується, переплітається, виникає. Вона чужа нам. А в силу того, що нам треба в цьому світі зберегтися, нам треба бути в цьому світі світлоносцями».

До цих роздумів спонукав Валерія Шевчука і вірш, котрий йому вручив хтось із львів’ян перед початком зустрічі. У ньому автор, відомий український письменник, визначає наших (і своїх) духовних попередників як погану компанію, наділяючи їх епітетами із словника Бузини. Цей вірш, який вже давненько висить в Інтернеті та обговорювався на форумах, чи не вперше одержав чітку нищівну публічну оцінку. Валерій Шевчук не озвучив імені автора, бо не про ім’я йшлося, а про вибір, що стоїть перед кожним митцем у цьому глобальному протистоянні світла і темряви, про свободу творчості і про відповідальність перед словом.

«Бо митець, за Сковородою, духовна людина, а духовний воїн має нести світові світло. Коли така людина буде нести не світло, а темряву, то це не є людина духовна. Це є людина юрби, це є людина, яка втратила свою так би мовити духовну наповненість. Казав Сковорода: денно і нощно печеться Сковорода для того, щоб випікати духовний хліб. А ми завжди голодні на духовний хліб, голодні через те, що мало себе знаєм, що мало себе поважаєм, що ми часом тратимо гордість і почуття нормальних моральних орієнтирів».

Очевидно, це також мало прозвучати в цей день, що кинув контрастне світло на всі наші діяння. Так само, як згадка про Лицарів абсурду, до яких Валерій Шевчук відносить і наших духовних попередників (від Котляревського, Шевченка – до Івана Франка, Лесі Українки),  які тепер стають об’єктами «дискурсу Бузини».

«Свого часу оповідав мені Борис Антоненко-Давидович: коли ховали січових стрільців, то попереду труни із загиблим йшли  стрільці з вінками,  а ще попереду виступав козак, який ніс лозунг «Лицар абсурду». Чому вони несли цей абсурд? Абсурд – бо перемогти було неможливо. Тому, щоб ми не зникли в часі. Тому, щоб ми були завжди в єдності, в дусі, в світлому дусі. Не в темному, не в порочному, не з запахом сірки, а щоб ми несли один одному отой клаптичок світла, як оце несуть свічку і для того, щоби вона не загасла, беруть її під скло. І цей вогник мусить всіх нас з’єднувати, а не роз’єднувати, щоб ми не були клубком змій, які одна одну кусають і намагаються знищити. Бо інакше буде дуже тяжко в цьому світі жить. Легко жити – просто, легко жити – ясно, духом, легко жити, несучи якесь добро своєму ближньому, а важко жити, сичачи по-зміїному, важко жити, коли ти несеш темряву і загибель своєму народу, своїй сім’ї, але таких людей так само не переводиться, як і добрих. Йде, як в нинішньому дні, безкінечна війна і боротьба, а нам треба бути не байдужими до цього, нам треба бути все-таки мужніми, нам треба бути все-таки лицарями, нам треба дивитися один одному в вічі як брати і сестри, бо ми всі, з’єднані в українській спільноті, є брати і сестри».

Та повернемося до теми Валерій Шевчук і Львів. Чому саме у Львові Валерій Шевчук, уродженець Житомира і мешканець Києва та передусім всеукраїнський письменник, знаходить вирозумілу аудиторію і почувається комфортно? На це запитання відповів сам письменник під час свого виступу.

«Львів для мене завжди був особливим містом, де я любив і міг начинюватися якимсь особливим світлом, я сказав би, глибоко закоріненою культурою, бо власне глибоко закорінена культура і є предметом мого інтересу. Через це Львів для мене говорить дуже багато. Це тут у 1583 році Себастьян Кленович написав дивовижну поему «Роксоланія», в якій описав вперше так широко наш український народ. Сам він працював у польській літературі і водночас став творцем львівського парнасу. Інший поет та дослідник Бартолемей Зиморович говорив, що саме тут заклав Кленович руський чи роксоланівський парнас. І цей парнас мене завжди вабив. Я тут завжди себе відчуваю як вдома. Бо ця земля і ці люди гріють мене, спонукають до моєї праці… Я є людина, яка не шукає в цьому житті успіху, а людина, яка шукає результату своєї праці. Відповідно, моє життя так склалося, що я перед собою відкривав постійно і відкриваю досі велике диво української культури. Його начебто і не бачать, його начебто не визнають, його начебто і не так достатньо вивчають, але людину, яка ввійде в суть, плоть цієї культури, цього духу, вона навічно наповнюватиме світлом».

Я пригадую давню зустріч з письменником у Золотій залі Музею етнографії у Львові, яку вів Ігор Калинець. Мова зайшла, зокрема, про те, чому досі немає українця – лауреата Нобелівської премії з літератури. Претендентом номер один назвав Ігор Калинець (і так вважає й досі) Валерія Шевчука, майстра психологічної прози, автора на сьогодні 158 видань – художньої прози і наукових досліджень. Який контраргумент виснував тоді, років з десять тому, щодо цього Валерій Шевчук? Брак перекладів? Незацікавленість української держави чи її непредставницька постава в світі? Що з цього часу змінилося для держави і для письменника, твори якого перекладені на 22 мови світу? Чи стала гордитися наша держава його іменем чи іменем Ліни Костенко?.. Не змінився і сам письменник, який ніколи не зраджував своїх принципів і своїх учителів.
А він же більшу частину свого життя прожив у тоталітарному суспільстві, яке знищувало всі моральні основи людини,культивувало її роздвоєння, і людина втрачала свою природну цілісність…

«Прийшовши в цей світ життя, маючи відповідні від Бога здібності, я для себе поставив кілька непорушних принципів. Перший принцип. Завжди і скрізь бути собою. Завжди і скрізь не слугувати дияволу, тобто темному в людині і темній силі, яка так само могутня, як і світла сила. І коли ти прийшов в літературу, то треба не творити в догоду сильним світу ерзац, а творити те мистецтво, яке має прийти до людини, щоб пізнати людину, зрозуміти людину чесно, без будь-якого лицемірства, бо будь-яке лицемірство – це вже черв’ячок, який роз’їдає душу. Я вирішив: а я не буду гнатися за чинами, за ґудзиками, за пагонами, за якимось там відзначеннями, а я спробую побути самим собою в цьому світі. Я або буду такий, яким мене послала в цей світ Божа сила, або я не буду ніхто».

Нелегким то був шлях. Його двічі викидали з літератури. Перший раз у 1963 році після певного роду тріумфального входу в літературу шістдесятників. І послали на перевиховання в Заполяр’я, в солдати. Другий раз – на ціле десятиріччя – після виходу у 1969 р. книжки «Вечір святої осені», як непокірного, інакомислячого. Саме під час вимушеної ізоляції від суспільства, коли письменника, на щастя, не друкували (за його висловом), він створив роман-баладу «Дім на горі», який є найяскравішим прикладом необарокового стилю і на нинішній час потребує перевидання. Очевидно, цей твір прочитали всі, хто любить Шевчука.
А відбувши солдатчину, він ніскільки не змінився. І знайшов своїх великих учителів.

«І тоді я знайшов своїх великих вчителів-світочів. Перший – Самійло Величко, який в той час, коли впала держава Івана Мазепи, а він був канцеляристом, ще й для таємних справ гетьмана, цей чоловік відбув десятирічне ув’язнення, потім повернувся і все своє життя писав найбільший український літопис, так званий літопис Самійла Величка. Я його переклав на сучасну українську мову, видав у двох великих томах і склав до цього тексту 3600 приміток. У Величка є така фраза: «Я знаю, що мій труд не може прийти до людей. Але прийде час, і він до людей прийде. І люди зрозуміють мої думки, приймуть мою працю і вона їм служитиме на добро». Я, прочитавши ці слова, був глибоко зворушений. І це був мій один з перших вчителів життя. Він поставив переді мною безумство великої самовідданої праці без огляду на якісь відшкодування, на якісь оплати.
Другий великий вчитель – Григорій Сковорода. Якщо ви бачили мою велику монографію про Сковороду, яка не так давно вийшла, кілька років тому, ви, мабуть, зрозумієте, скільки праці покладено для того, щоб збагнути цього дивовижного, незвичайного Божого посланника українському народу. Він хотів навчити людей, щоб всі ті, до кого доходять його слова, єдналися в одне якесь духовне тіло. І це духовне тіло він назвав духовною республікою, яка не має ні статутів, ні організацій, а тільки саме з’єднання в душі. Я познайомився з Сковородою вісімнадцятирічним юнаком. З того часу став послідовним сковородинцем. І він мене навчив, як нести світло світу, бо без цього людина не може назватися справжньою людиною. Бо ж він казав: людина – це не тільки оболонка її, схована в одежу, а в ній іще є людина розуму, людина духовна. І коли ти виховаєш цю людину в собі, зла світові ти вже ніколи нести не будеш.
І третій великий мій вчитель, який заклав підвалини під мій світогляд, діяльність, це Тарас Шевченко. Він мене навчив любити Україну. Бо Україна для мене не порожній звук. Україна – це та ноосфера, яка з’єднує всіх нас в одне неподільне Боже тіло, і ми повинні його пізнати, зрозуміти, полюбити і бути з ним одно. Інакше ми теж не маємо права називатися духовною людиною.
Четвертий мій великий вчитель – Іван Франко. Який навчив мене необмеженості діяльності. Який навчив мене універсальності своєї праці. Який настільки багатогранний і в різних ділянках з’явлений, що це якесь дивне духовне дерево. От я в нього вчився саме отої універсальності і багатогранності діяльності.
Через те я є письменник. Прозаїк. Окрім художньої прози, займаюся ще як вчений…»

Кожен з нас відкрив для себе і знає лишень якусь дещицю з творчості Валерія Шевчука. Знають і люблять в Україні його історичну прозу («Око прірви», «Останній день», «Початок жаху», «Диявол, який є (Сота відьма)», «У пащу Дракона», «Біс плоті», «Закон зла (Загублена в часі)»). Можливо, саме ці твори (а ще роман-триптих «Три листки за вікном», удостоєний Шевченківської премії), які актуалізують минуле через трансісторичні цінності людського буття, витворюють не лише історію подій, але й історію культури, – можуть служити перехідним містком до нашого розуміння наукового надбання В. Шевчука (хоча для письменника усе якраз могло бути навпаки: після студій і перекладів давньої літератури, літописів у нього з’явився гострий інтерес до людини цієї культури).

Одна із головних ділянок, в якій він працює вчений, це повернення в наше духовне життя, в контекст української літератури загублених, відкинутих чи зневажених, але справжніх і великих духовних явищ. Весь комплекс цієї загубленої спадщини (а сюди вчений відносить те, що або потонуло у безвісті часу, або було свідомо замовчуване чи викрадене з української спадщини, або знищене стихійними бідами), Валерій Шевчук означив у праці «Загублена українська культура за 1000 років» (інавґураційна лекція Почесного професора Національного університету “Києво-Могилянська академія” 1 вересня 2007 року).

«І виявляється… Нам завжди товкли, що ми якісь меншовартісні, що ми взагалі мужицька нація, яка вище селянського рівня розвитку так і не пішла. З нас весь час хотіли робити дурнів. А виявляється, що є величезний масив, надзвичайно багато дуже цікавих навіть не тільки імен – ціла культура, яку треба повернути нашому народу. Бо і велика культура київської держави – це українська культура, бо вона творилася на цій землі, бо вона творилася людьми цієї землі, і всі ті крадії північні, що все це приписували собі, мусять оцінюватися як звичайні духовні злодії. А все це створено було тим етносом, який ми звемо сьогодні українським. Коли ми перейдемо в бароко, то раптом бачимо дивовижний феномен…»

Валерій Шевчук – захоплений дослідник та перекладач давньоукраїнської літератури (антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII—XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI—XVIII ст.», «”Сад пісень” Г. Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського, «Літопис Самійла Величка» та ін.).
Перекладаючи на сучасну мову українську ренесансну і барокову поезію, він здобув ключика, яким можна відкривати сторінки нашої культури, закриті для непосвячених.

«От подивіться. Бароковий храм італійський, бароковий храм польський. Порівняйте з бароковим храмом українським. І то і то – бароко. Але ж український бароковий храм – автентичне явище мистецтва, а не наслідуване. Оці дивовижні церкви, які сяють голубизною і білим, і золотом – та в жодного народу немає таких архітектурних форм. Що воно? А я вам скажу одну надзвичайно цікаву річ, яку я відкрив, пишучи монографію про Івана Мазепу. Виявляється, Мазепа не тільки давав на храми, на монастирі, а він навіть керував будівництвом. Зберігся один лист, де він описує, як треба будувати церкву. Які мусять бути портал, вікна стіни, які мусять бути ліплення, бані, скільки їх… докладний опис цього всього. Ось як творилася українське архітектурне бароко.
А барокова література? Я зараз видав перший том української ренесансної і барокової поезії. Щоправда, зараз ці видання припинилися, має вийти другий том. Це десь на тисячу сторінок антологія. Що ми про це знаємо? Що ми знаємо про «Енеїду» Котляревського? А це твір, який за своєю глибиною не знає рівних. Що ми знали про це раніше, навіть ті, які займалися цим питанням? А воно є, і воно мусить прийти до нас. І воно мусить нас насичувать, щоб в нас зникло це почуття меншовартості».

У 1998 р. у Львові вийшов розмисел Валерія Шевчука «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко». «Енеїда» відкрилася як твір, який під легкою, гумористичною, трошки блазенською маскою фактично говорить про рух козацької держави в часі. Ми сприймаємо її символи: троянці  – це українці, Еней – провідник козацтва. Але він має й інше наповнення. Автор доводить, що через алегоричні імена Котляревський творить величезну дивовижну картину руху нашої нації в часі. Еней воює з царем Турном. У бароковій символіці Турн – російський цар. Отже Еней з козацтвом змагався у великій битві саме з російським царем. І Котляревський вірив, що Еней на цій землі побудує Біле місто і на ній утвердиться і навіки буде українська держава.

«Здається, той самий текст, але коли ви знаєте секрета барокового мистецтва, ви бачите, що це твір дивовижної глибини і дивовижного значення для нашого народу. Так само є загублені імена, загублені дуже цікаві постаті у XIX і в XX ст., і в діаспорі ще дуже багато що зроблено дивовижного, яке ще до нас не прийшло… Нам би все це повернути і взяти в душу, і ми не дозволили б, щоб приходили до влади носії темної ночі… І ми між собою не гризлися б, а зрозуміли, що тільки в нашій єдності наша сила. І без єдності ми в цьому світі пропадемо, бо народи пропадають у цьому світі. І коли ми усі разом захочемо бути в цьому світі і поставити своє я і написати свою історію, і зрозуміти свою історію через любов, до землі своєї, до народу, до культури, ми тоді станемо людьми української культури. А коли ми станемо людьми української культури, жодна сила, жодні бандити нам нічого не зроблять».

Нагородою цього вечора були для письменника оплески і «Многая літа», що проспівав зал стоячи. А ще – букет червоних троянд, який вручив Валерію Шевчуку, до речі, Почесному доктору Honoris Causa Львівського національного університету імені Івана Франка, ректор університету Іван Вакарчук. Ці нагороди письменник прийняв з вдячністю.

Advertisements