Поезія як вразлива мембрана, яка реагує на найтоньші відблиски світла, які ще відбиває найглибша темрява і які ось-ось зникнуть, або на те, що за межами досвіду. Та хто з нас може судити про досвід душі поета, який пише не-словами, між словами і – музикою? Можливо, він творить поетичний постскриптум до нашого світу…
Продовжувати читання “Олександр Клименко. Написане не-словами”
Ольга Кіс
Історія кожного народу наче дорогоцінним камінням позначена особистостями, що своїм чином та жертовністю стали для нього неперебутнім скарбом. Постать о. Маркіяна Шашкевича – Будителя Галичини, славного сина свого народу, стоїть поруч з українським генієм Тарасом Шевченком. Гірка плата о. Маркіяна за обстоювання права свого підневільного народу говорити та творити рідною мовою у всуціль спольщеному середовищі – найбідніші парафії, злиденне виживання, смерть від туберкульозу у 31 рік, захоронення в чужому гробівці і загроза вічного забуття. Та його апостольське післанництво справедливо стало незабутнім. Через 50 років, 7 жовтня 1893 року, його прах урочисто перенесли із занедбаного цвинтаря села Новосілки, де був похоронений, на Личаківське кладовище у Львові. Тодішня газета «Діло» писала: «Тож і кождий з нас поспішить, щоби нову Єго могилу зросити слезами вдячности і на тій могилї ободритись до дальшого труду для народу, для котрого Маркіян жив і співав…».
Продовжувати читання “В листопадовій оселі Маркіяна Шашкевича “
Насправді поезія Уляни Глинчак оприявнює жіноче обличчя на тлі війни чи, радше, воно випливає з тіла війни – як символ жінки, матері, яка чекає, вірить і бореться власне своєю вірою в життя. Авторка народилася та виросла у Львові, з 1991 року перебуває в Канаді. Відтак її поетична візія сучасної України і національне світовідчуття творяться та увиразнюються, без перебільшення, на межі світів.
Продовжувати читання “Уляна Глинчак: У війни не жіноче лице”
не прожити б не своє життя,
розгубившись в чужих пенатах
Н.М.
Для початку трохи хронології. Таїсія Примак виїхала з рідного Ірпеня саме того дня, як окупанти зайшли в місто – 4 березня 2022 року. Через дев’ять днів вона опинилася в хорватській Рієці і відразу почала шукати роботу та вчити мову. А вже у жовтні 2023 року очолила, по-суті, створений нею «Центр розвитку та інтеграції святого Віда» в Рієці. У чому ж секрет такої стрімкої «кар’єри» українки? Мабуть, у тому, що ця жінка не звикла опускати руки. Наділена багатьма вміннями й хистами, вона ніби заприсяглася не згубити жодного з них. Ба більше: відкрила в собі ще один талант, найголовніший…
Продовжувати читання “Таїсія Примак: Не розгубитися у цьому світі, щоб не втратити себе”
Про нову книжку Ярослава Поліщука
“Сім поглядів на війну” – таку назву має нова книжка Ярослава Поліщука, яка щойно з’явилася друком у видавництві “Дух і Літера”. Ця подія і стала приводом до нинішньої розмови з автором. Тема розмови, як і тема книжки, цілком поважна. Проте не хотілося б повторювати основні думки цієї праці, щоб не розкривати перед читачем її таємниць чи не тригерити, як модно тепер казати. Тому спробуємо поточити розмову довільно, торкаючись – у широкому сенсі – як проблематики, так і емоційного тла нової публікації.
Продовжувати читання “Rosa ventorum сучасної війни”
Надія Мориквас сторінками «Книги Присяги»
Василь Глинчак, відомий тележурналіст, культуролог і мистецтвознавець, видав обсяжний том блискучих культурологічних розвідок: Книга Присяги: публіцистика. (Львів, Сполом, 2024. – 404 с.; іл..). Книгу, що є важливим доповненням і стимулом нашої новітньої культурно-визвольної боротьби. Саме так, бо ця боротьба за людські серця та уми досі триває – за звільнення їх від нав’язаних стереотипів, за правдиві знання про нас, про наших світочів і наші цінності. Який «опір матеріалу» доводиться долати людині, яка розуміє відповідальність за свої знання як потребу передати їх іншим!
Продовжувати читання “Василь Глинчак: від культу – до культури”
Надія Мориквас про «Кримський літопис» (Київ, 2023)
В’ячеслава Гука я відкривала разом з Ігорем Калинцем чи радше з Марією Шунь й Оленою Кицан – упорядницями антології українського верлібру «Ломикамінь» (Львів, 2018), на сторінках якої ми були надруковані.
Продовжувати читання “В’ячеслав Гук про екзистенційну самотність поета”
Ці слова належать ченцю Йосифу Даниловичу – одному із 83 персонажів книги, що вийшла наприкінці минулого року з-під пера ченця-василіянина, члена НСПУ о. Климентія Василя Стасіва, ЧСВВ: «Пастирі підпільної Церкви». – Львів: Місіонер, 2024. – 575 с.
Продовжувати читання “«Хто вірив, той мав вид людини, а хто не вірив – втрачав людяність»”
Михась Ткач
Говоритиму про нову поетичну книжку «За Господнім плечем» Станіслава Новицького, надпотужного поета, автора восьми збірок, який увірвався в українську літературу кілька років тому, як метеорит у стратосферу (по-іншому не скажеш) і осяяв її палким неповторним словом. Без сумніву, вона є однією з кращих у доробку автора. Я прочитав її не без помітного хвилювання, бо сприйняв не так розумом, як серцем.
Продовжувати читання “Господніми вустами: про нову книжку Станіслава Новицького”
Іван Липчук
З Іваном Липчуком я познайомилася під час незабутньої поїздки «львівського десанту» в Торговицю – батьківщину Леся Мартовича (про світло цього села і його людей варто написати окремо). У програмі святкування 154-ї річниці з дня народження письменника відбувся й концерт фольклорно-етнографічного ансамблю «Торговицькі вечорниці», який вразив нас маловідомим репертуаром та особливою, гречною манерою виконання, характерною для покутської народної традиції.
Продовжувати читання “Герман, або як українізували Гриця”
Сама назва книжки – «Ритми і рани» (Київ, 2024) – загострює слух на наше драматичне сьогодення. Ця громадянська лірика, звернена до суспільства, зачіпає найболючіші його проблеми – насамперед рани війни, які найбільше кровоточать у материнських серцях. Ця поезія покликана зцілювати, бо писалася чистокровним ліриком, тобто серцем, я би сказала – знаючим серцем.
Продовжувати читання “Ольга Кіс. У кожній жінці – Рут і Міріам”
Небачених масштабів і нечуваної жорстокості війна, яка точиться нині на теренах нашої Вітчизни, збиває з пантелику, дезорієнтує, шокує і вкотре вганяє в ступор, ставлячи одні й ті ж питання, що виникають з нав’язливою впертістю, але також – невідворотністю . Чому так сталося? В якому моменті історії ми завернули не туди? Чи нинішню трагедію можна було би відвернути? У пошуках відповіді збиваємося на крайнощі. А нерідко лунає теза (чи не з ворожої пропаганди родом?), що поворотним пунктом у сучасному конфлікті стала Революція гідності. Саме від неї почалося непримиренне протистояння сил, яке вже не вдалося приборкати жодним чином.
Продовжувати читання “Ярослав Поліщук. Євромайдан і європейська перспектива”
Є щось надзвичайно зворушливе в читанні поетичного рукопису, немовби ти стаєш причетною до авторських шукань… Виявляється, можна заблукати і в лабіринтах світла – саме до таких роздумів спонукає назва майбутньої книжки Станіслава Новицького – «Лабіринти світла».
Продовжувати читання “Станіслав Новицький. Лабіринти світла, або Дорогою прозрінь”
Роздуми
Існує істотна різниця між текстом Тараса Григоровича «Як умру, то поховайте» і музичним варіантом цього вірша, піснею «Заповіт», що стала одним з українських гімнів-славнів.
Продовжувати читання “Роман Гринько: Глибинні тексти Шевченка”
Новий психологічний роман Лесі Бернакевич «Мужчина, з яким нічого не було» (Львів: Простір М, 2024) викликав щире зацікавлення в колег-спілчан і був прочитаний ще до його презентації, яка відбулася минулого місяця і на якій модератор Богдан Смоляк закинув декілька спойлерів. Отож текст зачепив наші серця несподіваністю і водночас упізнаваністю емоційних ситуацій настільки, що під час обговорення прозового твору звучала й поезія… Головна героїня Софія – вчиться на психотерапевта, а поки що заробляє на хліб друкаркою у співочо-танцювальному ансамблі. І це й інше дає їй багатющий матеріал для спостережень.
Продовжувати читання “Все, що з нами не сталося. Роздуми з приводу нового роману Лесі Бернакевич”
***
Якби я була вишнею,
Я б встеляла білим цвітом
Землю цю грішну,
Якби я була птахом,
Я б розсікала небо,
Сизим крилом,
Гостинець маю. Питаєте, чи солодкий? Ой ні… Такий, що душу зігріває та водночас розтривожує – тож беру до рук часом із усміхом, а часом – і з тихим зітханням. Не скажу, що дуже тішуся, бо уявляю, наскільки легшим, просвітленішим, можливо, романтичнішим, сповненим щастя-радості, він міг би бути в інші часи, але дякую і дякую за нього… Саме за такий – справжній, як «рідного дому образ».
Продовжувати читання “ЯК РІДНОГО ДОМУ ОБРАЗ: поезія Галини Іванової”
До нової книжки малої прози Марії Людкевич «Різдвяник» (Львів, «Сполом», 2024) увійшли тексти, характерні для письменниці, що виросла і продовжує жити в поезії. І річ не тільки в тому, що вони ряхтять поетичними цитатами. Факти, події й ситуації, спогади й рефлексії, які сплітають сюжети цієї книжки, напрочуд фактурні, оброслі деталями й емоціями, метафоричні.
Продовжувати читання “Крейдяне коло Марії Людкевич”
Відгук на книгу Надії Мориквас «Повернення Білого ворона»
Кожна постать, а тим паче неординарна, несе в собі неповторні ознаки свого часу, тим самим творячи велике тло нашої історії
Надія Мориквас
Продовжувати читання “Пароль: Маньо”
Цього року письменниця Надія Мориквас презентувала відразу дві книжки – поезії «Танець спійманої рибини» і прози «Повернення Білого ворона». Обидві вийшли в чернівецькому видавництві «Букрек», яке очолює ще одна наша однокурсниця Дарина Максимець. І Дарина й Надія – постійні учасниці Львівського форуму видавців, донедавна великого українського книжкового ярмарку; а ще – щорічних зустрічей однокурсників, випускників журфаку Львівського університету. Власне нам Надія представляла свої нові книжки.
Продовжувати читання “Надія Мориквас: Якби не війна, я могла б написати про митця психологічний роман”
РІЧ 