Ці слова належать ченцю Йосифу Даниловичу – одному із 83 персонажів книги, що вийшла наприкінці минулого року з-під пера ченця-василіянина, члена НСПУ о. Климентія Василя Стасіва, ЧСВВ: «Пастирі підпільної Церкви». – Львів: Місіонер, 2024. – 575 с.
Це історія української катакомбної церкви, яка потрохи стає легендою, вперше викладена в іменах і долях ченців-сподвижників, які в люті часи комуністичного гоніння врятували Церкву й Христа в серцях мільйонів українців, таким чином проваливши один з найпідступніших «проектів» русского міра. Після Львівського псевдособору 1946 року ченці чинили спротив політиці насильницького приєднання УГКЦ до Російської Православної Церкви і врешті обрали активне підпілля. «Чернецтво завжди стояло на перешкоді атеїстичній державі, яка намагалася перетворити своїх громадян на слухняних рабів, бо служінням Господеві виявляло дух свободи, прищеплювало народові високу моральність, любов до збідованої Батьківщини, надію на перемогу добра» – підкреслив у передмові до книги Верховний Архиєпископ Києво- Галицький УГКЦ Святослав Шевчук, який, до речі сформувався як особистість і майбутній духовний лідер під впливом української підпільної церкви (греко-католицькі священники служили Божественну літургію в родинному домі Шевчуків; свого часу Святослав навчався в підпільній греко-католицькій духовній семінарії).
Багато світських людей, чиї долі й світогляди формувалися в другій половині ХХ століття, могли б додати сюди власні спогади. Наприклад, про «церкву на столі»: феномен домашньої церкви в Галичині, де на саморобному престолі, прикрашеному букетами квітів, здійснював Тайну Євхаристії скромний отець, який щонеділі звідкись приходив і так само непомітно відходив, залишаючи в серцях долучених палкі слова Христової правди та житейських істин. На ці «домашні» відправи приходили тільки найближчі родичі і знайомі господарів – обов’язково з дітьми, бо це їхні душі треба було захистити від піонерського та комсомольського виховання. Ті діти нічого не знали (з огляду на тодішні правила безпеки) про те, як ризикував кожного разу підпільний священник, приносячи їм слово Боже, і який зазвичай вже був караний за свою сміливу жертовність.
Книга вводить читача у світ непересічних особистостей – ченців-василіян, з їхньою вірою, відвагою та служінням, і разом з тим через тексти-портрети розкриває художньо-історичну картину світу богоборчої доби. Кожен життєпис містить у собі послання до світу про непроминальність вічних цінностей – беззастережної любові, жертви, вірності, справедливості.
Книга складається з трьох розділів. До першого розділу «Покликані Ісусом між двома світовими війнами» ввійшли розповіді про ченців, що увесь шлях навчання та духовної формації пройшли в міжвоєнний період, опинившись на початку 40-х років ХХ ст. разом з Церквою в підпіллі через заборону визнавати рідну віру. Більшість в часи гонінь померли, не дочекавшись виходу Церкви з неволі, але чимало з них удостоїлися радості побачити світло свободи. «Такі особистості свідчать світові про незнищенність людського духа. І ще про готовність терпіти за одвічні християнські цінності, за рідну віру, що є виявом глибинного переконання» (с. 126).
Другий розділ «На чернечу дорогу – в часи підпілля» уміщає розповіді про ченців, що вступили до Чину Святого Василія Великого у 60-х рр. минулого століття. Звісно, вони мусіли пройти вишкіл і приготуватися насамперед до чернечого, а відтак до священичого життя в умовах конспірації та постійних ризиків. Цей усвідомлений вибір позбавляв їх можливості здобути добру освіту, мати гідну працю, але голос покликання був сильніший за спокусливі заклики світу. «Заглянувши в недалеке радянське минуле, можна побачити цілу плеяду василіянських світочів, на яких тримався духовний світ тієї жорстокої богоборчої системи» (с. 52).
У третьому розділі «Брати василіяни – брати Ісусові» розповідається про життя та служіння ченців, що не мали священичих свячень, але прийняли на себе всі труднощі переслідуваних за віру і не зрадили своїм обітницям Богові. Їхні стражденні долі теж заслуговують на нашу вдячну пам’ять. «Хтось із них відбув покарання в Сибіру і повернувся додому, щоб відважно й жертовно долучитися до підпілля, а хтось через нестерпні умови, важку працю та виснаження так і залишився навіки лежати в чужій холодній землі» (с.180).
Книга переконливо відтворює не тільки задушливу атмосферу насильства комуністичної тоталітарної системи щодо служителів забороненої Церкви, але й і їхню нескореність, вірність і жертовність – на основі архівних документів, біографічних відомостей та спогадів. Духовенство переслідуваної Церкви тоді, як і тепер – на окупованих територіях у час віроломного нападу на Україну нащадків колишніх енкаведистів, – залишалося зі своїм народом, незважаючи на загрозу фізичного знищення. «На скрижалях духовної та національної історії України, в пам’яті вірних невеликих міст та сіл записані імена слуг Божих, що посвятилися Господеві у чернечому стані і в темні часи переслідувань зоставались зі своїми вірними, незважаючи на погрози, ризики, небезпеки» (с.156).
Попри огром болю, що перекочується з розповіді до розповіді, цей літопис боротьби й любови – оптимістичний. «Для нас ‒ це насамперед переможна історія, яка викликає у людей подив і захоплення, адже відкриває героїчні сторінки, в які назавжди вписано сильну та незламну віру українців» (с. 511). Ці слова належать бр. Павлу Петру Плетенецькому, який був ченцем Золочівського василіянського монастиря при храмі Вознесіння. Звідси він пішов на заслання і сюди ж повернувся, влаштувавшись на роботу в туберкульозний диспансер, який за радянської влади відкрили у тому монастирі, змінивши призначення цих мурів, але не його утаєної, незнищенної суті. Це чи не єдиний випадок в історії василіянського підпілля, коли чернець прийшов на роботу в те місце, звідки його вивезли…
Слід зазначити, що видання має високий поліграфічний рівень, його естетичну впізнаваність забезпечив художній редактор Федір Лукавий. Книга, адресована дослідникам історії Церкви, практикуючим християнам, широкому колу читачів, містить покажчики: бібліографічний, іменний та географічний, що свідчить про поважний підхід автора до художньо-документального жанру. На cторінках книги автор зізнається: «Писати про велетів духа, відкривати перед світом їхнє укрите життя як велику ілюстровану книгу, де немає фальші, обману, зради, а навпаки, є велика віра, безмірна жертовність та життєва мудрість ‒ завжди висока честь і відповідальність» (с. 481). Адже кожна постать – це геройське свідчення, духовна висота, моральний авторитет. «В історії чернецтва є люди, які посідають особливе місце, і без їхньої великої посвяти неможливо уявити витривання народу в боротьбі за свободу та майбутнє Церкви» (с. 33).
Уже з цих кількох цитувань можна завважити «ошатну» високу мову, багату лексику. Уважність до деталей, емоційність, психологізм і над усім – любов до кожного з персонажів (а їх у книзі – 83!) – творять оригінальні, святечно виписані портретні нариси.
Слова визнання про одного з героїв – василіянського письменника о. Матея Когута цілком справедливо стосуються й автора – о. Климентія Стасіва: «Ісповідник віри і письменник – так стисло охарактеризована людська сутність, насправді виявляє непересічне буття, ідеальне служіння Творцеві, ближньому і своїй Вітчизні дарованим талантом до слова, щоденною жертвою та глибоким духовним життям наперекір обставинам».
РІЧ 